Мені потрібно їхати до храму

Хосе Гонкальвес да Сільва раптом прокинувся від того, що хтось називав його ім’я. Було темно, і він зовсім не уявляв, де знаходиться.

“Я спав, коли автобус перекинувся,—пригадує Хосе про автокатастрофу, яка сталася рано-вранці в січні 2008 року.—Ніхто не міг мене знайти, тому що я лежав у задній частині автобуса під багажем. Хтось із братів нарешті мене знайшов, коли почали розбирати валізи”.

Коли водій автобуса втратив контроль на вузькій звивистій дорозі в джунглях на півдні Венесуели, Хосе та інші святі останніх днів з Манауса, Бразилія, вже знаходилися майже на півдорозі своєї триденної подорожі до храму в Каракасі, Венесуела. Хосе зазнав легких ушкоджень, але кілька братів та сестер довелося госпіталізувати.

“Настав час припинити подорожі до храму”,—сказали Хосе стурбовані члени сім’ї. Йому було 80 років, коли сталася та катастрофа. Однак це його не зупинило, і він заявив: “Мені потрібно їхати до храму. Якщо на те Господня воля, я знову там буду”.

Він відразу ж почав заощаджувати гроші на поїздку до Каракаса, яку здійснив на початку 2009 року. Для брата Гонкальвеса да Сільва 40-годинна подорож автобусом є легкою в порівнянні з трьома попередніми подорожами до храму в Сан-Пауло, Бразилія. Упродовж багатьох років храм у Сан-Пауло, розташований за тисячі миль на південний схід від Манауса, був найближчим до цього міста з двохмільйонним населенням у північному штаті Амазонас. Потім, у 2005 році, Манаус увійшов до храмового округу Каракаського храму в Венесуелі.

Тоді, коли ми їздили до Сан-Пауло, “нам доводилося плисти кораблем з Манауса до Порто-Велхо, столиці штату Рондонія,—розповідає Хосе.— Після того ми їхали чотири дні автобусом до Сан-Пауло. Моя дружина не є членом Церкви, і коли я вперше поїхав до храму в 1985 році, я їхав сам. Я ночував на автостанції в Порто-Велхо, бо приїхав пізно і автобусів уже не було. Наступного ранку я поїхав до Сан-Пауло. То була хороша подорож, але я трохи втомився”.

Після того він провів три повні дні, служачи в храмі, а потім вирушив у восьмиденну подорож назад додому. Йому потрібен рік, щоб назбирати з пенсії достатньо грошей на поїздку до храму.

“Поїздка вимагає жертви, але вона цього варта”,—каже брат Гонкальвес да Сільва, який виконав багато вікарної роботи для своєї сім’ї. “Я відчував надзвичайну радість у день, коли христився за свого батька, а інша особа христилася за мою матір, і коли я представляв батька під час запечатування моїх батьків. То було прекрасно. Усі мої брати й сестри вже померли, але я виконав роботу за всіх них під час храмових подорожей”.

Хосе вважає, що жертва, пов’язана з такими дальніми подорожами, допоможе святим останніх днів у Манаусі відчувати вдячність за день, коли там буде освячено храм. “Я з нетерпінням чекаю на той день”,—каже він.

Колись у Манаусі була маленька філія з 20 членів Церкви, коли Хосе приєднався до неї у 1980 році. З того часу на його очах Церква там розквітла і зараз нараховує 50 тис. членів, об’єднаних у вісім колів.

“Коли у 2007 році оголосили про будівництво храму в Манаусі,—каже Хосе,—я плакав, бо відчував велику радість, і молив Господа, щоб Він дав мені можливість дожити до церемонії початку будівництва храму”, яка відбулася в кінці того ж року. Зараз він молиться, щоб дожити до дня, коли він побачить побудований храм, а його дружина— охриститься, щоб вони могли запечататися.

“Ми не знаємо, коли помремо, однак маємо бути готові й щасливі, коли той час прийде,—каже брат Гонкальвес да Сільва.— Я з нетерпінням чекаю на повернення в присутність свого Небесного Батька і Спасителя Ісуса Христа. Відвідування храму допомагає мені підготуватися до цього дня”.