Єднання сімей завдяки храмовій та сімейно-історичній роботі

Я завжди буду вдячний, аж до самої смерті, що не послухався декого із моїх друзів, коли в молодості, а мені тоді був приблизно 21 рік, взяв і поїхав з округи Юта в Сент-Джордж, щоб одружитися в Сент-Джордському храмі. Це було ще до того, як на південь округи Юта проклали залізницю, тож нам довелося певну відстань долати у візку. У ті часи це була довга і важка подорож розбитими й небезпечними дорогами, лише в один кінець приходилося їхати кілька днів.

Багато людей радили мені не робити цього—не їхати аж до Сент-Джорджа, щоб одружитися. Вони доводили мені, що нас може одружити президент колу або єпископ, а з часом, коли буде завершено Солт-Лейкський храм, ми з дружиною і дітьми зможемо ввійти в нього і там запечататися з нею та запечатати до себе дітей.

Чому ж я не послухав їх? Тому, що бажав одружитися на час і на вічність, тому, що хотів почати життя правильно. Потім у мене був привід надзвичайно радіти своєму рішенню одружитися в храмі саме в той час, а не чекати пізнішого і, на перший погляд, начебто зручнішого часу.

Я вважаю, що ніхто з гідних молодих чоловіків або гідних молодих жінок святих останніх днів не повинні шкодувати ніяких своїх зусиль, щоб прийти у дім Господній, аби почати спільне життя. Шлюбна обітниця, яку дають у цих святих місцях, і святі завіти, які укладають на час і на всю вічність, є [захистом] від багатьох спокус життя, що ведуть до знищення сімей і руйнування щастя.

Благословення й обіцяння, які приходять від того, що спільне життя—на час і на всю вічність—починається у храмі Господа, інакше отримати не можна ніяк, і гідні чоловік і жінка, святі останніх днів, які так починають своє спільне життя, бачать, що їхнє вічне партнерство завдяки вічному завіту стає фундаментом, на якому встановлюється мир, щастя, вірність, любов та всі інші вічні чесноти цього та прийдешнього життя⁵.

Я не перебільшую, наголошуючи … на необхідності того, щоб молодь святих останніх днів приходила в цей Дім, щоб одружитися належним чином і розпочати битву життя під натхненням живого Бога й з благословеннями влади священства Бога, яке мають Його слуги, що служать у храмі. Я хочу, щоб ви знали серцем: ніщо із зробленого вами, жодна ваша жертва, рано чи пізно, не залишиться не винагородженою у цьому житті або у вічності, і майже завжди, коли ми чимось жертвуємо заради виконання обов’язку, роблячи те, що є приємним в очах Божих, ми отримуємо свою нагороду ще в цьому житті⁶.

Трохи менше року тому я вирішив, що ретельно плануючи свої справи, не відвідуючи лекції, концерти, театри або оперу, я зможу щонайменше раз на тиждень приходити до храму і проходити обряди за когось із близьких мені померлих людей. Після прийняття такого рішення мені було зовсім неважко приходити до храму раз на тиждень протягом цілого року. Дійсно, я мав, можливо, пропустити оперу або виставу, або який захід, на якому б хотілося побувати, але для мене це було зовсім неважко.

Усі ми можемо робити те, що бажаємо робити. Юнак може знайти дуже багато часу, щоб побути зі своєю коханою. Він для цього може спланувати всі свої справи. Ми можемо спланувати свої справи, щоб підтримувати форму, граючи в гольф або займаючись іншим видом спорту. Ми можемо спланувати свої справи, щоб порозважатися. І, якщо ми вирішимо зайнятися храмовою роботою, то виходячи з мого досвіду, ми зможемо знайти для неї час⁷.

Я думаю, якщо вже я можу знайти час, щоб раз на тиждень піти до храму й займатися храмовою роботу, то навряд чи є людина в усій Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів, яка не може знайти його, якщо належним чином спланує свою роботу. Я говорю про людей, які живуть недалеко від храму, а не про тих, кому доводиться долати величезні відстані, щоб дістатися туди. Я не знаю нікого, хто був би більше зайнятим, ніж я, і якщо вже я можу зробити це, то і вони можуть, якщо тільки мають цей дух у своєму серці, а їхні душі бажатимуть робити це. Проблема багатьох людей в тому, що вони не мають цього бажання⁸.

На мій погляд, ми як святі останніх днів маємо привілей—можливість виконувати храмову роботу за тих наших предків, які померли без знання євангелії.

Якщо ви, святі останніх днів, серцем і душею зрозумієте, що це один з найважливіших ваших обов’язків, то знайдете для нього час⁹.

З того часу, коли явився Ілля, відновивши ключі, які він мав, щоб повернути серця дітей до їхніх батьків [див. УЗ 110:13–15], в серця людей в усьому світі прийшло бажання дізнаватися про своїх предків¹⁰.

