Життя і священнослужіння Гебера Дж. Гранта

Президент Гебер Дж. Грант жив у добу надзвичайних змін. Він народився у 1856 році ще у світі візків, запряжених волами, і кінних екіпажів, коли тривалість багатьох подорожей вимірювалася місяцями. Коли він помер в 1945 році, то залишив світ автомобілів і літаків, коли тривалість подорожей вимірювалася вже годинами. Поштові диліжанси його молодості відступили перед іншими засобами зв’язку: телефоном, радіо та авіапоштою.

Народившись через 26 років після організації Церкви та через 9 років після приходу піонерів у долину Солоного озера, Гебер Дж. Грант став свідком часу надзвичайного прогресу в царстві Божому на землі. Усе своє життя він близько спілкувався з президентами Церкви, а ставши сам Президентом Церкви, готував чоловіків, які б були його наступниками. У молодості він часто приходив у гості до Президента Бригама Янга. Він служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів під керівництвом президентів Джона Тейлора, Уілфорда Вудраффа, Лоренцо Сноу та Джозефа Ф. Сміта. У Кворумі дванадцятьох він служив з трьома іншими чоловіками, які згодом стали президентами Церкви: Джорджем Альбертом Смітом, Девідом О. Маккеєм та Джозефом Філдінгом Смітом. За служіння Президентом Церкви Гебер Дж. Грант висвятив у апостоли старійшин Гарольда Б. Лі, Спенсера В. Кімбола та Езру Тефта Бенсона. У 1935 році він зі своїми радниками у Першому Президентстві найняв одного юнака, який щойно повернувся з місії і якого звали Гордон Б. Хінклі, на посаду виконавчого секретаря церковного Комітету радіомовлення, зв’язків з громадськістю та місіонерських видань.

Гебер Джедді Грант народився 22 листопада 1856 року в Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Він був єдиною дитиною в сім’ї Рейчел Ріджвей Айвінс Грант та Джедедаї Моргана Гранта, який служив другим радником Президента Бригама Янга. Через дев’ять днів після народження Гебера його батько помер від черевного тифу і запалення легенів, якими захворів одночасно.

У дитинстві Гебер з овдовілою матір’ю жили переважно у скруті. Вони пережили “холодні ночі без вогню в печі, місяцями ходили босоніж, мали одну на двох грубошерсту домоткану одежу, і на весь рік мізерну кількість харчів—кілька фунтів масла та цукру, не враховуючи хліба, якого у них було достатньо”².

Рейчел була сповнена рішучості самій забезпечувати себе і свого малого сина. Вона працювала швачкою і брала в дім квартирантів. Її брати запропонували їй допомогу за умови, що вона відмовиться від Церкви, але вона залишалася відданою своїй вірі. Ця відданість і жертви справили незабутнє враження на Гебера, який згодом казав:

“Брати моєї матері, яким гріх було скаржитися на своє матеріальне становище, пропонували щорічну фінансову допомогу, якщо вона відмовиться від своєї релігії. Один з цих братів сказав їй: “Рейчел, ти зганьбила добре ім’я Айвінсів. Якщо ти збираєшся залишатися з цими жахливими мормонами, ми більше не хочемо тебе бачити”. Це було тоді, коли вона збиралася переїхати до Юти. “Але, —продовжував він, —повертайся через рік, повертайся через п’ять років, повертайся через десять чи двадцять років—коли б ти не повернулася, наші двері будуть завжди відчиненими для тебе і на тебе чекатимуть достаток і безтурботність”.

І якби потім, коли на її долю випала крайня бідність, вона не мала знання, що Джозеф Сміт був пророком Божим і що євангелія є істинною, то могла б повернутися на схід і дати своїм братам можливість забезпечувати її. Але замість того, щоб повернутися до заможних родичів на сході країни, які б надали їй все необхідне, і не піддавати себе і дитину стражданням, вона вирішила прокладати власний шлях життя, залишаючись серед людей, до яких більше була прив’язаною, ніж до власної рідні, яка не поділяла її віру”³.

Рейчел Грант із сином були бідними на статки, але багатими на любов одне до одного та відданість відновленій євангелії Ісуса Христа. Президент Грант говорив: “Звісно, я всім завдячую своїй матері, оскільки батько помер, коли мені було лише дев’ять днів; прекрасні повчання, віра, цілісність моєї матері були для мене натхненням”⁴.

