Як врівноважити істину і толерантність

Що толерантність означає для нас та інших віруючих, і в чому полягають особливі виклики, коли йдеться про виявлення толерантності? Я почну з трьох абсолютних істин. Я висловлюю їх, як апостол Господа Ісуса Христа, але вірю, що більшість з цих ідей є спільними для всіх віруючих.

Перша, усі люди—під Богом і є братами та сестрами, яких в їхніх різних релігіях навчають любити одне одного і чинити добро одне одному. Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) висловив цю думку від імені святих останніх днів: “Кожен з нас [з різних релігійних конфесій] вірить у батьківство Бога, хоча ми можемо різнитися у наших поглядах на те, яким Він є. Кожен з нас є частиною великою сім’ї, людства, синами й дочками Бога, а отже, братами і сестрами. Ми повинні старанніше працювати над розбудовою взаємоповаги, терпеливого ставлення, бути толерантними одне до одного незалежно від того, які вчення та філософії ми можемо відстоювати”³.

Зверніть увагу на те, що Президент Хінклі говорив про взаємоповагу, а також про толерантність. Жити разом і виявляти взаємоповагу до відмінностей одне одного дуже нелегко в сучасному світі. Однак—і тут я висловлю другу абсолютну істину—жити так, незважаючи на відмінності, це саме те, що за вченнями євангелії Ісуса Христа, ми повинні робити.

Ісус навчав, що царство Боже подібне до розчини (див. Матвій 13:33). Розчина, або—закваска, непомітна у більшій масі [тіста], доки все воно не закваситься, тобто підніметься під її дією. Наш Спаситель також навчав, що Його послідовники зазнають страждань у світі (див. Іван 16:33), що їхня кількість і їхні володіння будуть невеликими (див. 1 Нефій 14:12), і що їх ненавидітимуть через те, що вони не від світу (див. Іван 17:14). Але в цьому полягає наша роль. Нас покликано жити з іншими дітьми Бога, які не поділяють нашої віри чи наших цінностей і які не взяли на себе завітних зобов’язань, як це зробили ми. Ми маємо бути у світі, але не від світу.

Оскільки послідовникам Ісуса Христа заповідано бути розчиною, ми повинні прагнути толерантного ставлення тих людей, які ненавидять нас за те, що ми не від світу. Для цього нам іноді слід оспорювати закони, які порушують нашу свободу жити за нашою вірою, і робити це, спираючись на наше конституційне право щодо свободи релігії. Великим занепокоєнням є “здатність людей усіх релігій розвивати свої стосунки з Богом і одне з одним без втручання уряду”⁴. Ось чому нам потрібне розуміння і підтримка, коли ми повинні відстоювати релігійну свободу.

Ми також повинні виявляти толерантність і повагу до інших. Як навчав апостол Павло, християни повинні “пильну[вати] про мир” (Римлянам 14:19) та якомога ретельніше “жи[ти] в мирі зо всіма людьми” (Римлянам 12:18). Тобто нам слід бути уважними, щоб шанобливо ставитися до того доброго, що ми маємо бачити в усіх людях і багатьох поглядах і практиках, які відрізняються від наших. Як сказано у Книзі Мормона:

“Все, що є добрим, походить від Бога; …

…ось чому все, що запрошує і принаджує творити добро, і любити Бога, і служити Йому, надихнуто Богом.

Ось чому зверніть увагу … і не вважайте, нібито … те, що є добрим і від Бога, є від диявола” (Мороній 7:12–14).

Такий підхід до відмінностей сприятиме толерантності, а також шанобливому ставленню до нас.

Наша толерантність і повага до інших та їхніх вірувань не означає, що ми маємо полишати нашу відданість усвідомленим нами істинам і укладеним нами завітам. Це третя абсолютна істина. Ми є бійцями на війні між істиною і помилкою. Не існує нейтральної території. Ми повинні відстоювати істину навіть тоді, коли виявляємо толерантність і повагу до вірувань та ідей, що відрізняються від наших, і до людей, які мають ці вірування та ідеї.