Чоловіки й жінки організують по всьому світу товариства, розшукують своїх предків і збирають записи, що стосуються історії їхніх сімей. На це було витрачено мільйони доларів. Я багато чув про людей і говорив з деким із тих, хто витратив великі суми грошей, щоб зібрати записи про їхніх прабатьків, а коли вони все зібрали і в них запитували “навіщо?”, вони відповідали: “Я не знаю; мною заволоділо непереборне бажання зібрати ці дані й не шкодувати на це грошей. А тепер, коли я вже все зібрав, не знаю, що з цим всім робити”. Святі останніх днів цінують такі книги вище за гроші¹¹.

Для святого останніх днів така завтовшки книга [піднімає Книгу Мормона] з іменами його предків, дорожча у багато, багато разів—у сотні разів, ніж її вага в золоті¹².

Я радію тій дивовижній роботі, яка проходить у наших храмах, відновленій на землі можливості бути охрищеним силою живого Бога за тих, хто помер, та виконувати обряди, прийняття яких приведе померлих до вічного життя і спасіння, хоч, можливо, вони померли без знання про євангелію¹³.

Світ запитує: як таке може бути, щоб одна людини хри- стилася замість іншої? Але, якщо ми віримо, що Христос виконав роботу заради нас, то повинні й повірити, що одна людина може виконати роботу за іншу, щоб і ми також могли стати “спасителями на горі Сіон”. [Див. Овдій 1:21]¹⁴.

Це наш обов’язок—не забувати про тих дітей нашого Батька, які померли до нас, не знаючи про євангелію, і відчиняти їм двері спасіння у наших храмах, де ми також маємо зобов’язаня, які слід виконувати.

Я молюся, щоб Господь надихнув всіх і кожного з нас, щоб ми з більшою старанністю якомога повніше виконували покладені на нас обов’язки і труди, пов’язані з вікарною роботою за наших померлих. Якщо ми будемо з ентузіазмом рік за роком збирати інформацію про тих наших родичів, які померли, не знаючи про євангелію, я впевнений, Господь благословить нас і ми здобудемо необхідні дані¹⁶.

Як на мене, ця генеалогічна робота є просто дивовижною. Цікаво спостерігати, як для тих з нас, хто займається нею, вже заздалегідь приготовано шлях. Яким дивовижним здається спосіб, яким моя дружина колись змогла зібрати генеалогічні дані про своїх предків! Те, як ті книги та інша інформація потрапила нам у руки, можна повноправно вважати дивом. Коли ми, образно кажучи, впритул підійшли до кам’яної стіни, то в ній якимсь чином з’явився отвір, і ми змогли пролізти через нього на інший бік і знайти щось надзвичайно цінне¹⁷.

Протягом багатьох років моя дружина шукала інформацію про батьків її прадіда Гідеона Бердіка. Сім поколінь його родини було представлено у Церкві, але просунутися далі їй не вдавалося. Вона перебрала всі зачіпки, але не змогла з’ясувати навіть імені його батька.

Оскільки він брав участь у війні за незалежність, ми сподівалися, що необхідні дані можуть міститися в офіційних записах у Вашингтоні, Федеральний округ Колумбія. Але в них значилося два Гідеона Бердіка, й обидва служили в той самий час в американській армії, і через це наш пошук став ще складнішим.

Кілька років тому ми з пані Грант побували у Вашингтоні і звернулися в архів пенсійного управління. Вона знайшла в картотеці заяву Гідеона Бердіка на отримання пенсії. Уважно ознайомившись з нею, вона побачила, що вказаний у заяві вік відповідав вікові її предка. Одним із свідків, які підписали цю заяву, був Гайрум Уінтерс, зять Гідеона і її дід.

Тепер з’ясувалося, що він народився в Род-Айленді, отже, залишилося лише простежити його сімейні зв’язки в цьому штаті.

Пані Грант продовжувала генеалогічні дослідження і з одного листа дізналася, що генеалогію родини Бердік досліджує пан Харкорт. Вона негайно написала йому, але у відповідь отримала лише лист від його доньки, в якому було сказано, що він помер десять років тому і тих записів у їхньої сім’ї немає, а де саме вони—їй невідомо.

Здавалося, що це ще одна стіна, яка стала на нашому шляху і яку нам не здолати. Та моя дружина сказала: “Мене це не зупинить!” Вона написала поштмейстеру того міста, де жив пан Харткорт, і попросила його передати її лист будь-кому з прізвищем Бердік.

Цей лист було вручену д-ру Альфреду А. Бердіку, який жив неподалік від поштового відділення. Він негайно відгукнувся і повідомив, що записи Харткорта зберігаються в нього і що тепер він сам займається генеалогією родини Бердік, маючи на меті згодом опублікувати їх як книгу. Він сказав, що має записи всієї родини Бердік до самого Гідеона, але не має ніяких даних про його сім’ю, оскільки раніше ця сім’я, перебравшись на захід, просто випала з поля зору. “Надайте мені всю інформацію про Гідеона, —писав він, —а я направлю вам все, що ви хочете знати про його предків”.