Завдяки натхненню матері Гебер Дж. Грант розвинув рису, завдяки якій став відомий в усій Церкві, — наполегливість. Його старанність і готовність завзято працювати допомогли йому подолати природні недоліки. Наприклад, інші хлопці сміялися з його незграбності на бейсбольному полі. У відповідь на такі глузування він підзаробив грошей, купив бейсбольний м’яч і цілими годинами кидав його у стіну сараю. Завдяки своїй наполегливості він згодом грав за команду у бейсбольному чемпіонаті. У школі дехто з однокласників насміхалися з нього через його неохайний почерк. Потім він згадував: “Ці й подібні до них зауваження, хоч і сказані не для того, щоб образити мене, а жартома, усе ж глибоко краяли моє серце і викликали в мені рішучість. Я вирішив зайнятися переписуванням [навчальних] матеріалів для відвідувачів університету, а також поставив собі за мету стати вчителем каліграфії та ведення облікових книг. Вільний час я віддавав тому, що практикувався в каліграфії, і так рік за роком, поки мене не стали називати “найкращим писакою на землі”. Врешті-решт він виборов на місцевому ярмарку приз за каліграфію і став учителем каліграфії та ведення облікових книг в Університеті “Дезерет” (нині це Університет Юти)⁵.

Гебер Дж. Грант рано увійшов у світ підприємництва, адже мав допомагати своїй матері. У 15 років його найняли працювати обліковцем до однієї страхової контори, де він вів записи й виписував страхові поліси. Він також працював у банківській справі і заробляв тим, що після роботи підписував листівки, запрошення та карти.

Придивляючись до майбутніх можливостей, він “мав величезне бажання здобути університетську освіту та науковий ступінь у хорошому навчальному закладі”. Він бачив, що “на це геть і сподіватися, адже коштів на освіту немає, до того ж потрібно було піклуватися й про матір-вдову”, однак йому запропонували навчатися у Мореплавній академії Сполучених Штатів. Він згадував:

“Вперше в житті я не міг заснути; я пролежав, не стуливши очей, майже всю ніч, радіючи тому, що ось-ось здійсниться мрія мого життя. Лише під ранок я заснув, немовби провалився. Мамі довелося будити мене.

Я сказав їй: “Мамо, яке це диво, що я можу здобути таку саму освіту, як будь-хто з юнаків у всій Юті! Я ледве заснув! Не міг спати аж до самого світанку!”

Я подивився їй в обличчя й побачив, що вона плаче.

Я чув, що у людей, які тонуть, за лічені секунди перед очима проноситься все їхнє життя. У своїх очах я бачив себе адміралом. Я бачив, як подорожую світом на кораблі, вдалині від своєї матері-вдови. Посміхнувшись, я обійняв її, поцілував і сказав:

“Мамо, я не хочу вчитися на моряка. Я стану бізнесменом, відкрию свій офіс неподалік і буду доглядати тебе, і тобі більше не треба буде брати квартирантів, аби щось заробити”.

Вона розчулилася, розплакалася і сказала, що вночі не стулила очей, а все молилася, щоб я відмовився від мрії свого життя і вона не залишилася самотньою”⁶.

Успіхів на підприємницькій ниві Гебер досяг уже в ранньому віці, особливо в банківській та страховій справах. Він здобув репутацію чесного, сумлінного підприємця. Гебер М. Уеллс, перший губернатор штату Юта, зазначав: “Він може ввійти в кабінети керівників та директорів найбільших фінансових і промислових установ Америки, і там його тепло і люб’язно зустрінуть люди, які пишаються дружбою з ним—провідним фінансистом і промисловцем”⁷. Один фінансовий часопис 1921 року дав таку оцінку Президенту Гранту: “Пан Грант володіє якостями справжнього керівника: чітким баченням мети, благородністю і скромністю, ентузіазмом в усіх справах, за які береться, а також неослабною працьовитістю. Його знають і поважають ділові люди західної третини Сполучених Штатів, якими б не були їхні релігійні вподобання”⁸.

