Заспокоєння в годину смерті

Яким, мабуть, гірким є страждання і горе людей, які нічого не бачать по той бік могили, окрім початку вічної ночі та забуття. Для тих, хто так вважає, смерть має своє жало і могила здобуває перемогу. Для них навіть слава цієї землі є лише останнім спалахом свічки перед нескінченною темрявою.

Але для людини віри смерть є лише поверненням до життя, яке в неї було до приходу на цю землю⁵.

Я ніколи не уявляю собі, що мої близькі: моя люба матір та інші померлі лежать в могилі. Я радію з того, що вони насолоджуються спілкуванням і мають задоволення зустрічатися з близькими їм людьми по той бік [завіси]⁶.

Звичайно, ми ніколи не буваємо повністю готові до смерті [близьких], коли б вона не прийшла. Я знаю це по собі: оскільки моя мати мала досить міцне здоров’я, я думав, що вона проживе щонайменше до ста років, і я був надзвичайно вражений, коли вона померла, не доживши до цього віку 12 років.

Я завжди вдячний за євангелію Ісуса Христа, за план життя і спасіння, але я ніде не відчуваю так цю вдячність за [євангельські] істини, як на таких подіях [похороні]. Досконале і чисте знання, яке ми як святі останніх днів маємо, —про божественність роботи, до якої залучені, і яке дає абсолютну впевненість, що коли життя закінчиться, то ми, якщо були вірними, матимемо привілей і задоволення повернутися у присутність тих людей, яких лю били і які померли до нас, і будемо спілкуватися з нашим Небесним Батьком, нашим Викупителем, пророком Джозефом Смітом, патріархом Гайрумом та всіма визначними чоловіками й жінками, які присвятили своє життя цій справі, —це знання приносить у такі часи заспокоєння і почуття щастя в наше серце, і ці почуття, я впевнений, не можуть описати ні мої слова, ні слова будь-кого ще⁷.

Для святих останніх днів той смуток, який приносить смерть в наш дім та в серце, більшою чи меншою мірою схожий на почуття, які ми маємо, коли тимчасово мусимо розстатися зі своїми близькими, які їдуть на місію або від’їжджають на певний час. Я сподіваюся, що та жахлива туга, яку я бачив у людей, що не знають істини, ніколи не прийде в серце справжніх святих останніх днів⁸.

Часто, коли до близьких і дорогих нам лю дей приходить відчай та страждання, мені шкода, що ми не можемо розвіяти смуток, що охопив їх, коли вони покликані розстатися з тими, кого вони так ніжно любили.

Але ми розуміємо, що наш Батько на небесах може зцілити зранене серце, може розвіяти смуток і направити нас у дусі радості й задоволення до благословень, що приходять через слухняність євангелії Господа Ісуса Христа, адже ми знаємо і ми переконані, що Небесний Батько бажає, щоб ми продовжували жити і не припиняли свого існування, коли ці смертні тіла буде покладено в могилу.

Яке це надзвичайно прекрасне благословення, що за провидінням Господа та одкровеннями, даними нашим Батьком Небесним, у нас є запевнення в тому, що дух і тіло, будуть з’єднані в належний час, з яким би недовір’ям до цього не ставилися в сучасному світі, і справді до цього питання ставляться дуже скептично і недовірливо. Та все ж через одкровення, дані Господом, нашим Богом, нас запевнено, що мета Бога полягає в тому, щоб тіло і дух стали одним навічно, і що настане час, коли через благословення та милість Бога ми не будемо більше сумувати, але здолаємо все, що випробовує і приносить горе, і станемо в присутності живого Бога, сповнені радості, миру й задоволення⁹.

У цьому світі дуже багато незбагненного. Мені важко зрозуміти, чому за провидінням Господнім … було забрано обох моїх дорогих хлопчиків і немає кому продовжити мій рід, як це розуміє світ. З іншого боку, євангелія є настільки піднесеною, що я, хоч і втратив цих двох синів, усе ж у серці ніколи не мав жодного нарікання і не шукав відповіді, чому ж так сталося. В євангелії є щось таке, що змушує чоловіків і жінок визнавати Бога в житті і смерті, у радості і смутку, у процвітанні і скруті. Господь сказав, що задоволений лише тими, хто визнає Його руку в усьому [див. УЗ 59:21]¹⁰.

Я можу свідчити про своє абсолютне знання, що ніщо, крім Духа Господнього, ніколи не могло принести мені той спокій і те втішення тоді, коли смерть забрала [мого сина] Гебера. За своєю природою я людина любляча. Свого останнього сина за його життя я любив усім серцем. Я покладав великі надії на нього і сподівався, що він їх справдить. Я сподівався побачити його місіонером, який проголошує євангелію Ісуса Христа, і надіявся, що його життя стрімко поширюватиме добро на цій землі; але, незважаючи на всі ці мої прагнення стосовно свого хлопчика, я зміг завдяки благословенням Господа дивитися, як він помирає, і не зронити жодної сльозинки. Ніяка сила на землі не могла б мені дати такої сили. То був Бог. Я не можу говорити або писати про це без почуття вдячності, що сповнює моє серце, і у мене не вистачить сил, якими я був наділений, щоб виразити мої почуття¹¹.