Так і було зроблено, він був дуже люб’язний і надіслав їй розповідь про прабатьків Гідеона Бердіка, дозволивши використовувати цю інформацію як їй заманеться. Таким чином, вона змогла здобути повний обсяг даних, які так довго розшукувала, і об ’єднати своїх родичів із сім’єю з Род-Айленда.

Згодом мені стала відома ось така історія про записи Бердіка.

Багато років тому Уільям М. Б. Харкорт та д-р Альфред А. Бердік почали збирати генеалогічні дані про родину Бердік. Було зібрано й систематизовано з метою опублікування велику кількість інформації.

Саме тоді помер пан Харкорт, і кузен д-ра Бердіка отримав право на ці записи і забрав їх із собою до Нью-Йорка. Спочатку він хотів видати їх, але через кілька років написав д-ру Бердіку, що якщо той заплатить за пересилку, він віддасть ці записи йому. Однак д-р Бердік, обурений тим, що кузен забрав собі записи, не відповів, навіть коли той пригрозив, що спалить їх.

Тож кузен розпорядився, щоб сторож переніс ці дорогоцінні папери в підвал і спалив їх. Сторож з якоїсь причини цього не зробив, і коли згодом кузен дізнався про це, то спакував всі ці папери й відправив їх своєму братові. Але у брата не знайшлося для них місця в будинку і він виніс їх на подвір’ я, за будинок. Там під дощем і сонцем вони пролежали цілі місяці, і ніхто й гадки не мав, що ж із ними зробити.

Померла дружина брата, і д-р Бердік приїхав на її похорон. Тут він дізнався, де зберігаються ці рукописні матеріали і отримав дозвіл забрати їх, якщо вони становлять для нього якусь цінність. Він відвіз їх додому і, боячись знов втратити, переписав їх—книгу за книгою. Багато записів вже повитиралися, але, ретельно продивившись всі книги, він зрадів, побачивши, що всі важливі записи збереглися.

Відтоді й до цього дня він продовжував своє дослідження, додаючи нові дані.

Минулого грудня, коли ми з пані Грант були у Вашингтоні, то спеціально з’їздили до Балтимора, щоб зустрітися з цим джентльменом, який так люб’язно нам допоміг. Він впізнав нас із фотокарток, які ми надіслали йому, і, вітав з розкритими обіймами. Провівши нас до свого кабінету, він показав цілі томи зібраних ним генеалогічних даних, що стосувалися сім’ї Бердік та інших сімей. “Про це, —сказав він, —я готовий сидіти й розмовляти з вами хоч усю ніч”.

У нього було двадцять систематизованих рукописних томів матеріалу про родину Бердік. Чотири з них описували пряму лінію Гідеона. Д-р Бердік люб’язно запропонував нам переписати цю інформацію і вільно використовувати її. Я запропонував прислати до нього стенографіста, який би в його кабінеті переписав матеріал або зробити для нас дублікат. Але він вручив ці книги мені і сказав: “Я можу довірити їх вам, Президенте Грант, бо я знаю, що у ваших руках вони в безпеці”.

На друкарській машинці було зроблено кілька копій матеріалу, що містився у всіх цих книгах, одну з копій ми віддали д-ру Бердіку. Ми також додали ще даних з нашої Генеалогічної бібліотеки та із сімейної історії, щоб доповнити його записи.

Я сподіваюся, що все це цікаво не тільки пані Грант і мені, але й усім, хто розшукує свої генеалогічні корені, і нехай це буде свідченням того, як Господь працює серед Своїх дітей поза Церквою, і буде натхненням керівникам Церкви, а також керівникам у колах і приходах Церкви, щоб з ентузіазмом продовжувати свої пошуки. “Шукайте—і знайдете” [Матвій 7:7]¹⁸.

Спасіння померлих є однією з основних цілей, заради яких у ці дні було відновлено вічну євангелію і знову засновано Церкву Ісуса Христа. Феноменальна зацікавленість, яку мають святі до цього дуже важливого етапу викупительної місії Спасителя, є багатообіцяючою ознакою. Наші храми з раннього ранку до пізнього вечора заповнені людьми, які бажають викупляти своїх померлих предків і допомогти кувати ланцюг, який врешті-решт з’єднає розподіли євангелії і зведе разом усе у Христі—і на небі, і на землі; це робота притаманна тільки розподілу Повноти часів. Яке щастя чекає на тих, хто віддався праці в Домі Господа, коли вони перейдуть у духовний світ і там їх із захопленням привітають ті, кому вони віддавали своє безцінне служіння!¹⁹