Життя і священнослужіння Уілфорда Вудраффа

Уілфорд Вудрафф народився 1 березня 1807 р. у Фармінгтоні, штат Коннектикут, у сім’ї Афека Вудраффа і Б’юли Томпсон Вудрафф. Коли йому було 15 місяців, його мати померла від сипного тифу. Приблизно через три роки Афек знову одружився. Уілфорд і його двоє старших братів були виховані батьком та мачухою, Азубою Харт Вудрафф. У Афека та Азуби народилося шестеро дітей, четверо з яких померло немовлятами або в дитинстві.

Записи Уілфорда Вудраффа показують, що він зростав як більшість інших хлопчиків у його часи. Він ходив до школи і працював на сімейній фермі. Він також працював на батьковій лісопильні, ще коли був дуже молодим, здобувачи досвід, що допомагав йому, вже дорослій людині, коли він сам став хазяїном лісопильні. Одним з його улюблених видів відпочинку була риболовля, і він з братами часто ловив форель у потіку, на якому стояла лісопильня батька.

Він любив свою сім’ю і глибоко поважав своїх батьків. Із захопленням і вдячністю він описував свого батька як працьовитого чоловіка, який завжди “багато працював” і який був “чоловіком великого милосердя, чесності, цілісності й істини”⁵. Він також згадував, як євангельські повчання його мачухи допомогли йому стати на шлях пошуку істинної Церкви Господа⁶.

Навіть коли він став старшою людиною, багато з його найбільших радостей в житті були пов’язані з його батьками і нащадками. Він приєднався до Церкви в один день зі своїм братом Азмоном. Він радів, коли зміг навчати і охристити свого батька і мачуху, а також їхніх домашніх. Пізніше у своєму житті він подбав, щоб храмова робота була виконана за його матір—привілей, який, за його словами, був достатньою платою за всі труди його життя⁷.

Згадуючи своє дитинство і юність, Уілфорд Вудрафф визнавав руку Господа у тому, що багато разів його життя було збережено. У статті, названій “Розділ про нещасні випадки”, він описав деякі з тих нещасних випадків, які випали на його долю, дивуючись, що він вижив і зміг розповісти про них. Наприклад, він розповів про одну пригоду на фермі його батька: “Коли мені було шість років, мене ледве не вбив розлючений бугай. Ми з батьком годували худобу гарбузами, і один роздратований бугай відігнав мою корову від гарбуза, який вона їла. Я взяв той гарбуз, який раніше їв бугай, і тут він кинувся на мене. Батько сказав мені кинути гарбуза й тікати. Я побіг крутим схилом, не випускаючи гарбуза, рішучо налаштований захистити права корови. Бугай не відставав. Коли він майже наздогнав мене, я ступив у ямку, викопану для стовпа, і впав; бугай перестрибнув наді мною, женучись за гарбузом, і, [наздогнавши], розшматував його своїми рогами, і він те саме зробив би і зі мною, якби я не впав”⁸.

Він також розповідав про те, що сталося з ним, коли йому було 17 років: “Я їхав верхи на дуже норовистому коні, який ще не звик до мене; я спускався з крутого, скелястого пагорба, і раптом кінь, скориставшись з такого рельєфу, зістрибнув з дороги і шаленим галопом помчав схилом донизу поміж скелями, і він почав брикатися, намагаючись скинути мене перед собою на скелі; але я вхопився за верхівку його голови, стиснувши його вуха мертвою хваткою, щосекунди чекаючи, що він мене розмаже по скелях. Я був у такому положенні— верхи на шиї коня, не маючи нічого для управління, крім його вух, а він нісся на повній швидкості вниз, аж доки не наскочив на скелю і не впав на землю. Я пролетів над його головою і над скелями приблизно п’ять метрів і врізався в землю ногами, і зрозуміло, що це було єдиним, що врятувало мені життя; бо якби я приземлився будь-якою іншою частиною свого тіла, я б загинув на місці; а так, мої кістки тріснули піді мною, неначе тростинки. Моя ліва нога була зламана в двох місцях, і було жахливо дивитися на гомілки, що повилізали назовні, а кінь підібрався до мене, катаючись по мені і намагаюсь стати на ноги. Мій дядько Тайтус Вудрафф бачив, як я впав, і допоміг мені, доставивши мене до свого дому. Я лежав з 2 години дня до 10 вечора без медичної допомоги; нарешті приїхав мій батько, привізши з собою доктора Свіфта з Фармінгтона, який направив мої кістки та іммобілізував суглоби; і батько того вечора віз мене 8 миль у своєму фургоні додому. Я дуже страждав. Однак за мною добре доглядали, і через вісім тижнів я вже вийшов надвір на милицях” ⁹.

