Обов’язки та порядок священства

“У 1976 році проводилася загальна територіальна конференція в Копенгагені, Данія. Після останньої сесії Президент Спенсер В. Кімбол виявив бажання піти у церкву Фор-Фруе, де знаходиться статуя Кристус та статуї Дванадцятьох апостолів роботи скульптора Торвальдсена. …

У передній частині церкви, за вівтарем, знаходиться відома статуя Кристус, на якій Він стоїть, широко розпростерши Свої руки, показуючи сліди від цвяхів, а на Його боці дуже чітко видно рану. По обидва боки стоять статуї апостолів: Петро попереду справа, інші—як їм належить.

Більшість групи знаходилася у церкві біля входу разом зі сторожем. Я підійшов з Президентом Кімболом до статуї Петра; з нами були старійшина Рекс Д. Пінегар і Йохан Хельге Бентін, президент Копенгагенського колу.

У мармуровій руці Петра була в’язка важких ключів. Президент Кімбол, вказуючи на ті ключі, пояснив, що вони символізували. Потім—мені ніколи не забути, як він це зробив,—він повернувся до президента Бентіна і з незвичною для нього твердістю, вказуючи на нього своїм пальцем, промовив: “Я хочу, щоб ви сказали кожному в Данії, що я тримаю ці ключі! Ми тримаємо справжні ключі, і ми використовуємо їх щодня”.

Я ніколи не забуду того проголошення, того свідчення від пророка. Ми відчували силу цієї духовної події, а враження було фізично відчутним.

Ми пішли до виходу, де стояла решта групи. Показуючи на статуї, президент Кімбол сказав добродушному сторожу: “Це мертві апостоли”. Показавши на мене, він сказав: “Зараз ми маємо живих апостолів. Старійшина Пекер—апостол. Старійшина Томас С. Монсон і старійшина Л. Том Перрі—апостоли. І я апостол. Ми—живі апостоли.

Ви читали в Новому Завіті про сімдесятників, так ось тут є двоє живих сімдесятників: старійшина Рекс Д. Пінегар і старійшина Роберт Д. Хейлз”.

Сторож, який до цього не виявляв жодних емоцій, несподівано заплакав.

Я відчував, що відбувається щось надзвичайно важливе².

“Священство є вищим за будь-який із своїх чинів. Коли чоловік уперше отримує Ааронове чи Мелхиседекове священство, воно надається йому покладанням рук. Після того як священство надано, чоловіка висвячують у чин священства. Усі чини отримують повноваження від священства.

Священство є неподільним. Старійшина має стільки ж священства, як і апостол (див. УЗ 20:38). Коли чоловік отримує священство, він отримує його все. Однак у священстві є чини—розподіл повноважень і обов’язків. Чоловік може застосовувати священство відповідно до прав чину, в який його висвячено або рукопокладено.

Кожен носій Мелхиседекового або вищого священства тримає всі повноваження Ааронового, або меншого священства”³.

“Той факт, що Ааронове священство називають меншим, жодною мірою не применшує його важливість. Господь сказав, що воно є необхідним для Мелхиседекового священства. (Див. УЗ 84:29). Будь-який носій вищого священства має вважати за велику честь виконувати обряди Ааронового священства, бо вони мають велике духовне значення.

Будучи членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, я розносив причастя. Я запевняю вас, що для мене то була велика честь, і я відчув таке смирення, яке важко описати, хоча й виконував завдання, яке дехто може вважати рутинним. …

У давнину люди чекали на спокуту Христа, виконуючи обряд жертвоприношення. Ми згадуємо ту ж саму подію, виконуючи обряд причастя.

Як жертвоприношення колись, так і причастя зараз зосереджені на Христі, на тому, що Він пролив кров, на спокуті, яку Він здійснив за наші гріхи. Як колись, так і зараз, повноваження виконувати ці обряди належать Аароновому священству.

Це дійсно священний обов’язок, і він поєднує вас узами братерства з тими давніми служителями Господа. Не дивно, що ми з таким смиренням беремо участь у обрядах, призначених для Ааронового священства. …

Хтось із вас, сьогоднішніх дияконів, учителів і священиків, які сидять там, будуть сидіти тут як апостоли і пророки й головуватимуть над Церквою. Ви повинні бути готовими.

