Збиратися в єдності віри

Ініціатива будувати центри для дорослої молоді зародилася в 2003 році. Центри розширюють можливості інституту релігії, пропонуючи не лише навчальні класи з вивчення релігії. Доросла молодь також отримує можливість служити в раді центру з проведення заходів, працювати з місіонерами повного дня, допомагаючи навчати і повертати до активності однолітків, а також спілкуватися з літньою місіонерською подружньою парою, яка керує роботою центру. Місцеві провідники священства під керівництвом територіальних сімдесятників визначають потребу у створенні центрів.

Перші чотири центри з’явилися в Копенгагені, Данія, та в Берліні, Гамбурзі й Лейпцігу, Німеччина. Після заснування 4 перших центрів їхня кількість зросла до 141 у 2011 році, і вони знаходяться повсюди—від Швеції до Кіпру. Ще багато перебуває на різних стадіях становлення в інших частинах світу, у тому числі в Сполучених Штатах і Африці.

Джеральд і Ненсі Соренсен служили в центрі для дорослої молоді в Трондхеймі, Норвегія. Там вони зустрічалися з дорослою молоддю зі всього світу—з Афганістану, Китаю, Гани, Ірану, Іраку, Мозамбіку, Нідерландів, Нігерії, Росії, Турції та України.

“Були люди з різними мовами, звичаями, освітою, релігією,—розповідає брат Соренсен,—але вся ця доросла молодь мала спільне бажання більше дізнатися про свого Небесного Батька і Його Сина Ісуса Христа. Коли ми ближче знайомилися з ними, їхніми мріями й труднощами, було легко вбачати в кожному Божу дитину. Було легко бачити, що Бог відповідає на їхні молитви і скеровує у житті, виявляючи Свою велику любов до них”.

Президент Арманд Йохансен з Норвезької місії в Осло вважає, що доросла молодь приходить до центру з певною метою. Серед іншого, там вони можуть навчатися виконувати свої обов’язки, які доведеться виконувати в майбутньому. “Церква в Норвегії стає все більш різнорідною,—каже він.— Центри допомагають дорослій молоді знати, як діяти в такій ситуації, розуміти важливість Церкви як спільного поєднуючого елементу всіх культур і людей,—каже президент Йохансен.— Я вважаю центри джерелом великої об’єднуючої сили, місцем, де зникають соціальні бар’єри й упередження”.

Барбара Матову згадує, як місіонери вперше привели її до центру на захід, щоб познайомити з іншими юнаками та дівчатами. Вона вважала, що не буде ніяких несподіванок.

“Я завжди у своєму житті спілкувалася з певною групою молоді,—розповідає Барбара.— Кожна група об’єднана якоюсь ідеєю—чи то заняття спортом, чи міжнародний склад групи або ще щось. Тож коли до центру почали приходити люди, мені було дивно, бо здавалося, що жодна людина не приходила з таким настроєм: “Я належу до популярної групи, тож не буду з тобою розмовляти”.

“Спочатку я подумала: “Може це театр? Чи якесь шоу?” Але через певний час я зрозуміла, що не має значення, хто ти, звідки походиш чи якою мовою розмовляєш. Любов нашого Небесного Батька поширюється на всіх. Як правило, мені необхідно трохи часу, щоб знайти свою групу, але цього разу мені не потрібна була група. Я просто була Барбарою і я могла бути Барбарою для всіх”.

Елізабет Олсен каже, що відчуває велике смирення, коли бачить своє місце в небесній сім’ї. “Коли ви зустрічаєтеся з людьми з різних культур і суспільств, то легко навішувати ярлики. Я навчилася ширше відкривати очі й дивитися на людей очима Христа,—розповідає вона.— У центрі в кожного за плечима свій культурний спадок, але у всіх нас є щось спільне: ми знову хочемо бути в присутності Ісуса Христа і Бога”.

На декого наганяє нудьгу сама ідея єдності, бо вони думають, що заради цього їм доведеться пожертвувати своєю індивідуальністю. “Багато людей бояться релігії, бо вони вважають, що вона робить нас усіх однаковими, оскільки ми живемо за тими самими заповідями,—каже Елізабет,— Та це зовсім не так. Бог дав кожному з нас індивідуальність. Ми можемо мати однакові вірування, але в нас різні якості й дари. Саме це й робить нас особливими. Бог хоче, щоб усі ми були різними, бо в усіх різні місії”.

Сем Баснет також поділяв занепокоєння друзів, які вважають, що релігійні норми обмежують. “Один друг сказав мені: “Якщо ти ідеш до церкви, то маєш виконувати правила, встановлені іншими”,—розповідав він. Однак Сем виконує церковні норми, оскільки з молитвою прагнув отримати особисте одкровення, яке підтвердило правильність його дій.

“Бог об’єднує Своїх дітей завдяки тому, що промовляє до кожного особисто. Бог каже, що Йому поклонятимуться всі народи і язики (див. Мосія 27:31),—каже Сем.— Зустрічаючись з різними людьми, я навчився цінувати різні культури. Але спостерігаючи все це розмаїття, починаєш розуміти, що Бог таки має великий план, аби об’єднати всіх у мирі”.

Хоча молоді люди вдячні за об’єднуючу силу центрів для дорослої молоді, ці майбутні провідники Церкви розуміють, що це лише початок. Як навчав старійшина Девід А. Беднар, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, одним з найважливіших місць збирання є храм¹.

Сем готувався до того, щоб увійти в дім Господа, оточивши себе хорошими друзями у центрі. “Коли знайомишся з людьми зі стількох різних країн, це допомагає розвинути позитивне ставлення до світу,—каже він.— Я хочу бути хорошим прикладом для моїх друзів, а тому більше наближаюся до Бога і стаю гідним увійти в Його храм”.

Через місяць після хрищення Барбари під час уроку на домашньому сімейному вечорі, який проводився в центрі, вона вперше задумалася над тим, щоб піти до храму. Після уроку вона почала ставити запитання.

“Завдяки тому, що є друзі, які розуміють, чим храм є для них, я сама почала розуміти, чим храм є для мене. Коли вони розповідали мені про храм, я відчувала Святого Духа,—згадує Барбара.— Я зрозуміла, що всі місця, які я підбирала для укладення шлюбу—гарна церква чи узбережжя—не йдуть ні в яке порівняння з храмом. З тієї миті храм перестав бути просто будівлею. Він був чимось, до чого я прагнула. Він був місцем, куди я колись увійду зі своїм чоловіком”.

Відвідування храму для Елізабет також стало однією з найважливіших цілей. “Кожного разу, коли я їду до храму, я усміхаюся так, ніби виграла мільйон доларів,—каже вона.— Я знаю, що Бог хоче, аби кожен пішов туди й отримав усі благословення й дари, які Він приготував для нас. Відвідувати храм і бути гідною храму—це справжній успіх. Я можу увійти до храму і бути найближче до Бога—найближче до дому—наскільки це тільки можливо на землі”.

Звичайно, целестіальне царство—це найголовніше місце збирання, таке, де Барбара не хоче побачити жодного вільного місця. “Христос каже, що лише через Нього ми можемо прийти до Небесного Батька, але Він також каже, що серед найголовнішого, що ми можемо робити в житті—це служити одне одному [див. Іван 21:15–17]. І, служачи одне одному, ми допомагаємо іншим людям повертатися додому, до Небесного Батька, тому що вам не захочеться йти на самоті”.