На місіонерській ниві
Диво в аеропорту
Одне незначне спонукання може змінити життя на краще.
Ілюстрації Девіда Малана
Я щойно почав служити на місії в Японії, і мені було важко зрозуміти будь-кого, вже не кажучи про те, щоб познайомитися з ними. Було важко навчитися любити людей, яких я навіть не знав, особливо коли я не міг зрозуміти, що вони кажуть. Однак я робив зусилля, щоб показати їм мою любов, і був вдячний за їхні зусилля підтримати мене.
Кожного тижня ми з напарником отримували паляницю домашнього хліба від сестри нашого приходу, яку звали сестра Сенба. Вона виявляла свою любов до місіонерів тим, що пекла їм домашній хліб і писала невеличкі, але щирі листи.
Я був зворушений тим, що хтось про мене дбав. Я відчув, що маю якимось чином виявити їй свою вдячність. Я написав їй листа, в якому розповів, який я вдячний за неї і за жертву, на яку йде вона та її сім’я, допомагаючи місіонерам. Ми стали друзями, і я почав думати про неї, як про свою “другу маму”.
Минали місяці. Рано-вранці у середу мені подзвонив президент місії і повідомив, що я переїжджаю до Окінави. Як тільки я поклав слухавку, мене сповнили почуття радості й суму. Мені було важко прощатися з цим місцем служіння. Моє серце стискалося після кожного телефонного дзвінка членам приходу, яким я повідомляв, що наступного дня від’їжджаю. Прощатися з людьми, яких я так сильно полюбив, було важче, ніж я собі уявляв.
Коли я всім подзвонив, то помітив, що єдина людина, яка не відповіла на дзвінок,—це сестра Сенба. Мені було сумно, що я не можу попрощатися з членом Церкви, яка стала мені настільки близькою.
Наступного ранку разом зі ще двома місіонерами я поїхав до аеропорту. Коли ми підійшли до каси, щоб купити квитки, працівник сказав нам, що з наших карток неможливо зняти гроші. У нас не було готівки заплатити за квитки, а літак вирушав через 10 хвилин! Усі ми троє запанікували. Якщо ми не вилетимо цим рейсом, то пробудемо в аеропорту цілий день.
Але вся моя паніка перетворилася на спокій, коли я повернувся і побачив, як сестра Сенба йде аеропортом. Я був вражений її присутністю, оскільки вона не знала, о котрій годині наш рейс. Пробираючись до нас, вона усміхалася, і дала всім нам хліб, щоб ми взяли з собою в літак.
Коли ми пояснили, що можемо пропустити рейс, вона засмутилася. Ніхто з нас не знав, що робити. Тоді сестра Сенба почала перебирати речі в своїй сумочці, відшукуючи те, що могло нам допомогти. Вона від радості підстрибнула, коли знайшла в сумочці невеликий конверт, у який тиждень тому поклала 50 тис. єнн—саме ту суму, яка була нам необхідна. Вона дала нам гроші, і ми змогли купити квитки вчасно. Ми були вдячні їй настільки, що навіть важко передати. Потім, попрощавшись, ми побігли на літак.
Коли літак злетів у небо, місіонер, який був зі мною, повернувся і сказав: “Хіба вона не дивовижна?! То було диво!”
Потім я зрозумів, наскільки дивовижним було все, що сталося. Після того він сказав: “Що написано в твоєму листі?” Я побачив, що він читав листа, який дала йому сестра Сенба. Коли я зрозумів, що і в мене є лист, то витягнув його і прочитав, що було написано на маленькому клаптику паперу і адресовано мені. Мені на очі навернулися сльози. У ньому було написано: “Я люблю тебе! Будь ласка, не забувай мене! Я ніколи тебе на забуду!”
У ту мить я відчував Духа сильніше, ніж будь-коли. Приклад сестри Сенби навчив мене, як важливо діяти за спонуканнями Духа—незалежно від того, якими б незначними і дивними вони не здавалися. Через ці спонукання ми здобуваємо силу змінювати життя на краще. Я знаю, що її прихід в аеропорт не був збігом обставин. То було диво.
Дійсно, Господь здійснює Свою роботу малими засобами. Яке це благословення для нас, членів Церкви, мати Його вплив на наше життя. То ж залишаймося гідними отримання цих спонукань і благословляймо життя дітей Божих.