“Грядіть, святі”

Я думаю, що Уільям Клейтон був натхненний Господом, коли написав цей гімн. Піонери мали здійснити величезний перехід. Я захоплююся мужністю, вірою та силою волі наших батьків і матерів, які вирушили в пустинні землі, не знаючи, куди йдуть, але співаючи:

Я спілкувався із сотнями людей, які перетнули ті рівнини, і вони дійсно здолали все на шляху до цієї землі, і зробили це з радістю.

Це істинна правда—Бог дарував їм милість.

Це була слушна порада не тільки для людей, які перетинали рівнини, вона є актуальною й у повсякденному житті кожного з нас. Настрій життєрадісного і щасливого спокою приємний для нашого небесного Батька. Здатність і здібність повірити Писанням і прийняти ці Писання, які вчать нас визнавати руку Бога в усьому [див. УЗ 59:21], радують нашого Небесного Батька.

Проблема багатьох полягає в тому, що вони не готові сплатити ціну; вони не готові боротися за успіх в битві життя. Вони багато в чому схожі на людей, про яких я читав у книзі брата Н. Л. Нельсона про проповідування, що якось потрапила до моїх рук. Я прочитав про людей, які буквально сприймають настанови не турбуватися, що їм говорити, і брат Нельсон [професор в Академії Бригама Янга] писав, що багато з тих, хто не думають, що їм говорити, не так вже багато й сказали, якщо вони йшли проти того вчення, до якого б мали підготуватися. І він каже про людей, які не турбуються про те, що їм говорити, що коли вони промовляють, то кажуть: “О, Господи, ось я. У мене є вуста і пара легенів, які я позичу Тобі ненадовго. Сповни мене мудрістю, щоб я міг наставляти людей”, але Він рідко коли таке робить. [See Preaching and Public Speaking: A Manual for the Use of Preachers of the Gospel and Public Speakers in General (1898), 3-7.]

Ця прекрасна аудиторія [де проходить генеральна конференція], наш прекрасний храм, будинок церковної адміністрації та храми від Канади до півдня Юти, а також на Гавайських островах свідчать усьому світу, що Бог ніколи не покидав Свій народ.

Я не вірю, що є хоч один справжній святий останніх днів, який би не вірив, що Бог дійсно підготував цю землю для Свого народу. Бригам Янг…, оглядаючи цю долину сказав: “Ось це місце”. Бог показав це місце йому у видінні ще до того, як він ступив сюди. Дехто намагався переконати його піти в Каліфорнію—в той багатий край, але саме це місце підготував Бог, ми зупинилися тут і не помилилися.

Чи є у нас відчуття, що якщо помремо—все гаразд? Чи живемо ми так, що якщо нас буде викликано на суд, ми виявимося гідними повернутися до свого Небесного Батька, коли ми залишимо цю землю, і чи привітають нас там? Чи живемо ми гідно благословень, які отримали? Я запитую себе: “Чи роблю я все можливе для духовного піднесення не тільки себе, але й своїх ближніх, чи я дійсно є сяючим світлом для людей завдяки прикладу, який я їм подаю?”⁵.

Яка це грандіозна віра, коли “все гаразд” навіть, якщо це смерть в пустині, поховання в невідомій могилі! Такою і була їхня віра, вони могли співати ці слова кожного вечора, серцем переживаючи те, що співають. Вони насправді так молилися Господу. Вони з цілковитою вірою приймали одкровення, дане для дружини пророка Джозефа Сміта, в якому було сказано: “Пісня праведних є молитвою для мене, і на неї відповіддю буде благословення на їхні голови”. І ще: “Бо моя душа втішається в пісні серця”. [УЗ 25:12].

Пригадую (і я часто про це розповідаю ), як одного разу мій тесть, покійний Оскар Уінтерс сказав: “Гебере, я боюся, що молодь Сіону не дуже розуміє, що для нас означав гімн брата Клейтона, який ми, долаючи рівнини, співали щовечора. Я хочу розповісти тобі про один випадок, що стався зі мною по дорозі до долини [Солоного озера]. Один чоловік з нашого загону чомусь затримувався і довго не приходив до табору на ночівлю. Ми знайшли кількох добровольців і вже хотіли послати їх назад, аби з’ясувати, що там могло з ним трапитися, … і тут побачили його в далечині. Коли він прийшов, ми розпрягли його волів і допомогли йому приготувати вечерю. Він був настільки слабким, що йому в дорозі довелося раз чи двічі лягати, щоб відпочивати. Після вечері він сів на великий камінь біля табірного вогнища і заспівав гімн “Грядіть святі”. У таборі було правило: коли б хто не починав співати цей гімн, всі підхоплювали його, однак того разу чомусь ніхто не приєднався до брата. Його голос був слабким і тремтячим, а коли він закінчив, я обвів поглядом людей навколо і не повірив собі: не було жодної людини, не було жодного, хто б не плакав. Він прекрасно співав цей гімн, і хоч голос його був слабкий і тужливий, усе ж гімн приніс відчуття духа й натхнення. Наступного ранку ми побачили, що він не запряг своїх волів. Ми підійшли до його фургона і побачили, що тієї ночі він помер. Ми викопали неглибоку могилу і поклали туди його тіло. Потім ми згадали про камінь, на якому минулого вечора він сидів і співав:

Тоді ми перекотили цей камінь до його могили і поставили його як надгробок”.

Я помітив сльози в очах брата Уінтерса. Він почав говорити, наче збирався розповісти мені щось ще, але не наважувався. Згодом я дізнався, що він, проживши вже в долині деякий час, пішов у Солт-Лейк-Сіті побачитися з його матір’ ю, але там дізнався, що вона також померла у дорозі сюди.

Декілька років тому, коли в Небрасці і Вайомінгу прокладалася Берлінгтонська залізниця, інженери знайшли частину колеса від фургона, яка стирчала із землі; на ній було викарбувано слово: “Уінтерс”. Вони написали в Солт-Лейк-Сіті й розповіли про знахідку, а тоді повернулися на декілька миль і, люб’язно змінивши [проект], взялися прокладати полотно на певній віддалі від цієї ділянки, розуміючи, що вона є могилою декого з піонерів Юти. Тоді ми встановили там невеличкий пам’ятник бабусі Уінтерс, а на боці того маленького пам’ятника, зробленого з храмового граніту, ми вибили слова останнього куплету гімну “Грядіть, святі”.

Я ніколи не можу слухати цю пісню, ніколи не можу читати її слова без того, щоб моє серце не линуло у вдячності до мого батька, моєї матері і до тисяч тих благородних чоловіків і жінок, які здійснили перехід через рівнини. Багато з них знов і знов робили це, аби допомогти пройти іншим, бадьоро зносячи труднощі, буквально втілюючи в життя вчення цього натхненного гімну! Я ніколи не можу думати про них без почуття захоплення та вдячності, а також молитви, щоб Господь допоміг мені, одному з нащадків тієї благородної плеяди, бути відданим, чесним, вірним—таким, якими були вони! Справді, вони були плеядою чоловіків і жінок, які з роками будуть викликати до себе дедалі більше захоплення й поваги з боку людей всього світу⁶.