Церква в Бразилії Майбутнє нарешті настало

У пророцтві, проголошеному в Аргентині у 1926 році старійшиною Мелвіном Дж. Баллардом (1873–1939), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, ішлося про те, що цей регіон буде спочатку розвиватися повільно, але зростання розгорнеться на повну потужність. Він пророкував: “Робота Господа певний час просуватиметься повільно, так само як дуб повільно розвивається з жолудя. Вона не розквітне за день, як соняшник, який швидко росте, а потім в’яне”².

Небагато людей приєдналися до Церкви у перші роки існування Бразильської місії, яку було відкрито в 1935 році. У Церкві до 1940 року використовувалася, головним чином, німецька мова, а потім її було змінено на португальську, яка є офіційною мовою цієї країни. Місіонери служили в багатьох містах по всій країні, поки Друга світова війна не змусила їх виїхати з неї. Після війни місіонери повернулися, і робота почалася знову.

В місті Кампінас, штат Сан-Паулу, до Церкви приєдналося кілька юнаків та дівчат і залишилися вірними. Одним з тих перших членів Церкви був Антоніо Карлос Камарго. Він приєднався до Церкви у 1947 році, зустрічався і одружився з дівчиною з Церкви, в 1954 році вступив до Університету Бригама Янга, а пізніше до Університету Юти. Разом з дружиною повернувся до Бразилії в 1963 році, щоб працювати в текстильній компанії, і був здивований зростанням Церкви. Коли він з дружиною від’їжджав у 1954 році, було лише кілька маленьких філій, очолюваних американськими місіонерами. Однак під час їхньої дев’ятирічної відсутності до Церкви приєдналося майже 16 тис. бразильців, у тому числі багато молодих сімей, серед яких були люди, здатні стати провідниками, відданими справі Церкві. Антоніо казав: “Вони були величними і благородними духами, яких Господь обрав тут, у Сан-Паулу”³.

У 1966 році, через 31 рік після відкриття Бразильської місії, в Сан-Паулу було організовано перший в Південній Америці кіл. Старійшина Спенсер В. Кімбол (1898–1985), у той час член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, організував кіл, президентом якого став Уолтер Шпет, а Антоніо його другим радником.

Лише кілька з нових провідників бачили, як функціонує кіл. Але Господь підготував Антоніо, який здобув значний досвід у Церкві в Сполучених Штатах і міг допомагати президентству колу. Провідники приходів та філій того першого колу стали провідниками багатьох наступних колів. Їхній вплив відчувався по всій країні, коли створення колів розгорнулося прискореними темпами.

Одне несподіване оголошення сприяло зростанню Церкви в Бразилії: будівництво храму. Члени Церкви знали про важливість храмів, але більшість бачила їх лише на фотографіях. Найближчі храми були у Сполучених Штатах за тисячі кілометрів від них. Президент Кімбол відвідав Бразилію в березні 1975 року і на регіональній конференції оголосив про будівництво храму в Сан-Паулу. Після довгих очікувань і фінансових пожертвувань храм було побудовано в 1978 році. Члени Церкви допомагали сплачувати вартість будівництва храму через внесення пожертвувань. Багато людей продавали автомобілі, коштовності та землю, аби здобути кошти для пожертвувань.

Освяченню храму в жовтні і в листопаді 1978 року передувало одкровення про священство, отримане в червні (див. Oфіційну декларацію 2). Це одкровення означало, що всі гідні члени Церкви в Бразилії могли брати участь в освяченні та благословеннях храму.

Зображення

Daytime shot of the Sao Paulo Brazil Temple.

Одкровення про священство і освячення храму стали сходинкою до найвеличнішого успіху в місіонерській роботі, який будь-коли мав місце в Церкві: понад 700 тис. бразильів приєдналися до Церкви впродовж наступних двох десятиліть.

Інші події також сприяли цьому зростанню. Країна переживала важливі політичні та соціальні зміни, які сприяли тому зростанню. Багато бразильців переїжджали до великих міст, стаючи більш сприйнятливими до нових релігій. У той же час Президент Кімбол попросив президентів колів Бразилії встановити цілі щодо збільшення кількості бразильської молоді, покликаної до служіння на місії. Невдовзі більше половини місіонерів, які служили в Бразилії, були бразильського походження. Після місії ці колишні місіонери ставали місцевими провідниками Церкви.