Хоча ми повинні виявляти толерантність та повагу до інших, та їхніх вірувань, у тому числі їхнього права пояснювати і захищати свої позиції, від нас не вимагається поважати неправильну поведінку і толерантно ставитися до неї. Наш обов’язок перед істиною вимагає від нас прагнути допомоги, щоб звільнитися від деяких форм неправильної поведінки. Це легко можна побачити на прикладі екстремальних форм поведінки, які більшість віруючих і невіруючих визнають неправильними чи неприйнятними.

Щодо менш екстремальних форм поведінки, коли навіть віруючі мають різні погляди на те, що є правильним, а що неправильним, тоді набагато важче визначити природу неправильного і межі толерантного ставлення. Наприклад, одна вдумлива жінка—свята останніх днів—написала мені про своє занепокоєння через те, що у світі “визначення слова “толерантність” усе частіше вживається у контексті терпимості до злочестивого способу життя”. Вона запитувала, яке визначення слову толерантність дав би Господь⁵.

Президент Бойд К. Пекер, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Слово толерантність не існує відокремлено. Щоб бути чеснотою, толерантність потрібно виявляти й отримувати зворотну реакцію. … Толерантності часто вимагають, але її рідко виявляють у відповідь. Остерігайтеся слова толерантність. Це дуже хитка чеснота”⁶.

Це натхненне застереження нагадує нам, що для людей, які вірять в абсолютну істину, толерантність до поведінки подібна до монети, яка має дві сторони. Толерантність, або повага, знаходиться на одній стороні монети, але істина завжди на іншій. Ви не можете володіти монетою толерантності чи користуватися нею без розуміння того, що існують дві сторони.

Наш Спаситель застосовував цей принцип. Коли до Нього привели жінку, схоплену в перелюбі, Ісус промовив втішні слова, виявивши толерантність: “Не засуджую і Я тебе”. Потім, кажучи їй іти, Він промовив до неї як заповідь слова істини: “Іди собі, але більш не гріши” (Іван 8:11). Цей приклад має напучити і зміцнити усіх нас, бо він є взірцем вияву толерантності й істини: доброти у спілкуванні, але твердості в істині.

Ще одна вдумлива свята останніх днів написала: “Я часто чула, як ім’я Господа прикликають надаремно, і в мене також є знайомі, які розповідають мені, що вони живуть зі своїми бойфрендами. Я відкрила для себе, що дотримання святості Суботнього дня сприймається майже як щось старомодне. Як мені дотримуватися свого завіту бути свідком і не образити цих людей?”⁷

Я починаю з нашої особистої поведінки. У застосуванні іноді несумісних вимог істини і толерантності до цих трьох форм поведінки—богохульства, співжиття і порушення Суботнього дня—та багатьох інших, нам не слід бути толерантними до самих себе. Ми повинні керуватися вимогами істини. Ми повинні ретельно дотримуватися заповідей та наших завітів, каятися та ставати кращими, коли припускаємось помилок.

Президент Томас С. Монсон учив: “Гріх у наш час часто прикривається маскою толерантності. Не дозволяйте себе обманути. За тим фасадом криється душевне страждання, пригнічення й біль. … Якщо ваші так звані друзі вмовляють вас зробити щось таке, що, як ви знаєте, є неправильним—ви будьте тією людиною, яка стоятиме за правду, навіть якщо доведеться робити це наодинці”⁸.

Те саме стосується ваших дітей або інших, кого ми маємо обов’язок навчати. Основним є наш обов’язок перед істиною. Звичайно, навчання приносить плоди лише через застосування свободи волі іншими людьми, тому наше навчання має завжди проводитися з любов’ю, терпінням та переконуванням.

А зараз я перейду до зобов’язань щодо істини та толерантності в наших особистих стосунках зі знайомими, які промовляють богохульства у нашій присутності, живуть із партнером, не уклавши шлюб, або не дотримуються належним чином святості Суботнього дня.

