Батьківські обійми

Ми всією сім’єю вже збиралися йти з вечірки, але мені ще хотілось покататися на роликах. Батько обійняв мене і сказав, що якщо я хочу залишитися, він покатається на роликах разом зі мною.

“Ні!”— сердито відповів я.

“Довірся мені”,—сказав він.

Решта хотіла йти додому, тож ми пішли до машини. Через десять хвилин ми потрапили в автокатастрофу. Дивовижним чином я вижив, а батько загинув. Оте “ні!” було останнім, що я йому сказав, і упродовж наступних багатьох років він був останньою людиною, яку я обіймав.

Наступні 11 років моє життя йшло по спіралі вниз. Я втратив упевненість в собі й почав з недовірою ставитися до людей. Моє життя було таким нещасним, що одного разу, коли мені було 18 років, я відчув глибокий відчай і волав до Бога з проханням вказати мені шлях до щасливого життя.

Через тиждень до мене підійшли двоє місіонерів. Вони показали мені книгу й сказали, що я маю молитися, аби отримати свідчення про її істинність. Те, про що вони просили, здавалося дуже простим, але рани, які залишилися після смерті батька, були глибокими, тож я подумав, що зустріч з місіонерами—це просто випадковість, а не відповідь від Бога, який любить мене.

Однак я читав Книгу Мормона і молився, щоб отримати відповідь, хоча й без справжнього наміру. Зрештою, це означало б, що я маю довіряти Богові і прийняти Його і відповідь. Було легше прийняти поширений критицизм на адресу Церкви. І я також відкрив для себе, що багато історичних постатей, про яких я дізнавався у школі, мали багато недоліків. А якщо і Джозеф Сміт такий самий?

Однак я все-таки охристився і був конфірмований. Я знав, що потребую спрямування в житті, і мені подобалися Церква та її члени. Але тепер я усвідомлював, що приєднався до Церкви, не здобувши справжнього свідчення—того, яке палає в серці. Моє вірування основувалося на тому, що критицизм на адресу Церкви був поверхневим. Все ще сповнений недовіри, я дійшов до точки, коли покладатися на таке вірування вже більше не міг. Я прийшов до Церкви тому, що нікому не довіряв і був нещасливий, і тепер я знову дійшов до того самого стану.

Тож я прийняв важливе рішення: я помолюся, але цього разу зроблю це так, як сказав Мороній: “маючи віру в Христа”, “із справжнім наміром” і “з щирим серцем” (Мороній 10:4). У призначений мною день я постився і молився, щоб відчути спрямування. Увесь день я розмірковував над тим, що сталося.

Того вечора я став на коліна біля свого ліжка. Схиливши голову, я запитав Небесного Батька про істинність Книги Мормона. У розумі почали спливати всі мої сумніви. Я заплющив очі, міцніше склав руки і знову запитав—щиро, з бажанням, з вірою у нашого Спасителя.

Здавалося, що світ зупинився. Я відчув тепло і мене огорнуло світло. Упродовж довгих 11 років я хотів цього, і нарешті знову опинився в обіймах батька—Небесного Батька. Нарешті я знайшов, кому можу довіряти. “Так,—сказав я зі сльозами на обличчі,—я довіряю Тобі”.