Дійсно, правильно буде називати Ааронове священство підготовчим священством”⁴.

“Чин старійшини є покликанням гідним і почесним. За ним стоять духовна сила і влада. Означення “майбутній” означає надію, оптимізм і можливості. Зараз я звертаюся до майбутніх старійшин, але знаю, що це послання стосується і багатьох інших. …

Якщо ви повернетеся до того середовища, де можна почути духовні істини, то ваш розум наповнить те, що ви вважали втраченим. Деякі речі забулися, бо впродовж багатьох років не використовувалися, і це призвело до неактивності. Вашу спроможність розуміти їх буде збільшено. …

Якщо ви повернетеся до святих, то невдовзі знову почнете розуміти мову натхнення. І швидше, ніж усвідомите, до вас прийде відчуття, що ви ніколи й не відходили. О, як важливо, щоб ви зрозуміли, що коли ви повернетеся, то буде так, ніби ви ніколи й не відходили. …

Невдовзі ви будете почувати себе повноцінним і рівноправним у Його Церкві й у Його царстві. Потім ви зрозумієте, наскільки потрібні та яку силу має розповідь про ваш досвід у викупленні інших”⁵.

“Покликання—це щось більше, ніж запрошення або прохання. Це покликання від Господа через Його обраного служителя. Багато років тому з Президентом Спенсером В. Кімболом, на той час президентом колу в Аризоні, стався такий випадок, пов’язаний з наданням покликання. У колі була вакантною посада президента Товариства молодих чоловіків. Президент Кімбол залишив своє робоче місце в банку, вийшов на вулицю і, пройшовши кілька офісних споруд, зайшов до однієї з фірм і сказав: “Джек, як ти дивишся на те, щоб стати президентом Товариства молодих чоловіків колу?”

Джек відповів: “Ні, Спенсере, ти ж не маєш на увазі мене, правда?”

Він сказав: “Звичайно, тебе. Ти—людина молода і добре сходишся з молоддю. Ти будеш дуже гарним президентом”.

Тоді відбулося те, що Президент Кімбол назвав дуже неприємною бесідою, тому що Джек відмовився від покликання. [Президент Кімбол] повернувся в банк і сів за свій стіл, засмучений такою невдачею. І тоді він зрозумів. Він знову вийшов на вулицю і ввійшов у ті самі двері, до того ж самого чоловіка, і, назвавши його повне ім’я, сказав: “Минулої неділі президентство колу зустрілося, щоб розглянути вакансію президента Товариства молодих чоловіків. Ми молилися і говорили про це. Зрештою, ми питали про це на колінах і отримали натхнення від Господа, що саме ти маєш бути покликаний. Як слуга Господа, я прийшов сюди, щоб передати це покликання”.

Джек сказав: “Добре, Спенсере, якщо ти кажеш саме так”.

І [Президент Кімбол] підтвердив: “Саме так”⁶.

“Кожен старійшина повинен знати, що покликання є чимось більшим за запрошення чи прохання, і навіть більшим за призначення. Надто часто ми чуємо такі слова: “Мене попросили служити радником у президентстві кворуму старійшин”. Було б доречніше сказати: “Мене покликали служити радником”.

Ми не покликаємо себе в чини Церкви. Натомість ми відгукуємося на покликання тих, хто над нами головує. Обов’язок тих, хто головує,—з молитвою порадитися з Господом і запитати Його волю стосовно посади у Церкві. Потім починає діяти принцип одкровення. Після цього покликання головуючий чин, який діє від імені Господа, повідомляє про покликання”⁷.

“Священство надається через висвячення, а не просто через укладання завіту чи отримання благословення. Так було з самого початку. Незалежно від того, що людина може припустити, подумати чи мати на увазі, основуючись на тому, що було сказано чи написано зараз чи в минулому, висвячення у конкретний чин священства—це спосіб—єдиний спосіб—у який священство надавали як у давнину, так і тепер.

У Писаннях чітко сказано, що єдиним чинним способом надання священства є його отримання від того, “хто має повноваження, і Церкві… буде відомо, що він має повноваження і що його було належним чином висвячено главами Церкви” [УЗ 42:11]. …

Ніколи не забувайте про цей простий і очевидний абсолютний принцип: священство скрізь і завжди надається шляхом висвячення тією людиною, яка має належне повноваження і яка відома в Церкві. І навіть після того як священство надано, людина не має більших повноважень за ті, які належать певному чину, у який її було висвячено. Ті межі також поширюються на той чин, у який людину рукопокладають. Невповноважені висвячення або рукопокладання нічого не дають—ні сили, ні повноваження священства”⁸.

