Джордж Альберт Сміт

Одного спекотного літнього дня робітники проводили ремонтні роботи на вулиці біля дому Президента Сміта. Коли робота активно розгорнулася, а сонце стало припікати все сильніше, робітники почали вживати непристойні й грубі слова. Невдовзі один із сусідів підійшов і насварив робітників за їхню непристойну мову, вказуючи на те, що неподалік живе Джордж Альберт Сміт. Не звернувши уваги, вони почали лаятися навіть ще більше.

Тим часом Президент Сміт був у себе на кухні, готуючи графин лимонаду. Він виніс його на вулицю разом з кількома склянками і сказав робітникам: “Мої друзі, видно, що вам так жарко і ви стомилися. Може зайдете та посидите тут, під моїми деревами, та трохи вип’єте холодненького?”

Зі смиренням і вдячністю робітники прийняли його пропозицію, а після такого приємного перепочинку вони закінчили свою роботу спокійно, виявляючи повагу³.

Такі, як цей, випадки показують переконаність Джорджа Альберта Сміта в тому, що ми можемо “вирішувати свої проблеми в дусі любові й доброти до всіх”⁴. “Є такі, хто буде допускатися помилок,—казав він.— Сьогодні серед нас є ті, хто збився зі шляху, але вони—діти нашого Господа і Він любить їх. Він дав вам і мені право йти до них з добротою і любов’ю, з терпінням і з бажанням благословити, знайти, як їм виправити помилки, яких вони допускаються. Я не маю привілею судити. … Але я маю привілей, якщо я бачу, що вони чинять неправильно,—тим чи іншим способом, якщо це можливо, повернути їх назад на шлях, який веде до вічного життя в целестіальному царстві”⁵.

“Яка радість, який спокій, яке задоволення можуть прийти в життя наших сусідів та друзів завдяки доброті! Як би мені хотілося написати це слово великими літерами і проголошувати його. Доброта—це сила, яку Бог дав нам, щоб відкрити закам’янілі серця і пом’якшувати вперті душі”⁶.

Президент Сміт вважав, що коли ми ділимося євангелією, то виявляємо “найбільшу доброту”⁷. Він визнавав, що інші церкви роблять добрі справи й радів цьому, однак він знав, що відновлена євангелія може запропонувати людству щось унікальне і цінне.

Одного разу, коли він служив президентом місії, один чоловік сказав йому: “Ну, з усього того, що я можу дізнатися про вашу Церкву, вона така ж хороша, як і будь-яка інша церква”.

“Я гадаю, він думав, що це було великим компліментом для нас,—зазначив Президент Сміт.— Однак я сказав йому: “Якщо Церква, яку я тут представляю, має не більшу важливість для дітей людських, ніж будь-яка інша церква, тоді я неправильно виконую тут свій обов’язок”⁸.

Як навчав Президент Сміт, причина, з якої наше послання є настільки важливим, полягає в тому, що “святі останніх днів—єдині, хто має повноваження нашого Небесного Батька виконувати обряди євангелії. Світу ми потрібні”⁹.

Через це Президент Сміт хотів, щоб святі останніх днів відчували “сильне й енергійне бажання ділитися з усіма дітьми нашого Батька тим хорошим, що Він так щедро вділив нам”¹⁰.

“Іноді я відчуваю,—сказав він,—що ми недостатньо усвідомлюємо важливість [євангелії], ми навчаємо їй не з тією палкістю, як вона цього вимагає¹¹.

Близький друг спостерігав, як Президент Сміт показував приклад “палкості”, ділячись євангелією: “У кількох випадках я мав привілей подорожувати потягом з Президентом Смітом. І щоразу я помічав: як тільки подорож починалася, він брав зі свого портфеля кілька брошур євангельського змісту, клав їх собі до кишені, а потім відправлявся ходити між пасажирами. У притаманній йому дружній і приємній манері він швидко знайомився з кимось із пасажирів, і вже через короткий час я чув, що він розповідає своєму новознайденому другу або історію про те, як пророк Джозеф Сміт організував Церкву, або про вихід святих з Наву та їхні страждання й труднощі під час переходу рівнинами до Юти, або якісь євангельські принципи. Розмова за розмовою, пасажир за пасажиром—і так до кінця подорожі. За всі роки мого знайомства з Президентом Смітом, а воно тривало більше сорока років, я засвоїв, що, де б він не був, перш за все і понад усе він був місіонером для Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів”¹².

