Діяти на цій землі так ніби на роки
Автор живе в штаті Юта, США.
Подібно до морських течій Божественний вплив може скеровувати нас до Його плану для нашого життя.
Як і багато дітей, я мріяв про те, що буду робити, коли стану дорослим. Особисто я був переконаний, що стану пожежником на Місяці. Мій п’ятирічний розум не допускав навіть найменшої можливості того, що моє життя може розгортатися якимось іншим чином. Я підозрюю, що більшість людей у дитинстві мріяли про те, ким ми станемо, коли виростемо. Я також підозрюю, що в якусь мить більшість з нас озираються на своє життя і вигукують: “Це ж зовсім не те, на що я сподівався!”
Два уривки з Писань допомагають нам бачити перспективу в житті: Перший:
“Бо ваші думки—не Мої це думки, а дороги Мої—то не ваші дороги, говорить Господь.
Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої—за ваші думки” (Ісая 55:8–9).
Другий: “[Бог] не робить нічого, крім того, що на благо світові; бо Він … любить світ” (2 Нефій 26:24).
Ці уривки навчають нас, що все, що робить Небесний Батько, навіть якщо ми й не розуміємо, чому, зрештою обертається нам на користь. І оскільки Божі думки і дороги є вищими за наші, нам слід піднести своє життя, аби воно більше відповідало Його планові для нас.
У пошуках розуміння
Іноді ми говоримо про те, як діти Ізраїля блукали 40 років, перш ніж їм було дозволено увійти до обіцяної землі. Хмара або стовп вогню зависали над скинією, коли вони зупинялися, а коли хмара починала рухатися, табір також вирушав у дорогу (див. Числа 9:15–18, 21–23). Я думаю, що ці 40 років, які люди блукали в пустині, вони також намагалися зрозуміти, куди вони підуть, коли і де вони зупиняться, і коли ж нарешті дійдуть до обіцяної землі.
Ця історія є дуже символічною. Оскільки кожен з нас подорожує своєю пустинею в цьому житті, ми хочемо досягнути “обіцяної землі”, де будемо вічно жити з Богом. Він пообіцяв нас туди вести. І хоча кожному необхідно йти тим самим шляхом—бути слухняними, каятися, отримати обряди священства і з вірою витерпіти—життя кожної людини є унікальним.
Старійшина Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Господь спрямував потоки божественного впливу на ваше життя, що будуть вас скеровувати здійснення вашого особистого плану, який Він призначив для вашого земного життя. Прагніть через Духа визначити напрямок, який Господь дає вам у житті, і постійно ним іти. Все підпорядкуйте цьому напрямку. Прийміть рішення охоче виявляти свободу волі і прийняти його”1.
Поміркуйте, що було важче знести табору Ізраїля: провести рік у неприємному місці чи залишити гарне місце через два дні? Думаю, що обидві ситуації були випробуванням їхньої віри.
Так само відбувається і з нами. Ми можемо бути незадоволені своїми обставинами і таким чином витрачати час на роздуми, коли ж усе зміниться. Або ми можемо відчути неочікувану зміну в звичному для нас ритмі життя. Наше щастя значною мірою визначатиметься тим, як ми вирішимо реагувати на ці обставини. І якщо ми витрачаємо життя на порожні роздуми, поки знаходимося в процесі пошуку, то можемо пропустити чудові нагоди для духовного зростання.
Іди і зроби щось сьогодні
Навесні 1831 року святі почали збиратися в Кертленді, шт. Огайо. Член Церкви, якого звали Ліман Коуплі, погодився на те, що група людей з Коулсвілля, шт. Нью-Йорк, зупиниться на його фермі в Томпсоні, неподалік від Кертленда. У травні 1831 року Господь дав таке одкровення пророкові Джозефу Сміту:
“І Я освячу для них цю землю на короткий час, доки Я, Господь, не забезпечу їх інакше і не накажу їм піти звідси;
А час і день не дано їм, отже нехай діють на цій землі так, ніби на роки, і це обернеться їм на благо” (УЗ 51:16–17; курсив додано).
Подібно до дітей Ізраїля, які йшли за хмарою в пустині, ці святі знали, що вони не будуть постійно жити на фермі Коуплі. У якийсь момент вони підуть далі. Однак скільки б вони там не залишалися, вони мали діяти так, ніби збиралися там жити багато років.
То чому ж Господь дав їм цю пораду? Хтось може опустив руки, живучи у фургоні чи в наметі серед багнистого поля, бачачи, що інші живуть краще. Господня порада, ймовірно, змінила їхнє бачення, перетворивши пригнічення на надію.
