Урок Малої ліги

“Чому я повинна тут бути?”— нарікала Ліндсі.

“Тобі треба підтримати свого брата”,—відповіла мама.

“Але це так нудно,—сказала Ліндсі.— Більшість часу я навіть не дивлюся на нього”.

Майкл, менший брат Ліндсі, записався до бейсбольної команди Малої ліги, і мама брала з собою Ліндсі на кожне тренування і на кожну гру. Ліндсі завжди було нудно. Поки Майкл робив спроби вдарити по м’ячу, Ліндсі слухала музику, читала книжки і малювала для молодшої сестри.

Ліндсі зітхнула і подивилася, як її брат стоїть в дальній частині поля разом з іншими гравцями. Вона дивилася, як він біжить, щоб упіймати м’яч, промахується, а потім кидає його не тому гравцю.

“Не здавайся, Майкле!—вигукнула мама.— У тебе добре виходить!”

“Але ж мамо,—сказала Ліндсі, у нього не виходить добре”.

“Саме тому ми тут, Ліндсі,—сказала мама.— Щоб підбадьорювати Майкла, особливо тоді, коли у нього не виходить. Якби нас тут не було, Майклу здавалося б, що він невдаха, і, можливо, він би перестав займатися. Я хочу, щоб він завжди робив нову спробу. Так само, як я хочу, щоб ти займалася малюванням”.

“Мене не треба підбадьорювати на уроках малювання,—сказала Ліндсі.— Майкл не приходить зі мною і не вигукує: “Молодець!”, коли я правильно поєдную кольори”.

“Ні, але він завжди хвалить твої малюнки, коли ти їх нам показуєш”,—сказала мама.

Ліндсі задумалася. Вона згадала, як мама возила її на заняття з малювання і як Майкл іноді мав їздити в машині, незважаючи на те, що йому хотілося погратися зі своїми друзями. Вона подивилася на Майкла в дальній частині поля. Гравець з іншої команди щойно ударив по м’ячу. Він летів прямо на нього!

“Давай, Майкле!—вигукнула Ліндсі.— Ти можеш його впіймати!”

Майкл побіг до м’яча й наставив рукавицю. Він впіймав м’яч!

Ліндсі з мамою встали й почали радісно вигукувати. “Чудово, Майкл! Ти мій улюблений брат!”— вигукнула Ліндсі.

“Я твій єдиний брат!”—вигукнув Майкл у відповідь, широко усміхаючись.

Ліндсі знову сіла, усміхаючись від вуха до вуха.

“Може, мені слід уважніше стежити за грою й підбадьорювати Майкла,—подумала вона.— Бачити, як він ловить м’яч—це найцікавіше, що сталося за весь день. І здавалося, йому було приємно, що я дивлюся. Я так ним пишаюся”.

“Мамо, мабуть, ти права, сказала Ліндсі.— Ми повинні підтримувати Майкла”.

Мама усміхнулася. “Я рада, що ти змінила думку”.

“Давай ще підтримаємо його вигуками!”—сказала Ліндсі.

“Вперед, Майкле!—вигукували Ліндсі з мамою.— Ти зможеш!”