Засвоєні уроки життя

Останнім часом я замислювався над багатьма чудовими подіями, що я пережив у своєму житті. Висловлюючи подяку моєму Небесному Батькові за ці чудесні благословення і нагоди—я усвідомив, мабуть, глибше, ніж будь-коли раніше, наскільки критичними для мене були ті роки, коли я формувався як особистість.

Багато з тих моментів, які були найважливішими в моєму житті, які це життя змінювали, відбувалися, коли я був молодим чоловіком. Уроки, що я засвоїв тоді, сформували мій характер і визначили мою долю. Без них з мене вийшла б зовсім інша людина і сьогодні я був би далеко не тут. Цього вечора я хотів би поговорити кілька хвилин про деякі з цих подій і про те, чого я навчився з них.

Мені ніколи не забути одного шкільного матчу. Ми грали в футбол проти команди-суперниці з іншої школи. Я грав на фланзі, і моїм завданням було блокувати нападника супротивника або спробувати відкритися, щоби захисник зміг кинути мені м’яча. Я пам’ятаю ту гру так добре, тому що мій супротивник—той, кого я мав блокувати—був гігантом.

На зріст я був не найвищим у світі спортсменом. Але, думаю, що той хлопець, вірогідно був. Я пам’ятаю, як дивився на нього знизу вверх, думаючи, що він, мабуть, важить вдвічі більше за мене. Візьміть до уваги, що в ті дні, коли я грав, у нас не було того захисного спорядження, яке мають гравці сьогодні. Мій шолом був шкіряний, і обличчя він не захищав.

Чим більше я думав про це, тим яснішою для мене ставала сувора правда: якщо я дозволю, щоби він наскочив на мене, то, можливо, до кінця сезону вболіватиму за свою команду з лікарняного ліжка.

На щастя, я бігав швидко. І більшу частину першого тайму я спромігся уникати зіткнень із ним.

За винятком одного епізоду.

Наш захисник зробив рух назад, щоби дати пас. Я був відкритий. Він кинув м’яча, і той полетів до мене.

Єдиною проблемою було те, що я почув позаду себе важкий галоп. У мить просвітлення я подумав, що якщо вловлю м’яча, то маю всі шанси харчуватися через трубочку. Але м’яч летів до мене, і успіх моєї команди залежав від мене. Отже я потягнувся, і—в останню мить—я подивився вгору.

І це був він.

Я пам’ятаю, як м’яч вдарив мене по руках. Я пам’ятаю, як намагався втримати його. Я пам’ятаю звук м’яча, що впав на траву. Я не можу точно пригадати, що сталося після цього, бо гігант врізався в мене з такою силою, що я не міг упевнено сказати, на якій я планеті. Я тільки пам’ятаю низький голос, що долинув до мене з імли: “Так тобі й треба, щоб не грав проти нас”.

Уільям Маккінлі Освальд був моїм шкільним футбольним тренером. Він був прекрасним тренером, і його вплив на моє життя був глибоким. Але я думаю, що він запозичив свій метод мотивування гравців у сержантів, що муштрують солдат.

Того дня, говорячи з командою в перерві, тренер Освальд нагадав всім нам про той пас, який я не вловив. Тоді він вказав пальцем на мене і сказав: “Як ти міг таке вдіяти?”

Він говорив не тихим голосом.

“Я хочу знати, що змусило тебе втратити м’яч”.

Заїкаючись, я зрештою вирішив сказати правду. “Я відвів очі від м’яча”,—сказав я.

Тренер подивився на мене і сказав: “Так, ти відвів очі від м’яча. Ніколи більше цього не роби. Через такі помилки й програють футбольні матчі”.

Я поважав тренера Освальда, і попри те, що почувався жахливо, я твердо вирішив робити так, як сказав тренер. Я поклявся більше ніколи не відводити очей від м’яча, навіть якщо зіткнення з гігантом, що стоятиме на протилежному боці лінії, закине мене до Монголії.

Ми знову вийшли на поле і почали другий тайм. Гра була рівною, і хоч наша команда грала добре, ми відставали на чотири очки у четвертій чверті.