Життя Уілфорда Вудраффа продовжувало бути під захистом попри часті нещасні випадки, що ставалися навіть у його дорослому житті. У віці 41 року він склав перелік нещасних випадків, які ставалися з ним, висловивши подяку за руку Господа, що рятувала його:

“Я ламав обидві ноги—одну в двох місцях,—обидві руки, грудину і три ребра, а також мав перелом зі зміщенням обох гомілок. Я тонув, замерзав, мав опіки, мене кусав собака, хворий на сказ, двічі потряпляв у колесо водного млина під стуменем води, що падала на мене, пережив кілька тяжких захворювань і отруєнь у найважчій формі, потрапляв у залізничні катастрофи, ледве уникав куль, що пролітали повз мене, а також десятки разів рятувався в інших критичних обставинах.

Для мене це диво, що з усіма моїми пошкодженнями і зламаними кістками у мене немає жодного неробочого суглоба, натомість я міг витримувати найтяжчу працю, суворі природні умови та подорожі—я часто проходив за один день сорок, п’ятдесят, а одного разу—навіть шістдесят миль. Захист і милість Бога були наді мною, і моє життя було збережено донині; за ці благословення мені хочеться скласти подяку мого серця моєму Небесному Батькові, молячись, щоб залишок моїх днів міг бути проведений у Його служінні і розбудові Його царства”¹⁰.

Уілфорд Вудрафф був ще юнаком, коли вперше відчув бажання служити Господу і пізнавати Його. Він казав: “У ранньому віці я замислювався над тим, що стосується релігії”¹¹. Однак він вирішив не приєднуватися до жодної з церков. Натомість він був рішучо налаштований знайти єдину істинну Церкву Ісуса Христа. Надихнутий вченнями своїх батьків та інших друзів, за допомогою нашіптувань Духа, він прийшов до переконання, “що Церква Христа була в пустелі—що було відступництво від релігії чистої і неоскверненої перед Богом і що велика зміна вже поруч”¹². Він був особливо вражений вченням одного чоловіка на ім’я Роберт Мейсон, який пророкував, що Уілфорд доживе до того, щоб відчути смак плоду відновленої євангелії (див. сс. 1–3 в цій книзі).

Через багато років, переконаний, що для інших святих останніх днів буде корисно дізнатися про його особистий досвід,¹³ Президент Вудрафф часто розповідав історію про свої пошуки істини. Він згадував:

“Я не міг знайти жодну деномінацію, чиї вчення, віра або практика погоджувалися з євангелією Ісуса Христа або обрядами і дарами, про які казали апостоли. Хоча тогочасні священнослужителі навчали, що віра, дари, благодаті, чудеса і обряди, які мали давні святі, закінчилися і більше не є потрібними, я не вірив, що це правда, хіба що в те, що вони закінчилися через невіру дітей людських. Я вірив, що ті самі дари, благодаті, чудеса і сили будуть явлені так само в цю епоху, як і в колишню, коли Бог мав Церкву на землі, і що Церква Бога буде знову встановлена на землі, і що я доживу до того, щоб побачити це. Ці приципи закарбувалися в моєму розумі через глибоке вчитування у Старий і Новий Завіти з палкою молитвою, щоби Господь показав мені, що є істинним, а що—помилковим, і це вело мене на стезю спасіння, і я не зважав на те, що може сказати людина; і нашіптування Духа Господнього протягом трьох років навчали мене, що Він збирається встановити Свою Церкву і царство на землі в останні дні”¹⁴.

“Моя душа тягнулася до цього,—казав він. —На початку свого дорослого життя я молився день і ніч, аби дожити до того, щоб побачити пророка. Я був ладен пройти тисячу миль, аби побачити пророка або людину, що могла б навчити мене тим речам, про які я читав у Біблії. Я не міг приєднатися до жодної з церков, бо я не міг знайти у той час жодну церкву, яка б підтримувала ці принципи. Я провів багато нічних годин біля річки, в горах і на моїй лісопильні,… благаючи Бога, щоб я міг дожити то того, щоб побачити пророка або якусь людину, що навчила б мене тим речам Царства Божого, про які читав”¹⁵.

