Камені, стріли і сніжки

Як правило, дорога зі школи додому не є чимось дуже приємним. Іноді я думаю про домашнє завдання з математики, іноді про те, чим ми займалися на уроці фізкультури, а іноді я просто йду, ні про що не думаючи.

Але цього дня все було по-іншому. У моїй голові з’явився вир думок. Перед собою я побачив двох хлопців, з якими іноді грався—Джоша і Маркуса. Вони націлилися на мене сніжками.

“Гей, Девіде, іди-но сюди!— вигукнув Джош, сміючись.— Ми хочемо тобі щось показати”.

Маркус також засміявся.

І Джош, і Маркус були старші за мене на рік, і їхній кидок був сильним. Я знав, що ще трохи, й вони почнуть шпурляти в мене сніжками. І хоча вони, як правило, добре до мене ставилися, я підозрював, що вони могли покласти в сніжки лід.

Я почав думати, як же мені зупинити їх.

Перебігти через вулицю і втекти від них? Ні, вони будуть насміхатися й дражнитися з мене.

Якомога швидше пробігти повз них? Ні, вони бігають швидше і відразу ж впіймають мене.

Самому почати кидатися сніжками? Не дуже хороша думка, беручи до уваги, що їх було двоє, а я лише один. Крім того, вони були у вигіднішому становищі—на пагорбі, а мені внизу не було де заховатися.

Я вирішив зробити єдину розумну річ—спокійно пройти повз них і чекати, поки полетять сніжки.

Коли я наближався до пагорба, в голові з’явилася думка. Я згадав про Самуїла Ламанійця, який проповідував євангелію зі стіни. Коли людям не сподобалося, що він казав, вони кидали камінням і стріляли в нього з лука.

Я знав, що Господь захистив Самуїла від каменів та стріл. Може, Він зробить так, що сніжки в мене не влучать.

Я подумки помолився, просячи Небесного Батька, щоб сніжки до мене не долітали. Я знав, що мені потрібно бути сміливим і не сумніватися—як і Самуїл. Коли я підійшов до пагорба, то був упевнений, що зі мною нічого поганого не станеться.

Як я і сподівався, в мене полетіли сніжки. Кілька сніжок пролетіли над головою так близько, що я міг відчувати вітер, коли вони просвистіли повз мене. Кілька сніжок пролетіли біля рук, а ще кілька упали просто під ноги, але жодна не влучила в мене! Жодна!

Хлопці продовжували кидати доти, доки я не відійшов уже далеко. Але я знав, що я в безпеці. Решта мого шляху додому не була дуже цікавою, але я був цьому дуже радий. Я був захищений, як і Самуїл Ламанієць. Я знав, що молитва і вияв віри в Господа благословили мене.