Успіх не завжди супроводжував Гебера Дж. Гранта як підприємця. Наприклад, у 1893 році більша частина США поринула в економічну кризу, залишивши у фінансових руїнах сотні банків, залізниць, шахт та інших підприємств. Ця криза, названа “панікою 1893-го”, не обійшла боком і старійшину Гранта, тоді члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він опинився у боргах, на виплату яких пішли роки. У ці важкі часи вся сім’я Грантів об’єдналася у прагненні зменшити фінансовий тягар, що лежав на сім’ї. “Як тільки ми стали достатньо дорослими, —згадувала одна з доньок, —то почали працювати, … і відчуття, що ми допомагаємо йому піклуватися про сім’ю, приносило велике задоволення”⁹.

Зрештою Президент Гебер Дж. Грант досяг фінансового успіху і став використовувати свої кошти, щоб допомогти людям, сім’ям, Церкві та своєму місту. Він сказав: “І хоч я наполегливо працював, щоб мати гроші, вам відомо, як відомо всім моїм друзям, які добре знають найпотаємніші почуття мого серця, що гроші ніколи не були мені за бога і що моє серце ніколи не зосереджувалося на них, а тільки на тому, щоб робити добро тим, чим можу володіти. Я щиро й палко бажаю того, щоб міг завжди мати це почуття”¹⁰.

Президенту Гранту надзвичайно подобалося роздавати книжки. Він роздав тисячі книжок, більшість з яких особисто підписав. Він говорив, що придбав ці книжки на “цигаркові гроші”, пояснюючи, що сума, яку він витратив, щоб задовольнити своє бажання дарувати [книжки], приблизно дорівнює тій сумі, яку курець витрачає, вдовольняючи свою пристрасть до сигар¹¹. Роздаючи стільки подарунків, він інколи забував, кому що дарував. “Якось я подарував чоловікові книгу, —казав він, —а той мені сердечно подякував за неї та й каже: “Брате Грант, я надзвичайно вдячний вам за цю книгу. Це вже третій її примірник, який ви мені даєте”. Після цього випадку Президент Грант вів список, які книги кому давав¹².

Про Президента Гранта було сказано, що “він дає, бо йому подобається це робити, —здавалося, що це було просто імпульсом великого і щедрого серця”¹³. Його донька Люсі Грант Кеннон говорила про нього як про “найщедрішу людину на світі” і розповідала, що він особливо турбувався про вдів і сиріт: розплачувався з їхніми кредиторами, брав дітей на роботу, пильнував, щоб хворі отримували належний медичний догляд. Навіть “у ті злиденні роки після “паніки 1893- го”, —казала вона, —коли дати п’ять центів було важче, ніж колись п’ять чи десять доларів, батько продовжував допомагати нужденним”¹⁴.

Донька Президента Гранта Френсіс Грант Беннетт говорила: “Хоча всі знають, який суворий характером був мій батько, не багатьом відомо, яким він був прекрасним сім’янином”¹⁵. Обов’язки в Церкві змушували його часто бути у відрядженні, але він залишався близьким до своїх домашніх, надсилаючи їм тисячі листів і записок. Його внук Трумен Г. Медсен згадував: “Саме листами він долав відстань до нас, спричинену частими подорожами. У вагонах поїздів, у залах очікування, у готелях, на сцені між зборами він писав послання, щоб розповісти про свої відчуття і враження, а також відповісти на наші”¹⁶.

Його донька Люсі згадувала дивовижні часи, які вона з братами і сестрами проводила з ним, коли він повертався додому зі служіння святим:

“Яка то була радість, коли він приходив додому! Ми всі збиралися навколо нього і слухали його розповіді. Я й досі бачу, як він ходить по дому з дитиною на кожній нозі або підкидає нас на колінах.

У спогадах я повертаюся до поїздок з нашим конем—старим Джоном. І навіть якщо два місця в екіпажі вже були зайняті, ми все одно мали їхати всі. Батько возив нас улюбленим нашим маршрутом: до Західної храмової [вулиці], а тоді—до парку Ліберті. На Західній храмовій росли тополі. Ранньою весною, коли в деревах прибував сік, батько зупиняв екіпаж, зрізав молоденьку гілочку і робив нам свистки. Як цікаво нам було дивитися, як він обережно знімав кору і робив проріз у деревині; потім повертав кору на місце, і наш свисток був готовий. А як ті свистки звучали, коли ми не поспішаючи поверталися додому! Здавалося, що кожен звучав по-своєму, по-особливому”¹⁷.