Уілфорд Вудрафф скінчив свої пошуки, коли йому було 26 років. 29 грудня 1833 р. він почув проповідь, що її виголошував старійшина Зера Палсіфер, місіонер-святий останніх днів. У своєму щоденнику він описав свою реакцію на проповідь старійшини Палсіфера:

“Він почав збори з кількох вступних зауважень і після цього помолився. Я відчував, що Дух Божий свідчить, що він є слугою Бога. Тоді він почав проповідувати, і робив це, як людина, що має повноваження, і коли він закінчив свою лекцію, я дійсно відчув, що це була перша євангельська проповідь, яку я будь-коли чув. Я подумав, що це те, чого я так довго шукав. Я відчув, що не можу залишити дім без того, щоб не засвідчити перед людьми про істину. Я відкрив очі, щоб бачити, вуха, щоб чути, серце, щоб розуміти і мої двері, щоби прийняти того, хто священнослужив нам”¹⁶.

Уілфорд Вудрафф запросив старійшину Палсіфера і його напарника, Елайджу Чені, зупинитися у своєму домі. Через два дні, провівши час за читанням Книги Мормона і бесідами з місіонерами, брат Вудрафф охристився і був конфірмований як член Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Від того дня його життя змінилося. Знайшовши істину, він присвятив себе донесенню істини до інших людей.

Рішучо налаштований дотримуватися завітів, укладених під час хрищення, Уілфорд Вудрафф був свідомим знаряддям у Господніх руках, завжди готовим виконати Його волю. В кінці 1834 р. він “відчув прагнення йти й провідувати євангелію”¹⁷, і він отримав покликання служити у південно-східній частині Сполучених Штатів. Він знав, що на нього чекають випробування і що його життю може загрожувати небезпека в путі, але він знаходив силу у своєму свідченні та вірі. Згодом він згадував: “Я знав, що євангелія, відкрита Господом Джозефу Сміту, є істинною, і що вона має таку велику цінність, що я бажав розповісти це людям, які ще не чули її. Вона була настільки доброю і ясною, що мені здавалося, що я зможу переконати людей повірити в неї”¹⁸.

Коли Уілфорд Вудрафф почав свою першу місію, він був нещодавно висвячений священик в Аароновому священстві. Його напарник, якого було висвячено на старійшину, залишався з ним під час перших випробувань місії, але невдовзі став відчувати розчарування і повернувся додому, до Кертленду, штат Огайо. Уілфорд залишився один у незнайомих краях, і він молився про допомогу і продовжував свою місіонерську працю, ходячи серед болотистих місцевостей. Зрештою він прибув до міста Мемфіс, штат Теннессі, “стомлений і голодний”¹⁹. Його першим місіонерським досвідом у місті стала промова перед великою аудиторією. Він згадував:

“Я пішов до найкращої таверни [готелю] в тому місті; таверну тримав містер Джосая Джексон. Я сказав йому, що я мандрівник і що в мене немає грошей. Я спитав його, чи не надасть він мені притулок на одну ніч. Він спитав мене, чим я займаюся. Я сказав йому, що я проповідник євангелії. Він засміявся і сказав, що я не дуже схожий на проповідника. Я не образився на нього, бо всі проповідники, з якими він досі зустрічався, їздили на гарних конях або в гарних колясках, носили вбрання чорного кольору і отримували хорошу платню, і скоріше стали б свідками того, як цілий світ поглинає загибель, ніж пройшли сто сімдесят миль у багнюці, аби спасти людей.

Хазяїну хотілося трохи розважитися, і він сказав, що залишить мене, якщо я буду проповідувати. Він хотів побачити, чи можу я проповідувати. Я мушу зізнатися, що на той час я був трохи непокладливий і умовляв його не примушувати мене проповідувати. Чим більш я умовляв його не примушувати мене, тим більш рішучо містер Джексон наполягав, що я мушу проповідувати…

Я сів у великій залі вечеряти. Перш ніж я закінчив вечерю, кімната почала заповнюватися багатими і модно вдягненими жителями Мемфіса, вони носили вбрання з шовку й чорної тканини, і ви можете уявити, який вигляд мав я, промандрувавши багнюкою. Коли я закінчив їсти, стіл винесли з кімнати над головами людей. Мене підвели до кута кімнати, де стояла підставка з Біблією, збірником гімнів і свічником, і її оточувала дюжина чоловіків з хазяїном у центрі. Там зібралося чоловік п’ятсот, які прийшли не для того, щоб почути євангелію, але щоб розважитися. Як вам сподобається таке становище? Ви на своїй першій місії без напарника або друга, і вас просять проповідувати перед таким зібранням! Для мене це були одні з найприємніших годин мого життя, хоч я відчував, що мені краще було б бути не одному.

