Священство—священний дар

Брати, ми зібралися цього вечора як могутня організація священства—тут, у Конференц- центрі, і в інших місцях по всьому світу. Привілей звертатися до вас—це шана для мене. Я молюся, щоби натхнення Господа скеровувало мої думки і надихало мої слова.

Протягом останніх кількох тижнів, розмірковуючи, що саме я міг би сказати вам цього вечора, я знову і знову думав про те благословення, що ми маємо—бути носіями священного Божого священства. Коли ми подивимося на весь світ з його населенням, що складає більше 6,5 мільярдів людей, ми зрозуміємо, що складаємо дуже малу, вибрану групу. Ми, носії священства, є, за словами апостола Петра, “вибраним родом, священством царським”¹.

Президент Джозеф Ф. Сміт визначав священство як “силу Божу, делеговану чоловіку, якою чоловік може діяти на землі заради спасіння роду людського, … через яку [чоловіки] можуть промовляти волю Божу, немовби самі ангели, зійшовши, промовили би її; нею чоловіки мають владу зв’язувати на землі, і це буде зв’язано на небесах, і розв’язувати на землі, і це буде розв’язано на небесах”. Президент Сміт додав: “[Священство] є священним, і цей народ має ставитися до нього як до святині”².

Мої брати, священство є даром, що несе з собою не тільки особливі благословення, але також і серйозні обов’язки. Це наша відповідальність —жити так, щоби бути завжди гідними священства, яке ми носимо. Ми живемо у часи, коли нас переважно оточує те, що прагне звабити нас на шляхи, що ведуть до руйнації. Аби уникнути тих шляхів, слід бути рішучими і сміливими.

Сміливість дуже важлива. Ця істина відкрилася мені дуже наочно і виразно багато років тому. Я служив єпископом у той час. Загальна сесія конференції нашого колу проводилася в Залі асамблей на Храмовій площі в Солт-Лейк-Сіті. Мала відбутись реорганізація президентства нашого колу. Ааронове священство, включаючи членів єпископатів, відповідало за музику на конференції. Коли ми закінчили співати перший гімн, Президент Джозеф Філдінг Сміт, приїхавший на конференцію, вийшов до кафедри і прочитав для підтримки імена членів нового президентства колу. Тоді він сказав, що Персі Фетзеру, який став нашим новим президентом колу та Джону Бетру, який став першим радником,—обидва вони були радниками в попередньому президентстві,—ще до початку конференції сказали про їхні нові покликання. Однак, як він сказав, мені, кого було покликано бути другим радником у новому президентстві, не сказали нічого про це покликання, і вперше я почув про це, коли моє ім’я було зачитано для підтримки голосуванням. Тоді він оголосив: “Якщо брат Монсон погоджується прийняти це покликання, ми залюбки послухаємо зараз його виступ”.

Я стояв за кафедрою і дивився на море облич, і я згадав пісню, яку ми щойно співали. Вона була про Слово мудрості і її назва була “Мій хлопчику, май сміливість сказати “ні”. Того дня, прийнявши покликання, я вибрав темою мого виступу “Мій хлопчику, май сміливість сказати “так”. Заклик бути сміливим приходить знову і знову до кожного з нас—бути сміливим, щоби твердо відстоювати наші переконання, бути сміливим, щоби виконувати наші обов’язки, бути сміливим, щоби шанувати наше священство.

Куди б ми не пішли, наше священство йде разом з нами. Чи ми стоїмо на “святих місцях”³? Президент Дж. Рубен Кларк мол., який багато років служив радником у Першому Президентстві, сказав: “Священство —це не костюм, який ви можете знімати і одягати. Залежно від нас самих, воно є вічним обдаруванням”. Він продовжував: “Якби ми дійсно мали це переконання, … що ми не можемо знімати [священство] і що Бог спитає з нас, якщо ми будемо [принижувати] його, це врятувало б нас від багатьох наших вчинків і від знаходження в багатьох місцях. Якби кожного разу, коли ми трохи відхиляємося від тісної та вузької путі, ми пам’ятали: “Я несу сюди моє священство. Чи вірним буде мій вибір?”, то повернення на тісну і вузьку путь не займало би багато часу”⁴.

Президент Спенсер В. Кімбол казав: “Немає обмежень силі священства, яке ви маєте. Обмеження приходить, коли ви не живете в гармонії з Духом Господнім і обмежуєте себе в можливості застосовувати цю силу”⁵.

