Бути послідовником Христа в усі часи, і в усьому, і в усіх місцях

Кара Лажчук з Юти, США, давно вважала, що бути послідовником Христа—це мати бажання наслідувати Його, ставати більше на Нього схожими, а також бути готовими жертвувати і служити, ділячись Його євангелією. Але їй було важкувато це робити через стриманість свого характеру.

“Я маю схильність думати лише в рамках власних почуттів, бо мені незручно виявляти свої почуття іншим людям,—розповідає вона.— Я надто переймаюся тим, що про мене подумають інші люди, замість того, щоб думати про себе і про те, що мій Спаситель думає про мене”.

Але сестра Лажчук каже, що тижневий експеримент з вивчення Євангелії від Луки 7, де йдеться про те, що Спаситель служив різним людям, змусив її переглянути свої мотивації. Вона запитувала у себе: “Чи керуюся я у своїх вчинках щирим бажанням стати такою, як Спаситель, і піклуватися про інших, або я просто ставлю галочку в списку запланованих справ, щоб почуватися спокійно, знаючи, що я виконала завдання? Чим я більше переймаюся: благополуччям інших людей чи тим, що інші люди подумають про мої вчинки?”

Вона каже, що прийшла до усвідомлення такої складової учнівства: робити те, що робив би Він у даній ситуації. Це означає любити і служити тоді, коли вона потрібна, а не лише тоді, коли це зручно.

“Учнівство не є пасивним,—каже вона. Воно не завжди є легким. Час, енергія і засоби, які ми жертвуємо, щиро і з любов’ю служачи іншим, допомагають нам стати ближчими до Спасителя”. І, додає вона, її підбадьорює знання про те, що Господь не просить нас ні бігти швидше, ніж нам під силу (див. Мосія 4:27), ні робити те, що ми не можемо зробити без Його допомоги.

Знання цих принципів допомагає сестрі Лажчук поститися за членів сім’ї, хоча в минулому піст завжди був її слабким місцем. Це знання завжди її мотивувало до змін на більш загальному рівні.

“Я хочу бути ініціатором служіння, а не просто чекати, коли будуть передавати список для бажаючих на нього записатися,—розповідає вона.— Я хочу бути кращою візитною сестрою. Я хочу шукати способів того, як можу служити поза Церквою у своїй громаді. Я хочу, щоб моя перша думка була такою: “Що я можу для них зробити?” або “Що їм потрібно?”, а не “Чи є у мене час?” чи “Як це на мене вплине?”

“Нам потрібен Спаситель,—каже вона на закінчення,—але і ми потрібні Спасителю. Ми потрібні Йому, щоб допомагати і надихати одне одного”.

Франсіско Самуель Кабрера Перес з Чіуауа, Мексика, каже, що не вважає себе поганою людиною; він намагався дотримуватися заповідей і виконувати обов’язки перед сім’єю та ближніми з того часу, як охристився у 16 років. Але експеримент з вивчення життя Спасителя допоміг йому перенести акцент у розумінні учнівства з теорії на практику.

Вивчаючи Єванеглію від Івана 6:27–63, проповідь, де Спаситель називає Себе Хлібом життя, брат Кабрера помітив у собі тенденцію, яка притаманна багатьом: у першу чергу думати про особисті зручності.

“Я завжди знаходжу одну або й більше “причин”—відмовок, щоб відкласти виконання обов’язків”,—розповідає він. За його словами, такі думки, як “пізніше”, або “завтра”, або “немає куди поспішати” приходять у голову і “кружляють, як яструби, уповільнюючи мій сімейний, економічній, соціальній, а понад усе, вічний розвиток”.

Брат Кабрера каже, що коли ми наслідуємо Спасителя, виконуючи лише те, що нам подобається, ми є “майже послідовниками”, а не справжніми послідовниками. Читаючи про зобов’язання Спасителя підкоритися волі Батька, брат Кабрера зміцнився у своєму зобов’язанні робити це, і він краще почав розуміти, як прийняття причастя кожного тижня допомагає йому скинути “оболонку тілесної людини” (Мосія 3:19).