Я прочитав гімн і попросив їх заспівати. Ніхто не проспівав жодного слова. Я сказав їм, що в мене немає дару співати; але з допомогою Господа я буду молитися і проповідувати. Я став навколішки помолитися і чоловіки навколо мене стали на коліна. Я молився Господу, щоб Він дав мені Свого Духа і показав мені серця цих людей. Я обіцяв Господу в своїй молитві, що я передам цьому зібранню все, що Він передасть мені. Я підвівся і говорив півтори години, і це була одна з найкращих проповідей у моєму житті.

Те, як жили ті, хто складав це зібрання, було відкрито для мого розуму, і я говорив їм про їхні злочестиві діяння та відплату, що вони отримають. Чоловіки, що оточували мене, схилили голови. Через три хвилини після завершення проповіді я був один у кімнаті.

Невдовзі мене провели до ліжка, у кімнату, що була поруч 3 іншою, великою кімнатою, у якій зібралися багато з тих чоловіків, яким я проповідував. Я міг чути їхню розмову. Один чоловік сказав, що хотів би дізнатися, як той мормонський хлопчик міг знати про їхнє минуле. Через якийсь час вони почали обговорювати деякі доктринальні питання. Одни з них порадив покликати мене, щоб вирішити одне питання. Хазяїн сказав: “Ні, на перший раз досить”.

Вранці мені подали гарний сніданок. Хазяїн сказав, щоб я зупинявся в його домі, якщо ще раз буду тут, і жив стільки, скільки захочу”²⁰.

У листопаді 1836 р. Уілфорд Вудрафф закінчив свою місію в південно-східній частині Сполучених Штатів. Він написав у своєму щоденнику, що з 1835 р. до 1836 р. він промандрував 9805 миль (15688 кілометрів), провів 323 зборів, організував 4 філії Церкви, охристив 70 чоловік і конфірмував 62, виконав 11 висвячень у священство і зцілив 4 чоловік рукопокла- данням, що він був врятований від рук 6 різних груп погромників²¹. Його було висвячено на старійшину в червні 1835 р. і на сімдесятника—у травні 1836 р.

Коли старійшина Вудрафф повернувся до Кертленда, він знайшов, що багато місцевих членів Церкви впали у відступництво і висловлювалися проти пророка Джозефа Сміта. “У часи відступництва в Кертленді,—згадував він пізніше,— Джозефу Сміту було важко зустріти людину і зрозуміти, чи вона друг, чи ворог, без того, щоб Дух Бога не відкривав це йому. Більшість із провідництва протистояли йому”²².

Навіть “серед цієї темряви”²³ Уілфорд Вудрафф залишався вірним Пророкові та вірним своїй рішучості проповідувати євангелію. Його було покликано до Першого кворуму сімде- сятників, і в цьому покликанні він продовжував свідчити про істину, подорожуючи по конференціях у тій місцевості. Пробувши у Кертленді менше року, він послідував натхненню відслужити місію повного дня на островах Фокс, неподалік узбережжя штату Мен. Він говорив:

“Дух Божий сказав мені: “Вибери собі напарника і вирушай на острови Фокс”. Що ж, про те, що відбувається на островах Фокс, я знав не більше, ніж про те, що відбувається на Колобі. Але Господь сказав мені йти, і я пішов. Я вибрав Джонатана Г. Гейла, і він поїхав зі мною. Там ми виганяли дияволів, проповідували євангелію і вчинили там кілька чудес. Я дістався островів Фокс і добре працював там”²⁴. Коли старійшина Вудрафф прибув на острови Фокс, він знайшов там “народ, що прагнув давнього порядку речей”. Пізніше він казав: “Не зупиняючись на цьому детально, скажу, що я охри- стив там більше 100 душ”²⁵.