Джордж Альберт Сміт і його дружина Люсі відповідально ставилися до божественного доручення “виховувати своїх дітей у світлі та істині” (УЗ 93:40). Їхня дочка Едіт розповідала про один випадок, коли її батько скористався нагодою навчати. Вона їхала міським автобусом з уроку гри на піаніно і кондуктор забув взяти з неї плату за проїзд. “Якось так сталося, що він проминув мене,—розповідала вона,—і я доїхала до своєї зупинки, так і тримаючи в руці п’ятицентову монету; я відчувала піднесений настрій, щиро радіючи, що проїхала безкоштовно.

“…Я весело підбігла до батька, щоб розказати, як мені пощастило. Він терпляче слухав мою розповідь. Я вже почала уявляти, яка ж це я вправна. …

Коли я закінчила своє оповідання, батько сказав: “Але ж, сонечко, навіть якщо не знає про це кондуктор, знаєш про це ти і знаю я, і знає Небесний Батько. Отже, вже троє нас повинні бути задоволені, бачачи, що ти повністю платиш за те, що отримала”.

Едіт повернулася до рогу вулиці й заплатила за проїзд. Пізніше вона сказала: “Я справді вдячна Батькові, який був достатньо мудрим, щоб по-доброму вказати мені на помилку, бо якби він не звернув на це уваги, то я б подумала, що він це схвалює”¹³.

Президент Сміт навчав членів Церкви, що любов має силу надихати наших дітей жити праведно. “Навчайте своїх дітей дотримуватися морального закону. Огорніть їх, наче руками, своєю любов’ю, щоб у них не виникало бажання хоч якимось чином спокуситися на зло, яке оточує їх з усіх боків”¹⁴.

“Це наш обов’язок—і я повинен сказати, це також і наш привілей, так само як і наш обов’язок—приділяти достатньо часу, щоб потурбуватися про безпеку наших дітей і так любити їх та заслуговувати їхню любов, щоб вони з радістю прислухалися до нашої думки та поради¹⁵.

Джордж Альберт і Люсі Сміт були одружені вже майже 40 років, коли Люсі почала довгу боротьбу зі слабким здоров’ям. І хоча Президент Сміт хвилювався за дружину і намагався втішати її при кожній нагоді, однак через виконання обов’язків генерального авторитета його часто не було вдома. Одного дня після того, як Президент Сміт виголосив промову на похороні, хтось вручив йому записку, в якій ішлося, про те, що він має негайно повернутися додому. Пізніше він напише у щоденнику:

“Я відразу ж пішов з каплиці, але моя люба дружина зробила свій останній подих ще до мого повернення додому. Вона пішла, коли я промовляв на тому похороні. Безсумнівно, я втратив віддану супутницю життя і мені буде самотньо без неї.

Незважаючи на те, що наша сім’я тяжко переживає це горе,—продовжував він,—нас втішає впевненість у тому, що ми об’єднанні з [нею], якщо залишимося вірними. … Господь є найдобрішим і забрав [від мене] будь-яке відчуття смерті, за що я надзвичайно вдячний”¹⁶.

Президент Сміт знаходив силу і втіху у своєму свідченні про план спасіння і храмові обряди, які запечатують сім’ї навічно. Він навчав:

“Запевнення в тому, що стосунки, які існують тут—батьків і дітей, чоловіків і дружин—будуть продовжуватися на небесах, і в тому, що це лише початок великого й славетного царства, яке наш Батько призначив нам для успадкування по той бік завіси, сповнює нас надією й радістю.

Якби я вважав так, як вважає дуже багато людей, що тепер, коли моя люба дружина і мої любі батьки померли, вони пішли з мого життя назавжди і я їх більше ніколи не побачу, то це відібрало б у мене одну з найбільших радостей мого життя: чекати на зустріч з ними, й відчути їхню привітність і любов та подякувати їм від всього свого вдячного серця за все, що вони зробили для мене”¹⁷.