Пам’ятаймо завжди, бо це правда і втішення: смерть праведної людини—це ніщо у порівнянні з втратою натхнення доброго духа. Вічне життя—це велика нагорода, і вона буде нашою, і радість Батька на небесах, який вітатиме нас, буде величезною, якщо чинитимемо правду; і немає нічого кращого в цьому житті для людини, ніж чинити правду. Господь почує наші молитви, відповість на них і дасть те, чого просимо, якщо це нам на користь. Він ніколи не зрікався і не зречеться тих, хто служить йому з усім серцем; але ми мусимо бути готовими в будь-яку мить сказати: “Батьку, Твоя нехай станеться воля”¹².

Коли моя перша дружина померла, я був цілком переконаний у своєму розумі і серці, що на те воля Господня, якщо її було прикликано назад. Коли смерть забрала її я схилився у смиренні. Тоді Господь побачив, що потрібно дати одній з моїх маленьких донечок свідчення, що смерть її матері сталася по Його волі.

Приблизно за годину до смерті дружини я скликав дітей у її кімнату і сказав, що їхня мама помирає, і настав час попрощатися з нею. Одна з дівчаток, якій було приблизно 12 років, сказала мені: “Тату, я не хочу, щоб мама помирала. Я їздила з тобою в лікарню в Сан-Франциско усі ці шість місяців; щоразу, коли мамі ставало погано, ти благословляв її, їй ставало легше і вона спокійно засинала. Я хочу, щоб ти поклав руки на маму і зцілив її”.

Я відповів на це своїй дівчинці, що рано чи пізно всі ми маємо померти і що в серці я точно відчував, що настав мамин час. Дочка з рештою дітей вийшла із кімнати.

Тоді я став на коліна біля ліжка дружини (яка вже лежала непритомна) і сказав Господу, що визнаю Його руку в житті, у смерті, у радості, у стражданні, у процвітанні і в нужді. Я подякував Йому за знання, що моя дружина буде зі мною цілу вічність, що було відновлено євангелію Ісуса Христа, що завдяки силі та владі священства, яке є тут, на землі, я можу бути і буду навіки з дружиною, якщо тільки буду вірним, як була вона. Але також я сказав Господу, що у мене немає сили перенести смерть дружини і протидіяти тому, щоб її смерть не вплинула на віру моїх малих дітей в обряди євангелії Ісуса Христа; я як тільки міг благав Господа, щоб Він дав тій моїй маленькій дівчинці знання, що її мама має померти, бо такими є Його задум і Його воля.

Через годину дружина померла, і я знову покликав дітей до кімнати. Мій синок, якому тоді було років п’ять з половиною чи шість, гірко плакав, а 12-річна донька, взявши його за руки, сказала: “Не ридай, не плач, Гебере; коли ми вийшли з цієї кімнати, голос Господа з небес промовив мені: “У смерті твоєї мами сповниться воля Господня”.

А тепер скажіть мені, друзі мої, що я не знаю, що Бог чує наші молитви й відповідає на них! Скажіть, що я не знаю, що в годину нещастя святі останніх днів втішені, благословенні і заспокоєні так, як ніхто інший!¹³

Нехай спокій та втішення від Батька Небесного принесуть зцілення всім, хто в жалобі й переживає горе. І нехай нас зміцнить розуміння того, що бути благословенними зовсім не означає, що нас завжди обходитимуть всі неприємності й труднощі життя. У всіх нас вони виникають, хоч труднощі наші й різні. Мені не доводилося проходити через випробування, які мали інші люди, мені й своїх дісталося по саму зав’ язку. У молодому віці, втративши дружину і обох своїх синів, я докладав усіх сил, щоб виконувати заповіді Господа, і робив це від усього серця; і мої домашні, і я—усі ми дотримувалися Слова мудрості і мали право на благословення життя. Я зазнав т яжких випробувань і мав великі спокуси, але з вдячністю кажу, що ті випробування і спокуси не були більшими, ніж я міг витерпіти, і сподіваюся від усього серця, що нам ніколи не доведеться долати більше за те, що ми можемо з Господнього благословення подолати¹⁴.

Нам, членам цієї Церкви, було сказано Господом, що до нашого приходу на землю у нас було життя, що простягається назад у вічність; що до приходу сюди ми жили як духи, чим підготували себе до життя на землі; що тоді, дотримавшись закону першого буття, ми прийшли на землю, щоб набути знання, мудрості й досвіду, щоб засвоїти уроки, пережити біль, не піддатися спокусам і перемогти плоть; що коли смертне тіло помирає, наш дух повертається, аби продовжити духовне життя, яке ми залишили, щоб прийти на землю, і тоді ми продовжуємо жити, будуючи на досягненнях попереднього духовного життя—нашого першого буття, та нашого земного життя—другого буття, прогресуючи крізь майбутні незчисленні кількості вічностей, доки не досягнемо поставленої Господом мети, визначеної так: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!” [Матвій 5:48]¹⁵