Йшла гра. Захисник окликнув мене, щоб я ловив м’яч. Я знову помчав вперед. І знову, я був відкритий. М’яч полетів до мене. Але цього разу той гігант був переді мною в зручній для перехоплення м’яча позиції.

Він потягнувся за м’ячем, але той прослизнув повз його руки. Я високо підстрибнув, не відводячи очей від м’яча, впився в нього і опустив його на землю, заробивши очки, що вирішили долю матчу на нашу користь.

Я [вже] не пам’ятаю всіх деталей святкування нашої перемоги, але я запам’ятав вираз обличчя тренера Освальда.

“Оце я називаю “не відводити очей від м’яча”,—сказав він.

Здається, я посміхався весь наступний тиждень.

Я знав багато великих людей. Вони мали різні шляхи в житті, різні таланти і перспективи, але ось що було спільним для кожного з них: вони працювали ретельно і наполегливо заради досягнення своїх цілей. Це легко—відволікатися і втрачати зосередженість на тому, що є найважливішим у житті. Я намагався пам’ятати уроки, які викладав мені тренер Освальд і визначити пріоритети цінностей, які є важливими для мене, щоби я міг не відводити очей від того, що насправді має значення.

Я закликаю вас проаналізувати ваше життя. Визначте, де ви є і що вам потрібно робити, щоби бути такою особистістю, якою ви хотіли би бути. Ставте надихаючі, шляхетні і праведні цілі, які запалюють уяву і викликають захоплення в серці. А тоді не відводьте від них очей. Працюйте неухильно, щоби досягти їх.

“Якщо людина впевнено просувається в напрямі своїх мрій,—писав Генрі Девід Торо,—і намагається жити так, як вона уявляла, вона зустріне успіх, неочікуваний в буденні години”¹.

Інакше кажучи, ніколи не відводьте очей від м’яча.

Ще один урок на футбольному полі я засвоїв, коли лежав під купою з 10 тіл інших гравців. Це була гра чемпіонату конференції Скелястих гір, і в тому епізоді я мав вкидати м’яча, щоби заробити прохідні очки для команди. Я зайняв вільну позицію і вклинився в лінію гравців. Я знав, що був поруч з гольовою лінією, але не знав, наскільки близько. Хоч я був затиснутий на дні купи, я простягнув пальці вперед на пару дюймів і намацав її. Гольова лінія була на відстані двох дюймів.

У ту мить я відчув спокусу підштовхнути м’яча вперед. Я міг зробити це. І коли судді зрештою розвели би гравців з купи, я був би героєм. Ніхто б ніколи не дізнався.

Я мріяв про цю мить з малих літ. І ось вона, і я можу дотягнутися до неї. Але тоді я згадав слова моєї матері: “Джозеф,—часто казала вона,—роби те, що правильно, якими б не були наслідки. Роби те, що правильно, і все буде гаразд”.

Я так відчайдушно хотів заробити ті ігрові очки. Але більше, ніж мені хотілося бути героєм в очах друзів, я хотів бути героєм в очах моєї матері. Отже я залишив м’яча там, де він був. У двох дюймах від гольової лінії.

Тоді я не знав, але це була визначальна подія. Якби я посунув м’яча, то став би чемпіоном на мить, але нагорода тимчасової слави принесла би з собою надто велику і надто тривалу розплату. Вона б залишила на моєму сумлінні шрам, який залишився б до кінця мого життя. Я знав, що маю робити те, що правильно.

Світло Христа допомагає нам відрізняти правильне від хибного. А коли ми дозволяємо спокусам заглушити тихий голос нашого сумління—ось тоді прийняття рішень стає важким.

Мої батьки навчали мене реагувати швидко, коли приходить спокуса і казати: “Ні!” одразу і виразно. Я рекомендую робити те саме. Уникайте спокус.

Ще один урок, який я засвоїв—це радість від служіння іншим. Я вже раніше розповідав про те, як мій батько, єпископ нашого приходу, доручав мені завантажувати мій фургон і розвозити продукти та інші потрібні речі по домівках нужденних сімей. Він був не один у своєму прагненні допомогти тим, хто потрапив в біду.