“Коли ми усвідомлюємо, що смерть—це лише один з кроків, які діти Бога будуть робити у вічності, і що вона стається за Його планом, то це позбавляє смерть її жала і ставить нас перед лицем реальності вічного життя. Багато сімей вже були змушені тимчасово попрощатися з тими, кого вони люблять. Коли смерть забирає близьких, вона непокоїть нас, якщо ми це їй дозволяємо, і тим самим приносить великий сум у наше життя. Якщо ж наші духовні очі будуть розплющені і ми зможемо бачити, то, я впевнений, ми будемо втішені тим, що відкриється нашому зору. Господь не залишив нас без надії. Навпаки, Він дав нам кожне запевнення стосовно вічного щастя, за умови, що ми, поки буде тривати наше земне життя, будемо приймати Його думку й пораду.

Це не даремна мрія. Це факти”¹⁸.

Мабуть, Президента Сміта найбільше знали за любов, яку він виявляв до інших. Він вірив у те, що любов є суттю євангелії. Він казав святим: “Якщо євангелія Ісуса Христа, як вона дана вам, не вселила у ваше серце почуття любові до людей, що навколо вас, тоді я хочу сказати, що ви повною мірою не скористалися чудовим даром, який прийшов на землю, коли була організована ця Церква”¹⁹.

Як Президент Церкви Президент Сміт благословив життя тисяч людей шляхом здійснення програми благополуччя та інших ініціатив по всьому світу. Однак він знаходив час для меншого, більш особистісного служіння. Один з його соратників, старійшина Річард Л. Еванс (1906–1971), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, писав: “Звичною справою було бачити його до і після свого робочого дня в лікарняних коридорах, коли він переходив з палати в палату, благословляючи, підбадьорюючи і піднімаючи настрій своєю несподіваною появою в тих місцях, де за його відвідини, що приносили втіху й заспокоєння, були так вдячні. … Для нього було притаманним йти туди, де, як він відчував, він може надати допомогу й підбадьорити”²⁰.

Президент Томас С. Монсон розповідав таку історію про любов Президента Сміта: “Одного холодного морозного ранку бригада прибиральників вулиці [в Солт-Лейк-Сіті] звільняла вуличні водостоки від великих кусків льоду. Постійним працівникам допомагали тимчасові, яким вкрай необхідна була робота. Один з них мав на собі тільки легкий светр і потерпав від холоду. Поруч з бригадою зупинився стрункий чоловік з гарно підстриженою бородою і сказав тому працівнику: “У такий ранок вам треба щось тепліше за светр. Де ваше пальто?” Працівник відповів, що в нього немає пальта. Тоді перехожий зняв своє пальто і передав його робітникові, кажучи: “Це пальто тепер ваше. Воно з товстої вовни, і вам у ньому буде тепло. Я працюю недалеко, на тому боці вулиці”. Це була Південна Храмова вулиця. Цим добрим самарянином, який без пальта увійшов до будівлі Церковної адміністрації, щоб виконувати свою щоденну роботу, був Президент Джордж Альберт Сміт—Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Цей безкорисливий вияв щедрості вказав на ніжність його серця. Він справді був сторожем для брата свого²¹.

Розповідаючи про свої вірування пасажирам у поїзді або віддаючи робітнику на вулиці, який потерпав від холоду, своє пальто, Президент Джордж Альберт Сміт постійно складав свідчення своїми вчинками, так само, як і своїми вченнями. Крізь усю книгу Учення Президентів Церкви: Джордж Альберт Сміт червоною ниткою проходить тема—євангелія Ісуса Христа повинна справляти сильний вплив на наше життя.

Як сказав один зі спостерігачів про Президента Сміта: “Його релігія—це не заморожена доктрина. Вона—не теорія. Для нього вона щось більше, ніж прекрасний план, яким захоплюються. Вона—це щось більше, ніж філософія життя. Для нього, людини практичного складу розуму, релігія—це ставлення, з яким живе людина, з яким вона щось робить, навіть якщо це просто сказане добре слово чи подана склянка холодної води. Його релігія повинна знаходити виявлення у вчинках. Вона повинна постійно проявлятися у деталях повсякденного життя”²².

Президент Дж. Рубен Кларк мол. (1871–1961), один з його радників у Першому Президентстві, підсумував життя Президента Сміта такими словами: “Він був одним з небагатьох, про кого ви можете сказати, що він жив так, як того навчав”²³.