Так само, коли ми бачимо, що у інших людей є те, про що ми мріяли—гарна сім’я, будинок, робота і чіткий напрямок у житті—ми можемо занепасти духом. Наприклад, якщо ми знаємо, що не будемо у приході або філії довгий час, то можемо подумати: “Навіщо мені приймати покликання? Навіщо з кимось знайомитися?” Ми все ж таки ходимо до церкви, але не отримуємо усього, що могли б отримати. Якщо ми зосереджуємо своє життя на тому, чого ми не маємо, то не зможемо по-справжньому бути вдячними за те, що дійсно маємо.
Як ми співаємо в одному з наших гімнів: “Якщо хочеш прекрасним цей світ зробить, то можливості легко знайти. Ти їх не пропускай, марно часу не гай, сьогодні добро ти чини”2.
Якщо ми “ді[ємо] на цій землі так, ніби на роки”, ми починаємо бачити можливості, які могли не помічати раніше. Ми також можемо бачити, що деякі з цих можливостей можуть більше ніколи не з’явитися на нашому шляху. Тоді ми думаємо: “Оскільки я тут, я буду долучатися, зроблю все якнайкраще і буду щасливим. Я й надалі буду сподіватися на майбутнє, але тим часом я зроблю щось хороше тут”. У цьому полягає різниця між бродінням по воді та справжнім плаванням.
Так склалося, що святі не затрималися в Томпсоні надовго. Ліман Коуплі порушив своє обіцяння дозволити святим зупинитися на своїх землях. Згодом Господь послав цих святих до Міссурі, але вони зробили все, що могли, поки жили на полі цього фермера, і Господь їх за це благословив.
Президент Дітер Ф. Ухтдорф, другий радник у Першому Президентстві, сказав: “Часто глибокі долини нашого сьогодення можна зрозуміти лише озираючись на них з висоти гір майбутнього досвіду. Часто ми не можемо побачити Господню руку в нашому житті, поки не закінчаться випробування. Часто найважчі часи нашого існування є важливими будівельними блоками, які формують фундамент нашого характеру і прокладають дорогу майбутнім можливостям, розумінню і щастю”3.
Не живіть минулим
Іноді ми маємо труднощі, наполягаючи на тому, щоб усе відбувалося відповідно до нашого розкладу, таким чином не довіряючи Господу.
Поміркуйте над історією про вихід Легія з Єрусалима з точки зору Ламана і Лемуїла. Їхнє комфортне життя раптом припинилося, коли Легій сказав сім’ї, що треба втікати, бо Єрусалим буде зруйновано. Вони вирушили в дорогу—і лише для того, щоб невдовзі повернутися, аби взяти пластини з латуні у Лавана. Увесь час вони брели суворою пустелею лише для того, щоб Лаван украв їхні дорогоцінності й намагався їх убити? Я б теж дуже засмутився!
І на додачу до всього, бачачи, що Єрусалим виглядає так само, Ламан і Лемуїл ще більше розлютилися. Я не знаю, чи, повернувшись, вони сподівалися побачити згарище, над яким здіймається дим, але можу собі уявити, про що вони думали: “Чи не казали нам, що Єрусалим буде зруйновано? Навіщо ми марнуємо час у пустині, якщо тут життя іде, як завжди?” У будь-якому випадку, усе дуже швидко закінчилося тим, що вони побили Нефія та Сама (див. 1 Нефій 3:29).
Коли життя іде не так, як ми запланували, коли ми думаємо, що стовп вогню ніколи не рухається достатньо швидко, коли, озираючись, ми бачимо лише фермерське поле, ми також можемо занепасти духом до такої міри, що, як Ламан і Лемуїл, будемо ставити під сумнів нашу віру й висловлювати незадоволення Богом.
Старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав: “Якщо ми надто нетерпляче ставимося до розкладу, складеного всезнаючим Богом, то дійсно можемо казати, що знаємо, що для нас є кращим. Хіба не дивно, що ми, які носимо годинник, хочемо радити Тому, Хто керує космічними годинниками і календарями”4.
Звичайно ж, життя не завжди легке, і не знаю, чи хтось, у тому числі я, може сказати, що життя склалося саме так, як мріялося. Але я також знаю багатьох людей, які скажуть, що незважаючи ні на що, вони щасливі у житті—навіть якщо їм не вдалося стати пожежниками на Місяці!
Це позитивне ставлення формується, коли ми вірно і з оптимізмом ідемо за Господом через наші пустині. Якщо ми так чинимо, то одного дня побачимо, що досвід, здобутий в пустині, був не таким уже й поганим, як нам здавалося. Ми можемо навіть припустити, що він був гідний тих зусиль. Кожному з нас Господь каже:
“Продовжуйте з терпінням, доки вас не буде вдосконалено.
Не давайте своєму розуму відвернутися; і коли ви будете гідними, у Мій належний час, ви побачите і пізнаєте” (УЗ 67:13–14).