Сімдесят п’ять років тому єпископ Уільям Ф. Першон очолював Четвертий приход Піонерського колу в Солт-Лейк-Сіті. Він був німецьким емігрантом, наверненим до Церкви, і говорив [англійською] з сильним акцентом. Він був успішним бізнесменом, але найбільш виділяло його серед інших його велике співчуття до людей.

Щотижня на зборах священства єпископ Першон просив носіїв Ааронового священства повторювати напам’ять таку фразу: “Священство означає служіння; будучи носієм священства, я буду служити”.

Це було не просто гасло. Коли вдови потребували допомоги, єпископ Першон і носії Ааронового священства були поруч, щоби допомогти. Коли будували дім зборів, єпископ Першон і Ааронове священство були на місці. Коли треба було прополоти посіви цукрових буряків та картоплі на гуманітарній фермі чи зібрати врожай, єпископ Першон і носії Ааронового священства були на місці.

Пізніше Уільям Першон служив у президентстві колу, де справив [благотворний] вплив на молодого єпископа на ім’я Томас С. Монсон. У 1950-х роках єпископ Першон був покликаний очолити Швейцарсько-Австрійську місію, і він відіграв важливу роль у побудові першого “заокеанського” храму в Берні, Швейцарія.

Майже неможливо думати про єпископа Першона, не згадуючи про його турботу про людей і його співчуття до них, про його невтомну готовність прищеплювати цю якість іншим людям. З числа тих молодих носіїв Ааронового священства, над якими він, як єпископ, головував, двадцять дев’ять пізніше самі стали єпископами. Десятеро служили в президентствах колів. П’ятеро були президентами місій, троє отримали покликання бути президентами храмів, а двоє служили як генеральні авторитети².

Ось, брати, сила великого провідника. Ось сила служіння.

Хоч я до кінця не розумів цього у свій час, зараз мені ясно, що ці уроки—і багато інших, засвоєних в молоді роки,—стали тим фундаментом, на якому будувалося моє подальше життя.

Ми всі маємо духовні дари. Дехто отримав благословення дару віри, інші—дар зцілення. У Церкві присутні всі духовні дари. Якщо казати про себе, мабуть, одним з духовних дарів, за який я особливо вдячний, це те, що я був благословенний духом послушності. Коли я чув мудру пораду від батьків або церковних провідників, я слухав і намагався зробити її частиною моїх думок і дій.

Браття у священстві, я закликаю вас культивувати дар духу послушності.

Спаситель навчав, що “кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, … а кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує,—подібний до чоловіка того необачного”³.

Як нам знати, розумні ми чи необачні? Коли ми чуємо натхненну пораду, ми слухаємося. Ось тест на розумність чи необачність.

Яка нам з цього користь, якщо ми слухаємо мудру пораду і не прислухаємося до її слів? Яка користь від досвіду, якщо ми не вчимося з нього? Яка користь від Писань, якщо ми не плекаємо ці слова і не робимо їх частиною свого життя?

Президент Гордон Б. Хінклі обіцяв, що “[Небесний Батько] проллє благословення на тих, хто ходить в послушності до Його заповідей”⁴.

Я приєдную свій голос до його голосу.

Я свідчу, що Ісус є Христос, Спаситель усього людства. Я свідчу, що Бог поруч з нами. Він піклується про нас і любить нас, Його дітей. Пророки, провидці і одкровителі скеровують розвиток відновленої Церкви Ісуса Христа. Президент Гордон Б. Хінклі є сучасним пророком для Церкви і для всього світу.

Я вдячний моєму Творцеві за це чудове життя, в якому кожен з нас має нагоду засвоїти уроки, які ми не змогли б осягнути жодним іншим способом.

Мої дорогі брати, ми маємо ставити праведні цілі й працювати, щоби здійснювати їх, робити те, що правильно, і з любов’ю допомагати тим, хто поруч з нами. Це моя молитва і моє свідчення, в ім’я Ісуса Христа, амінь.