Проте разом зі зростанням Церкви виникла проблема: брак досвіду у членів Церкви. Однак ця проблема дуже позитивно вирішилася: вона вимагала зростання віри та духовного провідництва членів Церкви. Наприклад, у листопаді 1992 року в Уругваяні, що в західній частині Бразилії, далеко від уже організованих колів Церкви, було організовано кіл. Коли Хосе Кандідо Феррейра душ Сантуш—вірний і загартований член Церкви—був покликаний патріархом новоствореного колу, він був стривожений. Він пояснював генеральному авторитетові: “Я не можу бути патріархом. Я не уявляю, яким він має бути. Я навіть ніколи не зустрічав патріарха і сам не маю патріаршого благословення”. Генеральний авторитет запропонував рішення. У сусідньому місті Алегрете нещодавно також було покликано патріарха—Руї Антоніо Давіла, який опинився в подібній ситуації. Двом патріархам треба було дати один одному патріарші благословення.

Оскільки брат Сантуш отримував своє благословення від брата Давіли, він був здивований, почувши в своєму благословенні те, що стосувалося його минулого і його особистих бажань, про які той патріарх не міг знати жодним чином. Коли брат Сантуш у свою чергу промовляв благословення над головою брата Давіли, знову на очах виступили сльози, бо відбулося те ж саме. Обидва чоловіки після цього обнялися, здобувши глибоке розуміння того, що відбулося⁴. Як ті перші патріарші благословення, так і сотні інших були дані через натхнення від Духа. Господь дарував багато таких духовних благословень у країні, де Церква мала дуже малий досвід.

Брак освіти серед членів Церкви був ще одним випробуванням. Часто місіонери поверталися додому, маючи хорошу духовну підготовку, але через брак освіти вони не могли отримати достойної роботи. Рейнальдо Баррето, президент колу в Сан-Паулу, розповідав: “Знайти роботу було дуже важко. Багато місіонерів втрачало надію на покращення життя. Вони навіть втрачали духовну силу, яку здобули на місії”. Часто освіта була ключем до подолання труднощів.

Згодом заснування Постійного фонду освіти Президентом Гордоном Б. Хінклі (1910–2008) в 2001 році благословило тисячі бразильських колишніх місіонерів. Фонд надає їм можливість навчатися, внаслідок чого вони можуть отримати кращу роботу. Члени Церкви мають кращу можливість забезпечувати сім’ю та продовжувати освіту. Президент Баррето, який став адміністратором програми ПФО в Бразилії, каже: “Яке благословення бачити молодих людей, які здобувають освіту і отримують хорошу роботу, але справжній успіх програми—це спостерігати, наскільки зростає в них упевненість в собі. Вони відчувають більшу надію”⁵.

Сила Церкви в Бразилії—це не лише кількість членів але і їхня відданість євангелії. Наприклад, Гелсону Піццірані, адміністратору авіаліній, який уже вийшов на пенсію, запропонували складну, але прибуткову роботу: допомагати в розробці нових авіаліній у Бразилії. У той же час його разом з дружиною Міріам покликали очолити місію в Бразиліа—столиці Бразилії. Не було навіть сумнівів, як слід вчинити. З часу хрищення у підлітковому віці вони присвятили своє життя Церкві. До укладання шлюбу брата Піццірані покликали служити президентом філії. У віці 25 років його покликали служити президентом колу і він служив у багатьох інших покликаннях, серед яких територіальний сімдесятник. Сестра Піццірані служила в покликаннях колу й приходу у Товаристві допомоги, Товаристві молодих жінок і в Початковому товаристві . Вона так висловила свої почуття стосовно благословень євангелії: “Я отримувала у житті багато благословень, оскільки намагалася жити за заповідями. За кожну заповідь, якої я дотримувалася, я отримувала благословення”⁶.

Після закінчення місії в Бразиліа їхні плани повернутися додому довелося відкласти через короткотермінове покликання служити президентом Бразильської місії в Кампінас. Через кілька місяців відпочинку в 2013 році вони прийняли покликання служити президентом і матроною Бразильського храму в Ресіфе. Один з місіонерів, який христив брата Піццірані, нещодавно був покликаний разом зі своєю дружиною служити у храмі в Ресіфе, де місіонер і навернений служитимуть разом.

Приклад відмови від вигідної роботи заради служіння Господу, показаний сім’єю Піццірані, є вражаючим, але не унікальним серед вірних членів Церкви у Бразилії.

За 100 років, які минули з часу прибуття сім’ї Запфів, у Бразилії відбулося багато позитивних змін, хоча спостерігалися й тимчасові спади. Однак пророки, які відвідували країну, без вагань казали, що вірять в майбутнє цієї країни. Ті пророцтва здійснюються, бо за показниками економічного зростання і розвитку Бразилія посідає провідне місце у світі. Нащадки Запфів—як прямі, так і ті, які пішли їхніми слідами в євангелії—пожинають плоди старанної праці й терпіння тих перших спроб посіяти насіння євангелії в цій країні. Збулася друга частина пророцтва, даного старійшиною Мелвіном Дж. Баллардом у 1926 році: “Тисячі приєднаються до Церкви на цій землі. В ній буде більше однієї місії, і вона буде серед найстійкіших у Церкві”.