Пам’ятай, і не загинь

Зображення

Вважаю за честь виступати після сестри Паркін. Її служіння і навчання, а також її радників, благословили нас усіх. Десь о цій годині 18 з половиною років тому я стояв тут біля кафедри, чекаючи, поки зібрання закінчить співати гімн, щоб потім ступити вперед і вперше у своєму житті виступити зі своїм зверненням на генеральній конференції. Моє хвилювання у той момент було очевидним. Старійшина Л. Том Перрі, який стояв за мною, нахилився до мене, і, як це йому притаманно, по-доброму і з ентузіазмом, шепнув мені на вухо: “Розслабся,—сказав він,—за всі роки ніхто за цією трибуною ще не вмер!”

Ті підбадьорливі слова і наступні кілька хвилин, коли я вперше в житті звертався до аудиторії святих останніх днів у всьому світі, стали для мене безцінними спогадами. Як і всі ви, я постійно поповнюю свою скарбницю спогадів, а вони, спливаючи в пам’яті, приносять мені велику користь і часто—радість. І хоч я в юності дав собі слово, що коли виросту, ніколи не буду набридати іншим своїми спогадами, усе ж тепер отримую велике задоволення, ділячись своїми споминами майже при кожній можливій нагоді. Та сьогодні я хочу говорити про більш важливу роль, яку пам’ять і згадування відіграють у євангелії Ісуса Христа, а не лише про те, що вони приносять нам приємні спогади.

Якщо ми уважніше розглянемо, як використовується слово пам’ятати у Святих Писаннях, то побачимо, що “пам’ятання”, якого хоче Бог, є фундаментальним і спасительним принципом євангелії. Це так, бо пророчі попередження стосовно того, що ми повинні пам’ятати, часто є закликами до дії: слухати, дивитися, робити, слухатися, каятися¹. Якщо ми будемо пам’ятати так, як того хоче Бог, то позбудемося своєї людської схильності просто готуватися до можливої битви життя, і по-справжньому вступимо в цю битву, роблячи все для нас можливе, щоб не піддаватися спокусі і не грішити.

Цар Веніямин так нагадував про це своєму народу:

“І нарешті, я не можу сказати вам про все те, коли ви можете вчинити гріх; бо є різні шляхи і засоби, а саме, їх так багато, що я не можу перелічити їх.

Але ось що я можу сказати вам, якщо ви не будете стежити за собою, і вашими думками, і вашими словами, і вашими ділами, і не будете виконувати заповідей Бога, і не продовжуватимете вірувати в те, що ви чули про пришестя нашого Господа, аж до кінця вашого життя, тоді ви повинні загинути. І ось, о людино, пам’ятай, і не загинь”².

Що ж ми повинні пам’ятати, якщо розуміємо, наскільки важливу роль відіграє в нашому житті пам’ять? Як відповідь всім, хто, як ми сьогодні, зібралися, щоб зберегти в пам’яті цю подію—переосвячення історичної Скинії, я скажу, що саме історія Церкви Ісуса Христа і її народу заслуговує на те, щоб ми її пам’ятали. Історії Церкви в Писаннях надається велике значення. Дійсно, багато чого в Писаннях є історією Церкви. У сам день організації Церкви Бог дав повеління Джозефу Сміту: “Ось, має вестися запис серед вас”³. Джозеф виконав це повеління, призначивши Олівера Каудері, другого старійшину в Церкві і свого головного помічника, першим істориком Церкви. Ми ведемо записи, щоб краще пам’ятати, і літопис про становлення і розвиток Церкви ведеться від часів Олівера Каудері до сьогоднішнього дня. Цей надзвичайний історичний літопис нагадує нам, що Бог знову розкрив небеса і відкрив істини, які кличуть наше покоління до дії.