Коли старійшина Вудрафф служив місію на островах Фокс у 1838 р., він отримав покликання, яке продовжило його місіонерське служіння на весь залишок його життя. “9 серпня я отримав листа,—сказав він,—від Томаса Б. Марша, який тоді був президентом Дванадцятьох Апостолів, у якому мені повідомлялося, що пророк Джозеф Сміт отримав одкровення, у якому називалися імена тих, кого було обрано, щоб зайняти місця тих, хто відпав: Джон Е. Пейдж, Джон Тейлор, Уілфорд Вудрафф і Уіллард Річардс.

“Президент Марш додав у своєму листі: “Знай же, брате Вудрафф, завдяки цьому, що ти призначений зайняти місце одного з Дванадцятьох Апостолів, і що це відповідає слову Господа, щойно даному, що ти маєш невідкладно прибути у Фар-Уест, а після цього 26 квітня залишити тамтешніх святих і виїхати до інших країв крізь великі глибини [морські]”.

Президент Вудрафф пізніше прокоментував це: “Суть цього листа була відкрита мені за кілька тижнів, але я не розкривав її жодній людині”²⁶.

Вказівка “виїхати до інших країв крізь великі глибини [морські] стосується Господнього наказу, що Дванадцятеро мають служити на місії у Великій Британії. Невдовзі після висвячення на апостола 26 квітня 1839 р. старійшина Уілфорд Вудрафф вирушив до Великої Британії як один з “особливих свідків імені Христа в усьому світі” (УЗ 107:23).

Старійшина Вудрафф пізніше відслужив кілька місій у Сполучених Штатах і Великій Британії. Він став відомий як один з найкращих місіонерів в історії Церкви. Ця книга містить багато розповідей з його місіонерського досвіду.

Сьогодні святих останніх днів заохочують будувати царство Боже в тих краях, де вони живуть, таким чином зміцнюючи Церкву по цілому світу. У перші дні Церкви місіонери-святі останніх днів закликали новонавернених емігрувати до місця зосередження Церкви—до Кертленду, штат Огайо, або до округи Джексон, штат Міссурі, або до Наву, штат Іллінойс, або до Солт-Лейк-Сіті, Юта.

Приблизно через два роки після вбивства Джозефа і Гайрума Смітів святі були змушені залишити свої домівки в Наву і встановити тимчасове поселення в Уінтер-Квортерз, Небраска. Старійшина Вудрафф, який служив на місії в Англії, повернувся до основної громади Церкви. Залишаючи Уінтер-Квортерз, він допомагав вести святих у їхній найвідомішій міграції—у їхній подорожі крізь рівнини і гори Сполучених Штатів до їхньої обіцяної землі в долині Солоного озера. Входячи до складу першої групи піонерів, він перевозив президента Бригама Янга, який захворів під час останньої частини їхньої подорожі. Старійшина Вудрафф був присутній, коли президент Янг піднявся з ліжка у фургоні, оглянув землю навколо і проголосив: “Цього досить. Це те місце. Вперед!”²⁷.

Старійшина Вудрафф продовжував допомагати святим збиратися на обіцяній землі. Під час однієї з своїх місій він і його сім’я провели два з половиною роки в Канаді і північно- східній частині Сполучених Штатів, допомагаючи членам Церкви мігрувати в долину Солоного озера. Він був з останньою групою цих святих, коли сталася ця подія, що показує його чутливість до спонукань Духа:

“Я побачив пароплав, що пускав струмені пари, готуючись відплисти. Я підійшов до капітана і спитав його, скільки в нього пасажирів. “Триста п’ятдесят”. “Чи могли б ви прийняти ще сотню?” “Так”. Тільки-но я зібрався сказати йому, що ми хочемо сісти на пароплав, як Дух сказав мені: “Не сідайте на цей пароплав, ні ти, ні ті, хто з тобою”. “Добре”,—подумав я. Я вже дещо знав про цей тихий, негучний голос. Я не сів на пароплав, але залишився чекати наступного ранку. Через тридцять хвилин після відплиття той пароплав загорівся. На пароплаві замість ланцюгів [у стерновому механізмі] використовували вірьовки, і вони не змогли причалити до берега. Була темна ніч, і жодна душа не спаслася. Якби я не послухався впливу того, що проявилося в мені, я був би там сам і вся решта групи”²⁸.

Після того як святі оселилися в долині Солоного озера, обов’язки старійшини Вудраффа змінилися. Його більше не посилали за кордон на місії повного дня. Замість цього його робота включала допомогу більшій кількості святих емігрувати до місця головного розташування Церкви, зустрічі з тими, хто відвідував їхній край, служіння як законодавця, роботу з ірригації та культивації земель, а також розроблення методів рослинництва та фермерства. Він часто відвідував поселення святих останніх днїв у Юті, Арізоні та Айдахо, проповідючи євангелію та заохочуючи святих виконувати їхні обов’язки.