Наше зобов’язання бути толерантними означає, що жодна з цих форм поведінки—або інших, які ми вважаємо відхиленнями від істини,—ніколи не повинна змушувати нас реагувати зі словами ненависті чи коїти недоброзичливі вчинки. Але наше зобов’язання перед істиною має власний набір вимог і власний набір благословень. Коли ми “говор[имо] кожен правду до свого ближнього” і “правдомовні в любові” (Ефесянам 4:15), ми діємо як слуги Господа Ісуса Христа, виконуючи Його роботу. Ангели стоятимуть із нами, і Він пошле Свого Святого Духа, щоб скеровувати нас.

У таких делікатних питаннях ми повинні спершу замислитися над тим, чи варто нам говорити своїм знайомим про те, що, як ми знаємо, є правдою стосовно їхньої поведінки і, якщо так, то яким способом це зробити. У більшості випадків це рішення може залежати від того, наскільки безпосередньо воно вплине на нас.

Богохульство, яке ми регулярно чуємо у нашій присутності, є належним приводом, щоб повідомити про той факт, що це ображає нас. Богохульство, яке промовляють невіруючі не в нашій присутності, скоріш за все не буде для нас приводом для конфронтації з ними.

Як нам відомо, співжиття без укладання шлюбу є тяжким гріхом, який святі останніх днів не повинні коїти за жодних обставин. Коли до такої поведінки вдаються наші знайомі, вона може бути приватною або такою, на яку нас просять заплющити очі, яку просять спонсорувати чи сприяти їй. У балансі між істиною і толерантністю перевагу можна віддати толерантності, якщо така поведінка не стосується особисто нас. Якщо ж це співжиття безпосередньо зачіпає нас, тоді ми маємо керуватися своїм обов’язком перед істиною. Наприклад: одна справа ігнорувати тяжкі гріхи, коли вони приватні, і зовсім інша справа, коли вас просять спонсорувати чи реально схвалювати їх, наприклад, дозволяючи, щоб вони коїлися у наших домівках.

Можливо нам слід пояснити наше вірування в те, що дотримання святості Суботнього дня, зокрема причащання, відновлює нас духовно і робить нас кращими людьми на весь тиждень. Тоді іншим віруючим ми можемо висловити вдячність за той факт, що ми поділяємо спільні погляди стосовно того, що є найважливішим: кожен з нас вірить у Бога та в існування абсолютної істини, хоча ми по-різному трактуємо ці основоположні вчення. Крім того, нам слід пам’ятати Спасителеве вчення про те, що нам слід уникати суперечок (див. 3 Нефій 11:29–30) і що наш приклад і проповідування повинні бути “голосом попередження, кожного до свого ближнього, у м’якості й лагідності” (УЗ 38:41).

Роблячи все це, нам не слід засуджувати наших ближніх чи знайомих за кінцевий результат їхньої поведінки. Цей суд належить Господу, а не нам.

Коли віруючі починають діяти в публічній сфері, щоб намагатися вплинути на підготовку чи виконання законів, як цього вимагають їхні вірування, вони повинні застосовувати дещо інші принципи.

По-перше, вони повинні прагнути натхнення від Господа, щоб бути вибірковими й мудрими, вирішуючи, який істинний принцип вони намагаються підтримати через прийняття закону або виконавчий акт. Загалом їм слід утримуватися від прагнення закріпити в законі чи акті виконавчої влади положення, які б створювали сприятливі умови лише для віруючих, наприклад, таких, які б змушували до релігійного поклоніння, навіть якщо це лише мається на увазі. Віруючі можуть діяти сміливіше, коли прагнуть від уряду певних дій, що слугуватимуть ширшим принципам, ніж просте сприяння дотриманню ними їхніх вірувань, наприклад, прийняття законів, що стосуються охорони здоров’я, безпеки і моралі.

Віруючі можуть і повинні прагнути законів, які захищатимуть релігійну свободу. Окрім наростання морального релятивізму у Сполучених Штатах та інших країнах спостерігається зниження загальної суспільної поваги до релігії, що не може не турбувати. Колись релігія була загальноприйнятною частиною американського життя, а зараз багато людей ставляться до неї з підозрою. Деякі впливові голоси навіть ставлять під сумнів той ступінь, до якого нашій конституції слід захищати вільну релігійну діяльність, зокрема, право жити за релігійними принципами і проповідувати їх.

