Концепція шлюбу святих останніх днів

Зрозуміло, що, за Божим задумом, чоловік і жінка мають стати одним. Коли Він Сам проводив обряд створення цієї першої сім’ї, то освятив інститут шлюбу. Шлюб—це нормальний, здоровий і бажаний стан. Його було запроваджено для здійснення Божої мети на землі.

Він є стрижневою складовою домівки. Це не просто притаманний людині інститут, який має регулюватися лише традицією та цивільним законом. Це більше ніж угода, ухвалена моральним законом. Це є або має бути релігійним таїнством, під час якого чоловік і жінка урочисто зобов’язуються співпрацювати з Богом у досягненні Його загальновизнаної цілі—відкрити шлях для Його духовних дітей до земного життя і смерті та здійснити для них безсмертя і вічне життя.

Є люди, які кажуть, що максимальних висот, найбільшого освячення і найвищого рівня життя можна досягнути поза завітом шлюбу. Іншими словами, ці люди забороняють тим, хто шукає найвищої слави, “оскверняти себе фізичними, тваринними стосунками”. Таке вчення не знаходить у Писаннях жодного виправдання. У книзі Приповістей читаємо: “Хто жінку чеснотну знайшов, знайшов той добро, і милість отримав від Господа” (Приповісті 18:22). …

А в Ученні і Завітах ми читаємо: “І знову, істинно Я кажу тобі, що того, хто забороняє одружуватися, не призначено від Бога, бо шлюб призначено від Бога для людини” (УЗ 49:15).

Святі останніх днів вірять, що заради отримання найкращого в житті й найбільшого щастя в цьому світі та у прийдешньому, чоловіки й жінки мають укласти шлюб в храмі на час і на вічність. Без обрядів запечатування храмового шлюбу людина не може досягнути божественного рівня чи отримати повноту радості. …

Для святих останніх днів є лише один вид шлюбу, повністю прийнятний: храмовий або целестіальний шлюб, який виконується лише в храмах Церкви. Храми будуються й освячуються у святості Господу і стають місцем, де виконуються духовні та вічні обряди й церемонії. Хоча ми визнаємо цивільні шлюби, здійснені священиками інших церков і цивільні шлюби, виконані офіційними представниками влади або тими, хто має законні повноваження їх виконувати, ми віримо, що лише в храмі Бога можна укласти шлюб на час і на вічність, і лише людиною, яка має повноваження, що Христос передав Петрові, коли сказав: “Що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі” (Maтвій 16:19).

Ці повноваження називаються в Писаннях ключами від царства небесного (див.Maтвій 16:19), а в целестіальному шлюбі ці ключі відкривають двері цього царства.

Людина має певні основні потреби—моральні, соціальні, біологічні й духовні—і ці потреби можна повністю задовольнити завдяки визначеному Богом інституту вічного шлюбу.

Щоб жити повноцінним життям тут і мати вічне життя після цього, людина має любити і відчувати любов, служити і жертвувати, мати відповідальність і застосовувати дані Богом творчі сили. “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Іван 10:10).

Але, мабуть, найбільша цінність шлюбу полягає не в тому, що здобуде окремий чоловік і окрема жінка. Мета їхнього союзу з самого початку була проголошена в Господній заповіді: “Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею” (Буття 1:28). У належному шлюбі людина має можливість реалізувати своє природне бажання творити й бути продуктивною. Цього можна повною мірою досягнути й належним чином насолоджуватися лише у шлюбних стосунках, завдяки народженню й вихованню дітей. Батьки мають пам’ятати, що діти, які в них народилися—їхні діти—є також дітьми Бога. Він є батьком їхніх духовних тіл, і в доземному існуванні Він мудро попіклувався про те, щоб вічні елементи й вічний дух були нерозривно поєднані й отримали повноту радості. Тому святі останніх днів вірять, що Бог справді є третім партнером у цих стосунках і що приведення у світ дітей в рамках божественно встановленого інституту шлюбу є частиною Його плану здійснення безсмертя й вічного життя людини.

