Благословення мами Тааміно

Я познайомився з Тауматагі Тааміно, коли був юним місіонером і служив у своїй країні. Вік і важка праця вже зігнули постать літньої вдови, але сестра Тааміно завжди з розкритими обіймами вітала мене й напарника і цілувала нас в обидві щоки за звичаєм, поширеним у Французькій Полінезії.

Сестра Тааміно була слабкою, її хода була повільною і нетвердою, але дбала вона про всіх. Жінка навіть піклувалася про те, щоб у нас з напарником був чистий випрасуваний одяг. Навколо неї завжди були діти, бо вона їх радо вітала й вислуховувала. Вона вела скромне життя у двокімнатному домі, оточена пісками, пальмами, сім’єю і друзями. З поваги кожен називав її “мама Тааміно”.

Президент місії Таїті Папієте дав доручення мені й моєму напарнику, старійшині Чен Фету, допомагати в підготовці групи з 80 святих останніх днів до отримання ендаументу і запечатування сім’ями у найближчому храмі—Гамільтонському Новозеландському храмі, до якого потрібно було п’ять годин летіти літаком. Мама Тааміно їздила до храму кожного року упродовж шести років, і цього року вона їхала знову. Я міркував, як вона може оплатити таку коштовну подорож, якщо її статки такі скромні. Через шість років я дізнався про це.

У 1976 році як президент колу Папієте Таїті я часто оглядав будинки зборів у колі. Одного разу вдень я зайшов до каплиці в Тіпаеруї. У той час ми платили прибиральникам, і там я побачив маму Тааміно, якій було вже під 70. Вона працювала прибиральницею, щоб фінансово допомагати своїй великій сім’ї. Жінка привітала мене своєю звичною фразою: “Заходь, поїси”, але я відповів: “Мамо Тааміно, ти вже немолода, а у тебе на обід лише маленький шматочок хліба, малесенька баночка сардин і маленька пляшечка соку. Хіба ти не заробляєш достатньо, щоб мати кращу їжу?”

Вона відповіла: “Я заощаджую, щоб знову поїхати до храму”. Я був у захопленні від прикладу любові й жертви цієї жінки. Мама Тааміно їздила до храму в Новій Зеландії приблизно 15 разів—кожного року, доки в жовтні 1983 року не було освячено храм у Папієте на Таїті. Під час освячення вона сяяла від радості.

У 1995 році, цього разу вже у якості президента місії, я знову зустрівся з мамою Тааміно. Вона переїхала на атол Макемо, неподалік від місця, де народилася. Тепер їй було за 80, вона вже не могла ходити, але зморшки на її обличчі випромінювали спокій, терпіння і глибоке розуміння життя та євангелії. У неї була така ж прекрасна усмішка, а в очах—чисте милосердя.

Наступного дня рано-вранці я побачив, як вона сидить у клумбі поблизу дому зборів і виполює бур’ян. Її приніс один з синів. Коли вона закінчувала одну діляночку, то за допомогою рук переміщалася до іншої. У такий спосіб вона продовжувала служити Господу.

Ввечері, коли я проводив співбесіди для отримання храмових рекомендацій, принесли маму Тааміно й посадили біля мене у тіні дерева біля каплиці. Вона хотіла відповісти на кожне запитання, необхідне для отримання храмової рекомендації.

“Президенте, я більше не можу їздити до храму,—сказала вона.— Я вже стара і хвора. Однак я завжди хочу мати дійсну храмову рекомендацію”.

Я відчував, як сильно вона хоче знову піти до храму, і я знав, що Богу приємне це її бажання. Невдовзі вона пішла з цього життя, щоб приєднатися до тих, кому вірно служила в домі Господа. Вона не взяла з собою нічого, крім віри, свідчення, доброти, милосердя і бажання служити.

Мама Тааміно була справжнім піонером у Полінезії. Її приклад благословив багато братів і сестер—у тому числі й мене.