Мої брати у священстві—від наймолодшого до найстаршого—чи ви живете відповідно до того, що вимагає Господь? Чи ви гідні носити священство Боже? Якщо ні, прийміть рішення тут і зараз, наберіться сміливості, яка для цього потрібна, і зробіть усі необхідні зміни для того, щоби ваше життя було таким, яким йому належить бути. Щоб безпечно переплисти моря смертного життя, ми потребуємо проводу Вічного Лоцмана—Самого великого Єгови. Якщо ми служимо Господу, ми маємо право на Його допомогу.

Його допомога приходила до мене незліченну кількість разів у моєму житті. Наприкінці Другої світової війни мені виповнилося 18, і мене висвятили на старійшину—за один тиждень до мого від’їзду на службу у флоті. Один із радників у нашому єпископаті прийшов на вокзал, щоб проводити мене. Якраз перед відправленням потягу, він вклав мені в руку книгу, яку я сьогодні тримаю в руці. Вона називається Посібник місіонера. Я розсміявся і сказав: “Я буду на флоті—не на місії”. Він відповів: “Все одно візьми її. Вона може знадобитися”.

Вона таки знадобилася. Під час первинної підготовки командувач нашої групи навчав нас, як найкраще упаковувати одяг у великий мішок моряка. Він тоді порадив: “Якщо у вас є твердий прямокутний предмет, ви можете покласти його на дно мішка, тоді одяг не буде м’ятися сильно”. Я подумав: “Де ж мені знайти твердий прямокутний предмет?” Раптом я згадав про підходящий прямокутний предмет—Посібник місіонера. І він прослужив мені в такій якості 12 тижнів, лежачи на дні мого моряцького мішку.

Ввечері напередодні нашої різдвяної відпустки ми, безумовно, своїми думками були вдома. У бараках панувала тиша. Раптом я почув, як мій товариш на сусідньому ліжку—член Церкви на ім’я Леланд Меррілл—стогне від болю. Я спитав: “Що трапилося, Меррілл?”

Він відповів: “Я захворів. Я серйозно захворів”.

Я порадив йому піти до амбулаторії, але він з упевненістю відповів, що в такому разі він не буде вдома на Різдво. Я тоді порадив йому лежати тихо, щоби не збудити цілий барак.

Години тягнулися; його стогін ставав дедалі гучнішим. Тоді у відчаї він прошепотів: “Монсоне, ти ж старійшина?” Я сказав, що так, і він почав благати мене: “Дай мені благословення”.

Я усвідомив з великою ясністю, що ніколи раніше не давав благословень. Я ніколи не отримував такого благословення; я ніколи не бачив, як дають такі благословення. Моя молитва Богові була благанням про допомогу. Прийшла відповідь: “Пошукай на дні свого мішка”. Отже у 2-й годині ночі я висипав на підлогу все, що було в мішку. Тоді взявши той твердий прямокутний предмет —Посібник місіонера—я пішов до ліхтаря-нічника і читав, як благословляти хворих. І на очах приблизно 120 зацікавлених моряків, я дав йому благословення. Перш ніж я запакував мої речі назад у мішок, Леланд Меррілл вже спав як дитина.

Наступного ранку Меррілл з посмішкою повернувся до мене і сказав: “Монсон! Я радий, що ти маєш священство!” Більшою за його радість була лише моя вдячність—вдячність не тільки за священство, але за те, що я був гідним отримати допомогу, якої потребував у час відчайдушної скрути для того, щоби використати силу священства.

Брати, наш Господь і Спаситель казав: “Іди вслід за Мною”⁶. Коли ми приймаємо Його запрошення і ходимо Його шляхами, Він випростовує наші стежки.

У квітні 2000 року я відчув таке скеровування. Мені зателефонувала Роза Салас Гіффорд, з якою я не був знайомий. Вона пояснила, що її батьки приїхали до неї з Коста-Ріки на кілька місяців і що лише за тиждень до нашої розмови її батькові, Бернардо Агусто Саласу, поставили діагноз: рак печінки. Вона сказала, що лікарі попередили сім’ю, що батькові залишилося жити лише кілька днів. Вона пояснила, що великим бажанням її батька було зустрітися зі мною, поки він ще живий. Вона залишила адресу і попросила мене завітати до її дому в Солт-Лейк-Сіті й зустрітися з її батьком.

