Благословення священства навчитися довіряти Богові

“Я ніколи не просила в Бога того, чого б Він пізніше мені не дав”,—сказала моя дружина Дебора. Цей вислів досі вражає мене, хоча я був поруч з нею, коли все це збувалося. І це, мабуть, вражає всіх тих, хто знав Дебору впродовж семи років її боротьби з туберкульозом шкіри, двох років боротьби з раком груді, які закінчилися її смертю 19 вересня 1990 року. Однак ті, хто був здивований і вражений, можливо, не розуміють благословень священства або того, як вони збуваються. Мені й самому було нелегко зрозуміти, що означає мати священство і застосовувати його, щоб благословляти інших.

Хоча мої батьки були активні в Церкві й вірно дотримувалися всіх завітів, я не пам’ятаю, щоб священство справило особливий духовний вплив на моє дитинство. Я не пригадую, щоб був настільки хворим, аби потребувати благословення, і в моїй пам’яті не закарбувалися випадки, коли благословення священства надавалися іншим членам нашої сім’ї.

Така недостатня увага до благословень священства спостерігалася і в створеній мною сім’ї, коли я одружився і в нас з дружиною з’явилися діти. Я давав благословення священства, коли хтось серйозно хворів або мав операцію. Я також кілька разів благословляв дружину, коли вона потребувала психологічної підтримки, однак то бувало рідко.

Надання благословення завжди викликало в мені позитивні емоції. Однак через недостатнє розуміння й брак впевненості у собі я не дуже часто застосовував цю функцію священства. Мені було важко зрозуміти, які слова казати, я був не впевнений, чи ті думки, які приходили до мене, були дійсно від Бога.

Ця ситуація трохи змінилася, коли моя дружина дізналася, що хворіє на туберкульоз шкіри. Упродовж років боротьби з виснажливою і неприємною хворобою я час від часу надавав їй благословення священства. Моя дружина знала, як мені нелегко давати благословення, і рідко просила про додаткову духовну підтримку, якої можливо потребувала.

У березні 1989 року, коли лікарі повідомили, що у дружини рак, наше життя змінилося. Через незвичну форму раку лікарі не могли діагностувати його протягом двох років. Коли вони нарешті поставили діагноз, рак поширився і шансів на одужання було дуже мало. Знаючи, що ми ведемо боротьбу, яку не зможемо виграти самотужки, ми ширше відкрили доступ у наше життя для духовної підтримки. Наш приход постився за Дебору, і ми з вдячністю приймали турботу Товариства допомоги. Її боротьба стала боротьбою багатьох людей. Один наш друг, який пройшов через таку саму хіміотерапію, яку мала пройти моя дружина, сказав, що у найважчі періоди лікування він просив і отримував благословення священства. Він радив нам робити так само—шукати духовної підтримки, щоб витримати лікування.

Хіміотерапія проходила важко. Моя дружина мала всі очікувані реакції. Після кожної процедури вона почувала себе дуже погано упродовж кількох днів. Більшість часу вона проводила в ліжку, і їй важко було змусити себе щось з’їсти. Однак помалу ми навчилися долати кожну трудність у найкращий спосіб.

У цей важкий період моя дружина, як і радив наш друг, просила мене надати благословення священства. Я благословляв її, щоб допомогти справитися з тривогою, яка сповнювала її упродовж першого тижня хіміотерапії. Завдяки благословенню священства страх перед близькою операцією хоча й не зник повністю, однак зменшився. Коли я клав руки їй на голову й благословляв її, припинилися довгі періоди нудоти, і на зміну нічному безсонню приходив сон. Ці благословення давали нам обіцяння допомоги й утішення, а також якусь надію на майбутнє. Вони сповнювали нас теплом і радістю.

Однак не можу сказати, що мені стало легше давати благословення. Я надавав їх, коли мене просили, але мені було так само важко це робити. Хоча я ніколи не говорив дружині, як хвилююся, вона відчувала мою неохоту. Однак її випробування були важкими; вона знала, що має право на допомогу, і я був тим каналом, через який та допомога надходила. Тож коли вона потребувала допомоги, то просила про неї.

Перед тим, як надавати будь-яке благословення, я знав, чим хочу її благословити: понад усе я хотів благословити її одужанням. І вона цього хотіла. Однак те благословення залишилося нездійсненним. В дійсності мої благословення були благословеннями втішення. Вони не усували труднощів, однак полегшували їх.

Поступово я почав краще розуміти, як діє священство і благословення священства. Надання благословення не було засобом для отримання того, що я хотів. Натомість, то був спосіб отримання необхідної допомоги. Я навчився довіряти Господу і Його волі замість того, щоб самому вирішувати, що треба робити. Я здобув упевненість, що слова, які приходили в мій розум, дійсно були словами, які промовляв через мене Бог. І хоча мені все ще було не дуже легко надавати благословення, я навчився довіряти почуттям, які отримував під час надання благословень.

Після того як закінчився курс лікування Дебори, ми розпочали нелегкий період очікування, щоб побачити, чи ліки допомогли. Ми насолоджувалися цим часом, коли більше не треба відвідувати лікарів, робити аналізи й лікуватися. Однак нас постійно точив страх, що якісь ракові клітини вижили попри сильнодіючі антиракові ліки і хвороба відновиться.

Поступово невеликі ознаки в організмі підтвердили наші найгірші побоювання: лікування не допомогло. Лікарі були настроєні оптимістично, однак ми знали, що це лише питання часу.

Останні шість місяців хвороби Дебори були надзвичайно спокійними. Після того як одна з останніх процедур не допомогла, ми вирішили припинити лікування, повернутися додому й насолоджуватися тим часом, який у нас залишився. Декому буде важко повірити, що то були чудові місяці, проте для мене той час був найкращим у житті.

У цей період деякі занепокоєні друзі й члени сім’ї переконували, що нам слід наполегливіше звертатися до Господа у своїй боротьбі за врятування її життя. Вони казали мені, що я маю священство і повинен застосовувати його, щоб лікувати дружину. Хоча я розумів почуття своїх друзів, вони не розуміли, що відбувалося. Найбільше я хотів пообіцяти Деборі, що вона житиме, але ті слова ніколи не приходили, коли я надавав їй благословення. Мабуть, найбільше вона хотіла отримати благословення на одужання, але ніколи не відчувала, що повинна про це просити. Ми обоє вірили в чудеса, але також розуміли, що маємо обмежене бачення того, що відповідає вічному плану.

Те, що сталося, і було найбільшим дивом. У благословеннях їй ніколи не було обіцяно життя, однак надавалося тверде запевнення: все відбувається за Божею волею. Вона не отримувала обіцяння, що буде легко, але їй надавалася допомога, щоб вистояти у важкі часи. Їй не було дано залишитися й виховувати наших дітей, але їй були обіцяні вічні узи. Вона померла в оточенні сім’ї, не відчуваючи сильного болю і тривоги.

Я знаю, що Бог дійсно є і Він дуже піклується про нас. Він надає нам втішення і допомогу, коли нам потрібна сила й розуміння. Хоча життя важке, Господь пообіцяв нам допомагати у випробуваннях, і один зі способів отримання цієї допомоги—це благословення священства. Знаючи це, моя дружина могла сказати: “Я ніколи не просила в Бога того, чого б Він пізніше мені не дав”.