Ми говоримо про Христа
Обіцяння, що в майбутньому ми будемо разом
Автор живе в штаті Юта, США.
Коли моєму чоловікові поставили діагноз—рак, мені здалося, що світ перевернувся. Як я сама зможу дати раду вісьмом дітям?
Похмурого недільного ранку я стояла на кухні біля раковини, закінчуючи мити посуд після сніданку. Двоє моїх наймолодших дітей дивилися у вітальні поруч з кухнею відеофільми на сюжети з Писань. Я заглибилася в думки, а по щоках котилися сльози. Я не могла думати ні про що інше, крім раку, який увірвався в наш дім. Мій чоловік боровся з ним уже кілька років, але зараз хвороба прогресувала. Здавалося, що моя віра похитнулася. В голові роїлися думки: “А що, коли?”
Раптом сюжет з відеофільму перервав мої думки словами, промовленими гучним голосом: “Мовчи, перестань”. …
“Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте?” (Марк 4:39–40).
Я поклала ганчірку для миття посуду й обернулася, щоб подивитися те, що показували по телевізору. Відеофільм був про утихомирення бурі Спасителем. Здавалося, що Спаситель звернувся особисто до мене. Мене наповнило почуття тепла і спокою. Фільм став нагадуванням, що слід зберігати віру, про яку я так багато дізналася за роки боротьби з раком. Це була віра, яка опиралася на слова з мого патріаршого благословення.
Я отримала патріарше благословення у 15-річному віці. Одне речення, яке, як тоді здавалося, просто частково описувало мій храмовий шлюб, тепер стало для мене великим обіцянням. У ньому йшлося про праведного носія священства, за якого я вийду заміж, а також було сказано, що він буде “допомагати тобі, скеровувати і надавати підтримку не лише в юності, але й у пізніші роки”.
Коли я читала і перечитувала своє патріарше благословення упродовж років боротьби з раком, те речення давало мені велику надію. Кожного разу воно оновлювало мою віру завдяки обіцянню про наше спільне майбутнє. Я пам’ятала про велике втішення, яке приніс мені Дух, коли чоловіку вперше поставили цей діагноз. Я завчила напам’ять ту частину свого патріаршого благословення, і коли аналізи на рак поверталися з поганими результатами, я пам’ятала про те обіцяння.
Я навчилася повністю покладатися на Спасителя, я навчилася, що повинна постійно вірити, і я навчилася з вірою опиратися наростаючим страхам. Відеофільм того ранку нагадав, що мені треба покладатися на Господа.
Наявність віри наділяє мене вмінням передавати свій тягар Ісусу Христу. Так само, як народ Алми, який був у неволі, не відчував тягарів на своїх плечах (див. Moсія 24:14), так само це було і для нашої сім’ї в цій боротьбі з раком. Наша сім’я змогла протистояти ракові, не відчуваючи тягарів, які могли лягти на нас.
Мій чоловік і досі проходить аналізи, щоб відслідкувати ракові клітини або знайти можливі пухлини. Нам досі приходять рахунки за лікування та залишаються побічні наслідки лікування. І досі я кожного дня молюся, щоб у чоловіка більше не було раку. Я молюся, щоб ми разом дожили до похилого віку. Я також кажу Небесному Батькові: “Нехай буде Твоя воля”.
Я не знаю, коли настануть “пізніші роки”, про які йшлося в благословенні. Я сподіваюся, що слова в моєму благословенні означають, що ми з чоловіком зможемо поїхати на місію, коли виростуть діти. Я сподіваюся, що вони означають, що мій чоловік вестиме коня, катаючи наших онуків, і триматиме цих онуків на своїх колінах. Але я також знаю, що коли б не вирішив Бог забрати його з цієї землі, це станеться у Його час.
Я більше не переймаюся тим, що криється під словами “пізніші роки”. Це не має значення. Я довіряю тому, що Господь виконує обіцяння, дане мені в патріаршому благословенні. Він дбав про нас усі ці роки, і Він подбає про нас у майбутньому.