Через зібрання та інші обов’язки я вийшов зі свого офісу вже досить о пізній годині. Однак я не поїхав одразу додому, бо відчув натхнення поїхати далі на південь і зустрітися з братом Саласом саме того вечора. Маючи адресу, я спробував знайти той дім. На дорозі було багато автомобілів, і освітлення було не дуже яскравим, і я проїхав те місце, де треба було звертати. Я не знайшов нічого. Однак я легко не здаюся. Я об’їхав квартал і повернувся назад. Знову нічого. Ще одна спроба, і знову ніяких ознак дороги. Я почав думати, що якщо поїду зараз додому, це буде виправданим кроком. Я чесно намагався, але не міг знайти ту адресу. Але натомість я помолився подумки про допомогу. Прийшло натхнення, що я маю заїжджати в це місце з протилежного боку. Я проїхав якусь відстань і розвернув машину, так що тепер був на іншому боці дороги. У цьому напрямі рухалося набагато менше машин. Коли я знову наближався до того місця, я зміг побачити в слабкому світлі повалений на землю дорожній знак на краю дороги, а також майже непомітну, зарослу бур’яном дорогу, що вела до маленького будинку, що стояв серед кількох інших будинків на певній відстані від головної дороги. Коли я поїхав до тих будинків, маленька дівчина у білій сукні помахала мені, і я зрозумів, що знайшов ту сім’ю.

Мене провели в дім, а тоді—до кімнати, де лежав брат Салас. Біля ліжка були троє дочок і один зять, а також і сестра Салас. Усі, крім зятя, були з Коста-Ріки. Зовнішній вигляд брата Саласа говорив про серйозність його становища. Волога ганчірка з обшарпаними краями—не рушник і не мочалка, але волога ганчірка з обшарпаними краями—лежала на його чолі, підкреслюючи скромне економічне становище сім’ї.

Його покликали, і брат Салас відкрив очі, і бліда посмішка торкнулася його вуст, коли я взяв його за руку. Я сказав: “Я прийшов, щоби зустрітися з вами”. У нього на очах з’явилися сльози, і у мене також.

Я спитав, чи є бажання отримати благословення, і члени сім’ї одностайно погодилися. Оскільки зять не мав священства, я сам дав благословення священства. Здавалося, що слова вимовлялися легко під керівництвом Духа Господнього. Даючи благословення, я процитував слова Спасителя з Учення і Завітів 84, вірш 88: “Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і Мій Дух буде у ваших серцях, а Мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас”. Після благословення, я сказав кілька слів заспокоєння засмученим членам сім’ї. Я говорив просто і повільно, щоби вони могли розуміти мою англійську. Тоді, використовуючи моє обмежене знання іспанської мови, я дав їм знати, що люблю їх і що наш Небесний Батько благословить їх.

Я попросив дати мені їхню родинну Біблію, і звернув їхню увагу на 3-тє Послання апостола Івана, вірш 4: “Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді”. Я сказав їм: “Це те, що ваш чоловік і батько хотів би, щоб ви запам’ятали, коли він готується піти з цього земного життя”.

Зі сльозами на обличчі мила дружина брата Саласа тоді попросила мене записати посилання на ці два уривки з Писання, якими я поділився з ними, щоби сім’я могла прочитати їх знову. Не маючи нічого підходящого під рукою, на чому я міг би записати, сестра Салас відкрила свій гаманець і витягла квитанцію про сплату десятини. Моє серце було зворушено, коли я зрозумів, що попри надзвичайно скрутні економічні обставини цієї сім’ї вони вірно сплачували свою десятину.

Після дружнього прощання мене проводили до машини. Їдучи додому, я згадував той особливий дух, який ми відчували. Я мав також, як багато разів раніше, відчуття вдячності за те, що мій Небесний Батько відповів на молитву іншої людини через мене.

Мої брати, пам’ятаймо, що священство Боже, яке ми носимо, є священним даром, який приносить нам і тим, кому ми служимо, благословення небес. Тож шануймо і захищаймо це священство—де б ми не були. Служімо Господу завжди, щоби завжди мати право на отримання допомоги від Господа.

Іде війна за людські душі—за наші з вами душі. Вона триває без перемир’я. Наче голос сурми, звучить слово Господа до вас і до мене, до носіїв священства скрізь: “Отже, нехай кожна людина вивчить свій обов’язок і діє у чині, на який її призначено, з усією старанністю”⁷.

Нехай кожен з нас матиме сміливість робити це, і про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.