Уілфорд Вудрафф служив заступником Церковного історика з 1856 р. до 1883 р. і Церковним істориком з 1883 р. до 1889 р., тобто протягом більшої частини свого служіння у Кворумі Дванадцятьох Апостолів. Хоч цей обов’язок вимагав багато часу, він вважав це привілеєм, вірячи, що “історія цієї Церкви залишиться на час і на вічність”²⁹. Його служіння як історика було продовженням тієї роботи, яку він виконував з 1835 р., коли він почав вести щоденники—особисті записи свого життя та історії Церкви (див. сс. 125–127).

У своїх невпинних зусиллях зміцнювати Церкву, служити суспільству і забезпечувати свою сім’ю Уілфорд Вудрафф слідував принципам, які він перейняв від свого працьовитого батька. Старійшина Франклін Д. Річардс з Кворуму Дванадцятьох Апостолів казав, що старійшина Вудрафф “був відомий своєю активністю, працьовитістю та фізичною витривалістю. Він був не крупним чоловіком, але міг виконувати працю, яка б довела звичайну людину до виснаження”³⁰.

Щоденники старійшини Вудраффа заповнені описаннями довгих днів важкої праці. Якось він розповів про те, як у 67- річному віці заліз на 4-метрову драбину разом зі своїм сином Есахелом, щоб збирати з дерева персики. Есахел почав втрачати рівновагу. Намагаючись врятувати Есахела, старійшина Вудрафф сам впав. Він писав: “Я впав під драбину з висоти майже 3 метрів на землю і вдарився правим плечем та стегном, і це було дуже боляче. Есахел не зазнав значних пошкоджень. У мене боліло тіло і я шкутильгав весь той вечір”³¹. Наступного дня він записав: “Сьогодні в мене все боліло і я шкутильгав, але я пішов у поле і повернувся додому ввечері”³². Коментуючи цей випадок, Меттіас Каулі сказав: “Можна справедливо поцікавитися, що це робив чоловік такого віку на дереві? Перш за все, якщо казати про старійшину Вудраффа, він ніколи не згадував про свій вік, коли бачив щось, що потрібно було зробити, якщо він міг це зробити. Він був скрізь. Він був готовий до будь-якої несподіванки у будь-який час. Якщо він бачив галузку на верхівці яблуні, яку необхідно було відпиляти, він ледве встигав обдумати цю думку, аж як опинявся на верхівці дерева, і йому завжди було важко просити когось робити те, що він міг зробити самотужки”³³.

Завжди, коли святі зупинялися на тривалий час, утворюючи центральне поселення, вони будували храм. Вони слідували цій моделі в Кертленді, в Наву і зрештою у Солт-Лейк-Сіті. Роблячи це, вони залишалися вірними одкровенню від Господа, отриманому через пророка Джозефа Сміта—одкровенню, яке старійшина Вудрафф записав у своєму щоденнику:

“Якою була мета збирання Юдеїв або народу Божого будь- якої доби світової [історії]? Головною метою була побудова для Господа дому, у якому Він міг би відкрити Своєму народу обряди Його дому і слави Свого царства, а також навчити народ шляхам спасіння. Бо існують певні обряди й принципи, які для того, щоб їх навчали й практикували, мають виконуватися в такому місці, або домі, який побудовано для цієї мети. Це було в задумі Бога ще до того, як світ постав, і для цієї мети Бог часто мав намір зібрати Юдеїв, але вони не хотіли цього. Саме з цією метою Бог збирає народ в останні дні—побудувати для Господа дім, щоб готувати їх до обрядів і ендаументів, омовінь і помазань тощо³⁴.

Старійшина Вудрафф часто увіщував своїх ближніх-святих долучатися до благословень, доступних у храмі. Він говорив: “Я вважаю, що побудова храмів є однією з найважливіших речей, що їх вимагає Господь від святих останніх днів у розподілі повноти часів, щоб ми могли ходити в ці храми і не тільки викупляти живих, але й викупляти мертвих”³⁵. З характерною для нього ретельністю він являв приклад храмової роботи, забезпечивши виконання цієї роботи для тисяч своїх предків.

