До нових зустрічей
Постійно дивися на берег
Мій син у надзвичайний спосіб навчив мене, куди дивитися і як вистояти.
Подорож на каное до острова в сусідньому національному парку обіцяла стати чудовою нагодою для зближення з сином. Провідники Ааронового священства і молоді чоловіки нашого приходу планували цю подорож кілька місяців і я міг супроводжувати їх.
Мій син Мак-Кей був у прекрасній фізичній формі. Він займався трьома видами спорту в старших класах школи. Мабуть саме тому провідники посадили нас в одне каное: вони знали, що він зможе добре веслувати, якщо виникне складна ситуація. У мене був певний досвід у керуванні каное, тож здавалося, що ми будемо хорошою командою.
Я також з нетерпінням чекав на можливість поговорити, поки ми будемо на озері. Мак-Кей все ще переживав смерть своєї матері, а я не завжди міг найкращим чином задовольняти його потреби й ділити інтереси.
Для нас провели інструктаж, видали рятувальні жилети, ми вміли плавати й у нас були досвідчені провідники.
Єдине, чого ми не врахували,—це вітер. Ми веслували вже кілька миль, потім перепливли середину озера та наближалися до берега, коли знявся надзвичайно сильний зустрічний вітер.
Іншим каное вдалося причалити до берега, однак ми з Мак-Кеєм були в останньому човні. Хвилі здіймалися, й ми сходили з курсу, хоча веслували все сильніше, щоб просунутися хоча б трішки вперед. Я зовсім виснажився й відчував тривогу. Я працював веслом з усіх сил, намагаючись скерувати нас на правильний курс, але здавалося, що ми залишаємося на тому ж місці.
Існувала небезпека того, що човен ось-ось перекинеться, і я нарешті вголос визнав, що не впевнений, чи маю сили продовжувати далі. Тоді мій син сказав: “Тату, ти дивишся на хвилі. Якщо ти так продовжуватимеш, то не зрушиш з місця. Ти повинен постійно дивитися на берег. Бачиш оте дерево на пагорбі? Це наша ціль. Зосередься на ній, і ми допливемо”.
Він був правий. Як тільки я зосередився на дереві, то зміг триматися курсу. В руках знову з’явилася сила. Мак-Кей задавав ритм нашим рухам: “Вперед. Передих. Вперед. Передих”. І ми невпинно рухалися.
Коли ми дісталися берега, всі кинулися нам допомагати, а ми сіли, щоб відсапатися. Того вечора у нашому наметі ми розмовляли—батько і син—про те, що сталося.
Разом ми пригадали, чого Президент Томас С. Монсон навчав про маяк Господа: “Він світить крізь усі життєві бурі. Він вказує: “Ось, шлях до безпеки; ось, шлях додому”1.
Того вечора дерево на берегу було нашим маяком. Коли я мало не впав у відчай, мій син мудро порадив мені не дивитися на хвилі, але постійно дивитися на берег. І ми згуртувалися не лише у веслуванні.