Ми маємо великий успіх у поширенні влади священства. Майже всюди встановлено його владу. У нас по всьому світу є кворуми старійшин і первосвящеників. Проте поширення влади священства, я гадаю, випередило поширення сили священства. Священство не буде настільки потужним, наскільки повинно бути, і не стане таким, доки сила священства не закріпиться міцно в сім’ях, як це і має бути. …

Влада священства з нами. Після всіх наших кореляційних дій і підготувань, нашим обов’язком зараз є активізувати силу священства в Церкві. Влада священства приходить через висвячення; сила священства приходить через віру й слухняне життя в шануванні завітів. Вона зростає, коли ми використовуємо священство в праведності.

Тепер, батьки, я нагадаю вам про священну природу вашого покликання. Влада священства, яку ви маєте, надана вам безпосередньо від Господа, щоб захищати ваші домівки. Будуть часи, коли усе, що стоятиме щитом між вашою сім’єю і злом супротивника, буде ця влада. Ви отримуватимете скерування від Господа через дар Святого Духа⁹.

“Сила ж, яку ви отримуєте, залежатиме від того, що ви робите з цим священним, невидимим даром.

Ваше повноваження передається вам через висвячення; ваша сила дається вам завдяки слухняності й гідності. …

Сила у священстві приходить тоді, коли ми виконуємо свій обов’язок у звичайних справах: приходимо на збори, приймаємо доручення, читаємо Писання, дотримуємося Слова мудрості”¹⁰.

“Ми не чуємо, щоб ключі священства використовувалися в інших християнських церквах. І тому видається дивним, що дехто описує нас як нехристиян, хоч ми єдині, хто має повноваження від Христа і організацію, Ним установлену.

Теперішні Дванадцятеро—самі звичайні люди. Вони не є, як і перші Дванадцятеро не були, якимись надзвичайними людьми, але разом, як Дванадцятеро, вони—сила.

Ми прийшли з різних сфер діяльності. Серед нас є учені, юристи, вчителі.

Старійшина [Рассел М.] Нельсон був піонером у виконанні операцій на серці. …

Серед цих Дванадцятьох є колишні військові—моряк, морські піхотинці, пілоти.

Вони мали в Церкві найрізноманітніші покликання: домашніх учителів, учителів, місіонерів, президентів кворумів, єпископів, президентів колів, президентів місій і що найважливіше—чоловіків і батьків.

Всі вони є учнями й учителями євангелії Ісуса Христа. Усіх нас єднає любов до Спасителя і дітей Його Батька, а також наше свідчення, що Він є главою Церкви.

Майже всі з Дванадцятьох розпочинали за скромних обставин, як це було тоді, коли Він був тут. Живі Дванадцять згуртовані разом у священнослужінні, у євангелії Ісуса Христа. Отримуючи це покликання, кожний, так би мовити, залишав свого невода, і йшов за Господом¹¹.

Я завіряю вас, що 14 чоловіків, яких було висвячено так само, як і мене,—дійсно апостоли. Проголошуючи це, я кажу не більше, ніж навчав Господь, не більше, ніж може бути відкрито будь-кому, хто зі щирим серцем і справжнім наміром прагне особистого свідчення Духа.

Ці чоловіки—істинні слуги Господа; прислухайтеся до їхньої поради”¹².

“Є багато якостей, яких мені бракує. Є так багато чого в служінні, що можна зробити краще. І є лише одна єдина річ, одне визначення, яке дає відповідь. Як Петро і всі, кого висвячували після нього, я маю те свідчення.

Я знаю, що Бог—наш Батько. Він представив Свого Сина Ісуса Христа Джозефу Сміту. Я проголошую: я знаю, що Ісус є Христос. Я знаю, що Він живий. Він був народжений у середину часів. Він навчав Своїй євангелії і був випробуваний. Він страждав, був розіп’ятий і третього дня воскрес. Він, як і Його Батько, має тіло із плоті й кісток. Він здійснив Спокуту. Про Нього я свідчу. Я—Його свідок”¹³.