Президент Грант умів підтримувати в сім’ї дисципліну, не вдаючись до фізичного покарання. Його донька Люсі казала: “Боюся, що правило “хто стримує різку свою, ненавидить сина свого” ніколи не сприймалося батьком серйозно. Я думаю, що нам болісніше було б знати, що ми засмутили батьків, ніж відчути гострий біль від [ударів] лозини”¹⁸.

Президент Грант закликав батьків “так привести до ладу власне життя, щоб їхній приклад був натхненням для дітей” ¹⁹, він і сам жив за цим ученням. Його донька Френсіс розповідала про часи, коли вчилася з його прикладу:

“Був один епізод, який настільки глибоко вразив мене, що я запам’ятала його на все своє життя. Я вживала слова, які мій батько чути від мене не хотів, і він сказав, що доведеться йому вимити ці слова з мого рота. Він ретельно вимив мій рот з милом і сказав: “Тепер твої вуста чисті. Я хочу, щоб ти більше ніколи не плямувала їх тими словами”.

Через декілька днів за сніданком батько розповідав якусь історію і, цитуючи чиїсь слова, сказав неприйнятну фразу. Я була тут як тут.

“Тату, —сказала я, —а мені ти за такі слова вимив рота”.

“Це правда, —відповів він.— І мені, як і тобі, не варто було їх говорити. Чи хочеш ти вимити мені рота?”

Авжеж, я хотіла. Я принесла брусок господарського мила і старанно зробила це.

Батько міг би “викрутитися”. Він міг би сказати, що насправді не лаявся, що в дійсності було правдою. Але це було не в його характері. Дитина не могла побачити різницю між цитуванням чиїхось слів і власними словами, і він розумів це. Відтоді я знала, що мій батько поводиться зі мною абсолютно чесно в усьому, і я ніколи не помічала, щоб він поводився інакше. Відтоді я ніколи не чула від нього грубих слів, навіть коли він, розказуючи про когось, цитував цю людину. Йому подобалося розповідати життєві історії і він казав: “Джон сказав, наголосивши, таке і таке”, але він ніколи не казав самі слова. Він дуже вірив у навчання прикладом і ніколи не просив нас робити те, чого сам би не робив”²⁰.

Люсі згадує ніжну любов батька до її матері, яка померла у 34-річному віці: “У роки, коли мати хворіла, а це був доволі довгий період, він настільки регулярно проявляв свою увагу і турботу, що про це говорили не тільки домашні та його близькі друзі, але й незнайомці, які довідувалися про цей доказ відданості. Я провела шість місяців з мамою, поки вона перебувала в лікарні в Каліфорнії, і, наскільки це було можливо, він часто приїздив до нас. Часто приносили квіти, фрукти, ласощі, новий одяг—все, що він тільки міг послати, було для неї. Майже щодня вона одержувала листи, і якщо з якоїсь причини вони запізнювалися, це помічали навіть медсестри. Я пригадую, як старша сестра (ми були в католицькій лікарні) сказала мамі, що за всі її роки роботи медсестрою вона ніколи не бачила, щоб чоловік так ставився до своєї жінки, як батько ставився до мами”²¹.

Люсі також розповідала, як батько постійно турбувався про власну матір: “Я ніколи не бачила більш уважного чи люблячого сина. Його прагнення зробити її щасливою на схилі літ, готовність поділитися з нею всім і забезпечувати її були майже пристрастю. Щодня, коли ми збиралися на сімейні молитви і наставала його черга молитися, він навколішки біля бабусі говорив молитву так, щоб вона, вже глуха, чула її. Коли до неї говорив він, вона могла чути його голос, хоч уже перестала чути багатьох. Останні сім років свого життя бабуся жила в моєму домі, і я не пригадую жодного дня, коли б батько не приходив, не телефонував або не забігав, щоб перекинутися з бабусею словом, якщо був дома, а не у відрядженні. Він завжди так пишався нею: її добродійністю, неймовірною духовністю та красивим і світлим обличчям—обличчям, яке відображало її внутрішнє задоволення і спокій”²².