Це надзвичайно важливе питання, навколо якого слід об’єднатися нам, хто вірить у Верховну Істоту, Яка встановила, що є абсолютно правильним чи неправильним у людській поведінці, щоб настійливо вимагати дотримання наших традиційно-шанованих конституційних прав жити за нашою релігією, здійснювати волевиявлення в громадських питаннях згідно з нашим сумлінням, та брати участь у виборах і дебатах у громадській сфері та в судових органах. Ми також повинні пліч-о-пліч з іншими віруючими відстоювати і зміцнювати свободу захищати наші релігійні вірування і жити за ними, якими б вони не були. Для цього ми повинні іти одним шляхом, щоб забезпечити свободу поклонятися у різні способи, коли в цьому є необхідність відповідно до різниці у наших віруваннях.

По-друге, коли віруючі прагнуть просувати свою позицію у публічній сфері, у своїх методах і захисті прав вони завжди мають бути толерантними до поглядів і точок зору інших людей, які не поділяють їхніх вірувань. Як віруючі, ми повинні завжди говорити з любов’ю і виявляти терпіння, розуміння і співчуття до наших супротивників. Віруючим в Христа заповідано любити свого ближнього (див. Лука 10:27) і прощати (див. Maтвій 18:21–35). Їм слід також пам’ятати вчення Спасителя про те, що ми маємо “благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас, і молитися за тих, хто нас переслідує” (див. Матвій 5:44).

По-третє, віруючим не слід боятися загальновідомого обвинувачення в тому, що вони намагаються врегульовувати мораль в законодавчому порядку. Більшість сфер закону ґрунтуються на юдейсько-християнській моралі та існують століттями. Західна цивілізація основана на моралі й не може існувати без неї. Джон Адамс, другий президент Сполучених Штатів, проголосив: “Наша конституція була створена лише для моральних і релігійних людей. Вона абсолютно не підходить для будь-якого іншого урядування”⁹.

По-четверте, віруючим не слід відступати від прагнення приймати закони, що підтримуватимуть громадські умови чи правила, які допомагають їм жити за вимогами своєї віри, де ці умови чи правила також є сприятливими для охорони здоров’я, безпеки чи моралі. Наприклад, хоча в основу багатьох кримінальних законів і деяких законів про сім’ю покладені релігійні вірування, такі закони мають багатовікову історію прийнятного застосування в демократичних суспільствах. Але там, де більшість людей є віруючими, їм завжди слід бути чутливими до поглядів меншості.

На завершення скажу, що дух балансу істини і толерантності міститься у цих словах Президента Гордона Б. Хінклі: “Простягнімо руку тим людям з нашої громади, які не належать до нашої віри. Будьмо гарними сусідами, добрими, щедрими та люб’язними. Берімо участь у корисних громадських справах. Можуть бути ситуації, коли підніматимуться серйозні питання моралі, з якими ми принципово не можемо погоджуватися. Але в таких випадках ми можемо чемно висловити незгоду, не виявляючи неприязні. Ми можемо визнати щирість тих людей, чиї погляди для нас неприйнятні. Ми можемо говорити про принципи, а не про особистості”¹⁰.

У Біблії сказано, що одна з функцій пророка полягає в тому, щоб бути “вартовим” і попереджати Ізраїль (див. Єзекіїль 3:17; 33:7). В одкровенні Господь додав цю пораду для сучасного Сіону: “Поставте … наглядача на башті”, який “побачить ворога, коли той ще далеко” і попередить, щоб врятувати “виноградник від рук знищувача” (див. УЗ 101:45, 54).

Я промовляю як один з тих вартових. Я запевняю вас, що моє послання є правдивим. Я проголошую, що знаю, що Бог живий! Я свідчу, що Ісус Христос є Сином Божим, розіп’ятим за гріхи світу, і що Він звертається до кожного з нас із запрошенням, над яким не владний час, отримати Його мир, навчаючись від Нього і йдучи Його шляхом (див. УЗ 19:23).