Залежність від відеоігор
Ілюстрації Стівена Сіттона
Коли мені було 13, мама на день народження подарувала мені відеогру. Відеоігри були для мене відносно новими, а та була з чудовою графікою й дуже цікавою. То був час шкільних канікул, тож я вирішив закінчити гру якомога швидше, щоб мати більше часу погратися на вулиці з друзями.
У четвер після обіду я почав грати в свою нову відеогру. Перш ніж я отямився, було вже за північ, і я не помолився ввечері. Але я продовжував грати.
Справи погіршувалися. Коли наступного дня я прокинувся, найперше, що зробив—увімкнув гру й почав знову грати. Я ледве міг зупинятися, щоб поїсти й поспати, а все, про що я думав—це як дійти до наступного рівня в моїй грі.
У суботу ввечері мама застерегла мене, що якщо я не ляжу спати рано, мені буде важко піднятися наступного ранку, щоб іти в церкву. Але я продовжував грати і не лягав до третьої ранку. Коли я прийшов у церкву, то відчував втому й мені було важко зосередитися. Я не зміг розносити причастя і повернувся додому, щоб поспати, бо був зовсім виснажений.
Я проспав усю неділю й не прокидався до ранку понеділка, а прокинувся лише для того, щоб продовжити грати. Того тижня я знав, що мені треба вночі добре висипатися й намагатися раніше лягати, та все ж я продовжував марнувати час на відеоігри. Я почав витрачати більше часу на відеоігри, ніж на читання Писань. Насправді, я навіть взагалі не читав їх уже кілька днів. Коли знову почалася школа, мама заборонила грати упродовж тижня, тож я присвячував іграм вихідні, у тому числі неділі.
Оскільки я перестав ходити на богослужіння, то більше не робив того, що було справді важливим, промінявши його на щось таке маловажливе, як відеоігри. Я не виконував поради свого дідуся, який якось сказав: “Ніколи не відмовляйся від того, що є насправді важливим, заради чогось банального”. Ця порада завжди була зі мною.
Я зрозумів, що маю знайти рівновагу в житті. Серед того, що мені допомогло—були заняття в семінарії. В середніх класах школи семінарія проводилася щодня, і це дуже допомогло мені. Я отримав змогу навчитися встановлювати пріоритети й ставити Господа на перше місце. Якщо ми Йому довіряємо і просимо від щирого серця допомогти в певних аспектах свого життя, Господь нас почує. Якщо ми по-справжньому хочемо змінитися, ми зможемо це зробити.
На щастя, мені не потрібно було долати великі проблеми, щоб припинити грати. Було достатньо визначитися з пріоритетами й обмежити час на ігри. Однак цього не сталося б, якби я у молитві не попросив Господа про допомогу, і Він мені допоміг.