Коли Господь Ісус призначив, що любити Бога і любити свого ближнього це дві найбільші заповіді—Він уславив любов. Дійсно, нам сказано, щоб Бог є любов. Отже, якщо Бог є вічним, то й любов має бути вічною, а її плоди й благословення повинні тривати упродовж усіх прийдешніх вічностей. Але щоб насолоджуватися привілеями і перевагами вічної любові у відносинах між чоловіками і дружинами, батьками і дітьми, обряд, який уповноважує й освячує ці найпрекрасніші з усіх стосунків, не буде прийнятним, якщо в ньому є обмеження “поки смерть не розлучить вас”. Щоб сімейні й шлюбні стосунки були вічними, необхідно, щоб у шлюбній угоді офіційно стверджувалося: “на час і на всю вічність”.

Усі люди повинні усвідомлювати свою відповідальність перед нащадками і перед завітами, які укладаються по відношенню до нащадків. Коли Господь сказав: “Нас не зробити досконалими без [них]” (УЗ 128:18), Він мав на увазі ланцюжок, ланки якого тягнуться у майбутнє так само, як і у минуле. Ми навіть можемо мати більшу відповідальність за тих, кого нам ввірено у цьому житті, ніж за наших предків. Ми не можемо нести відповідальність за гріхи, чи за дії або ж бездіяльність наших предків, однак Він застеріг нас, що якщо ми не досягнемо успіху в усьому, що стосується наших нащадків, якщо це буде невиконанням нашого перед ними обов’язку, тоді гріх буде на наших головах.

Серед благословень, обіцяних тим, хто здобуде найвищу ступінь целестіального царства, є благословення вічного зростання, яке, серед усього іншого, означає, що навіть після смерті люди можуть продовжувати співпрацювати з Богом у здійсненні безсмертя й вічного життя людини.

Концепція святих останніх днів про вічний поступ вперед включає вічний розвиток, вічне зростання знань, сили, розуму, обізнаності та всіх божественних якостей і здібностей. Однак, згідно з планом Бога, людина не може досягнути цього стану безперервного вдосконалення, перебуваючи у своєму незавершеному стані [розвитку], тобто не одружившись. Має бути зростання і розвиток людини вцілому—тобто людини, яка знайшла свою другу половинку і об’єдналася з нею.

Така концепція шлюбу з її божественною перспективою відкриває нове значення і збільшує важливість, гідність і славу ідеї про шлюб. Завдяки цьому контексту вдумлива людина буде більш ретельно й старанно вибирати собі вічного супутника. Звичайно ж, перш ніж укласти таку вічну угоду, як чоловік, так і жінка повинні бути смиренними і вдумливими та з молитвою шукати божественного проводу.

Релігійна святість і сила шлюбних стосунків значно збільшуються і цінуються, якщо пара ще до шлюбу—а вони обов’язково мають бути однієї віри—встановлює для себе однакову мету. Вони мають готуватися і бути гідними отримання священного обряду в будівлі, в яку можуть увійти лише гідні. Там вони отримують настанови, укладають завіти, а потім біля олтаря дають обітницю вічної любові й вірності один перед одним у присутності Бога й ангелів. Безперечно, що така концепція і практика, разом з супутніми обов’язками, сприяють стабільності домівки, уславлюють інститут шлюбу і ведуть до спасіння людських душ.

Такий шлюб є, по суті, урочистим виявом віри у присутності божественного партнера. Необхідно мати віру і сміливість, щоб здійснити його, витерпіти до кінця, незважаючи на труднощі, випробування, розчарування і важкі втрати, які можуть траплятися час від часу.

Коли людина приймає умови та обов’язки цього вічного партнерства, вона має усвідомлювати, що провал у таких стосунках—це майже повний провал. Якими б не були її успіхи в інших сферах діяльності, але якщо особа не виконує обов’язків, що накладаються вічним завітом, жахливим покаранням стане втрата целестіальної слави на додачу до відповідальності за втрати, які понесли ті, з ким було укладено угоду, і за кого ця особа несе відповідальність.

“Шлюб призначено від Бога для людини.

Отже, законно, щоб чоловік мав одну дружину, і вони двоє будуть одна плоть, і все це, щоб земля змогла досягти кінцевої мети свого сотворіння;

І щоб її могло бути наповнено мірою людини, згідно з її сотворінням до того, як світ було зроблено” (УЗ 49:15–17).