Як і багато інших пророків його доби, старійшина Вудрафф пророкував, що прийде час, коли храми будуть стояти по цілому світі³⁶. Він радів нагоді побачити, що це пророцтво починає здійснюватися, коли чотири храми були побудовані і освячені на Території Юти протягом перших 46 років після прибуття святих у долину Солоного озера—у містах Сент-Джордж, Логан, Ментай і Солт-Лейк-Сіті.

Президент Вудрафф підносив молитви освячення для храмів у Ментай та Солт-Лейк-Сіті. У посланні до всіх членів Церкви він та його радники у Першому Президентстві свідчили про благословення, які приходять до тих, хто відвідує освячення храму в дусі щирого поклоніння: “Приємні нашіптування Святого Духа будуть дані їм, і скарби Небес, спілкування з ангелами будуть додаватися їм час від часу, бо [Господнє] обіцяння вийшло і не може не сповнитися!”³⁷ Він описав один з таких випадків, який стався під час освячення Логанського храму:

“Коли я був на освяченні цього храму, до мене прийшла думка про ті численні години, які я провів у молитвах у своїй юності, звертаючись до Бога, щоб Він дозволив мені дожити на землі до того, щоб побачити Церкву Христа встановленою, а також народ, поставлений, щоб отримати давню євангелію, який буде відстоювати віру, яку колись передали святим. Господь обіцяв мені, що я доживу до того, що знайду народ Божий і матиму ім’я та місце … в Його домі, ім’я, краще ніж у синів й дочок, ім’я, яке не буде відсічено. І я сьогодні радію, маючи ім’я з Його народом і допомагаючи в освяченні ще одного храму Його найсвятішому імені. Нехай славиться Бог і Агнець назавжди”³⁸.

Коли Президент Джон Тейлор помер 25 липня 1887 р., Кворум Дванадцятьох Апостолів став керівним органом Церкви, а президент Вудрафф став верховним чином. Відчуваючи тягар управління цілою Церквою, президент Вудрафф записав наступні думки у своєму щоденнику. “Це ставить мене у дуже особливе положення—те положення, якого я ніколи не прагнув все своє життя. Але за провидінням Божим це покладено на мене, і молю Бога, мого Небесного Батька, вділити мені стільки благодаті, скільки це потрібно сьогодні. Це висока і відповідальна посада для будь-якого чоловіка, і така посада, що потребує великої мудрості. Я ніколи не чекав, що переживу Президента Тейлора. Але це сталося. Я можу тільки сказати: “Чудесними є Твої шляхи, о Господи, Боже Всемогутній, бо Ти безумовно вибрав слабке цього світу, щоб виконувати Твою роботу на землі. Нехай Твій слуга Уілфорд буде підготовлений для всього, що чекає його на землі і матиме силу здійснити все, що вимагає від його рук Бог Небесний. Я прошу про це благословення мого Небесного Батька в ім’я Ісуса Христа, Сина Живого Бога”³⁹. Президент Вудрафф був підтриманий як Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів 17 квітня 1889 р. Він став четвертим Президентом Церкви у цьому розподілі.

1 березня 1897 р., святі останніх днів заповнили Солт- Лейкську Скинію, святкуючи 90-річчя Уілфорда Вудраффа. Там вони почули новий гімн: “Ми завжди молимося за тебе”. Івен Стівенс адаптував музику одного з існуючих гімнів і написав нові слова, складаючи шану любому пророкові Церкви:

Через вісімнадцять місяців, 2 вересня 1898 р. Президент Уілфорд Вудрафф помер, зрештою приєднавшись до своїх співтоваришів-святих, які померли раніше. На його похороні, що проходив у Солт-Лейкській Скинії, “дух миру … схилявся над усіма заходами, і заповнював зібрання, і залишався надовго, щоб утішити почуття всіх”. Інтер’єр Скинії був “красиво убраний у біле”, прикрашений “рясно і велично” квітами і снопами пшениці та вівса. “З кожного боку органа були цифри “1847” і великі зв’язки полину і соняшників, [а також] верхівки смерек”, що нагадувало в’їзд піонерів у долину Солоного озера в липні 1847 р. Над великим портретом Президента Вудраффа було підсвічено висловлення “І вмерши, він ще промовляє”, що було даниною шани пророкові Бога, чиї вчення та приклад будуть продовжувати надихати святих останніх днів у їхніх зусиллях допомогти розбудовувати царство Боже⁵².