З усього зібраного, збереженого і записаного істориками упродовж багатьох років, ніщо в історії Церкви не має більшого значення і сили, ніж проста і чесна розповідь Джозефа Сміта про Бога Батька і Його Сина Ісуса Христа, Які явилися йому у видінні; в наших історичних книгах ми називаємо це Першим видінням. Словами, які покоління місіонерів повинні знати напам’ять і передавати шукачам істини по всьому світу, Джозеф описав, як він дивовижним чином отримав відповідь, запитавши у молитві, яка з церков є істинною:

“Я побачив прямо над головою стовп світла, яскравішого за сонце, і спускаючись повільно з неба, це світло впало на мене…

Коли світло було на мені, я побачив двох Осіб, що стояли переді мною у повітрі, блиск і славу Яких неможливо описати. Один з них звернувся до мене, називаючи моє ім’я, і сказав, указуючи на іншого: Це Мій улюблений Син, слухай Його!”⁴.

І Джозеф Його слухав! Мільйони почули або прочитали і повірили його розповіді та прийняли євангелію Ісуса Христа, яку він допоміг відновити. Я вірю Джозефу Сміту і знаю, що він дійсно був пророком Бога. Пам’ять про побачене й почуте ним у Першому видінні ніколи не слабне і спонукає мою душу до більшої відданості і дій.

Ніхто так високо не цінує історію Церкви, як Президент Гордон Б. Хінклі. Ми любимо його чудове почуття гумору, але в нього є ще й дуже сильне почуття історії. Надихаючі історії і цікаві епізоди з нашого минулого прикрашають його письмові й усні звернення. Як наш живий пророк, він постійно наголошує на тому, що минуле і майбутнє допомагатимуть нам жити більш праведно тепер. З його вчень ми розуміємо, що збережене в пам’яті допомагає нам побачити Божу руку в нашому минулому, так само як пророцтва і віра гарантують, що ми відчуємо Божу руку в нашому майбутньому. Президент Хінклі нагадує нам, як члени Церкви на початку її історії долали їхні труднощі, так і ми, завдяки Божій милості, можемо з більшою вірністю долати свої. Нагадуючи нам про минуле, він пов’язує нас з людьми, місцями і подіями, які складають нашу духовну спадщину, і тим самим спонукає до кращого служіння, міцнішої віри і більшої доброти.

Він подає приклад і в тому, як часто Президент Хінклі відверто ділиться власним досвідом і сімейними історіями. Багато занепалих духом місіонерів, які щойно розпочали свою місію, заспокоїлися, дізнавшись, що на початку своєї місії Президент Хінклі також було опустив руки і признався у цьому своєму батьку. Він навіть відважно поділився з нами короткою батьковою відповіддю: “Дорогий Гордоне, я отримав останнього твого листа. Можу сказати тобі лише одне: забудь про себе і йди працювати”⁵. Минуло 70 років, і всі ми є свідками того, як близько до серця Президент Хінклі прийняв ту пораду. Його чудовий характер і пророча мудрість переконливо свідчать, як корисно тримати в пам’яті як історію Церкви, так і свою власну.

Можна ще більше було б сказати про спомин і згадування того, що стосується євангелії Ісуса Христа. Ми часто говоримо, що слід тримати в пам’яті священні завіти і Божі заповіді, а також пам’ятати про спасительні обряди для наших померлих предків та виконувати їх. І, що більш важливо, ми говоримо про необхідність пам’ятати нашого Спасителя Ісуса Христа, і не лише, коли це для нас зручно, але завжди, як Він того просить⁶. Ми, приймаючи причастя, свідчимо, що завжди пам’ятаємо Його. За це нам дається обіцяння, що Його Дух завжди буде з нами. Цікаво, що це Той Самий Дух, Якого послав Небесний Батько, щоб “пригада[ти] [нам] усе”⁷. Отже, гідно приймаючи причастя, ми благословляємося Духом і входимо у дивовижно багате коло спогадів, знову і знову повертаючись у наших думках і поклонінні до Христа і Його Спокути.

“Прийдіть до Христа, і вдосконалюйтеся в Ньому”—я вірю, що саме в цьому найвища мета всіх споминів⁸. Тож я молюся, щоб Бог завжди нас благословляв, щоб ми по-особливому пам’ятали Його досконалого Сина, і не загинули. Я з вдячністю свідчу про Христову божественність і Його спасительну силу. В ім’я Ісуса Христа, амінь.