“Я підкоряюся впливові Святого Духа і дозволяю силі Спокути перетворити мене на святого,—каже брат Кабрера.— Щоб це сталося, мені потрібно розвивати якості Христа: стати як дитина, смиренним, лагідним, покірним, терпеливим, бажаючи підкорятися волі Господа” (див. Мосія 3:19).

Коли брат Кабрера здійснив задумане і скинув оболонку тілесної людини, то побачив, що зросла його любов до Небесного Батька й Ісуса Христа, до сім’ї, провідників та інших людей, з якими він спілкувався. Він помітив, що почав краще працювати. І понад усе, він побачив, що йому подобається—і вже не викликає негативних почуттів—робити те, що сприяє розбудові царства Божого.

“Раніше я дивився на учнівство Спасителя, як на тягар, а тепер я бачу, що Його ярмо любе, а тягар—легкий (див. Матвій 11:30),—каже брат Кабрера.— У цьому й полягає великий план щастя: йти за Ісусом Христом і мати радість з ним зараз та у вічностях”.

15-річна Шіома Н. з Нігерії вивчала Євангелію від Івана 7 і 3 Нефій 14, розвиваючи бажання бути більш слухняною. Вона признається, що важко “робити те, що мені не подобається робити—особливо прибирати на кухні, коли я стомлена”. Але вона також має бажання “любити людей навколо себе”, а послух, як вона зрозуміла, є одним зі способів виявляти таку любов (див. Іван 14:15).

Коли Шіома вивчала вчення Спасителя про послух і читала про Його покірливість волі Небесного Батька, вона зрозуміла, що оскільки Небесний Батько та Ісус Христос знали, що ми будемо грішити і сходити з путі, вони дали нам заповіді, які допомагатимуть залишатися на прямій і вузькій дорозі. Вона також дізналася, що без послуху ми не можемо увійти в царство Боже.

“Я зрозуміла, що жоден з нас не є досконалим, але завдяки послуху ми всі наближаємося до досконалості,—каже вона.— І я зрозуміла, що ми повинні бути слухняними, аби Небесний Батько міг нас благословити”.

Вона знайшла можливість виявляти послух у школі, коли її попросили підмести класну кімнату, хоча була не її черга.

“Я смиренно послухалася, оскільки почула, як Святий Дух казав мені послухатися і підмести клас. Мої однокласники були здивовані, так само, як і вчитель. Завдяки цьому випадку люди тепер знають, що я слухняна і смиренна дівчина. Увесь той тиждень я відчувала радість, бо була слухняною”.

Мішель Кілменн Хансен виросла в Гренландії, а зараз живе у Данії. Вона каже, що культурі обох цих країн “притаманні вияв доброти і бажання допомагати”. У багатьох аспектах, за її словами, ті країни, де вона жила, полегшували завдання жити за заповідями Христа.

Хоча з іншого боку, вона розповідає, як нелегко пояснювати людям, що бути учнем Ісуса Христа—це не просто час від часу робити щось хороше. Це—зміна способу життя. Вона розповідає, що її одноліткам, у тому числі й двом сусідкам по кімнаті, які не є членами Церкви, важко зрозуміти такий стиль життя, який включає “усі ті години, проведені в церкві”, відвідування храму, вивчення Писань і щомісячний піст. Бути послідовником Христа стає ще важче, коли вона стикається з негативом у засобах масової інформації, грубою мовою або іншими неприємним впливом, що йде ззовні. “Беручи до уваги весь той вплив,— каже вона,— важко пам’ятати, що я дійсно послідовниця Ісуса Христа”.

Сестра Хансен визнає, що важко бути молодим дорослим у світі, де норми моралі постійно сповзають вниз. У деяких випадках різниця між хорошим і поганим є чіткою. У інших—це не так. Але, за її словами, хоча ситуації, в які вона потрапляє, іноді складні, Писання є легкими.

“Важче бути послідовником Ісуса Христа, якщо ти Його не знаєш,—каже сестра Хансен.— Писання є засобом, що допомагає нам пізнати Його. Кожного разу, коли я не знала, як діяти, я автоматично зверталася до того, що вивчала кожного ранку й вечора,—каже вона.— Вивчення [Спасителевого] життя і Його вчення допомогли мені краще зрозуміти, що Він робив те, що робив, керуючись любов’ю до кожного з нас.

Коли я більше про Нього дізнавалася, то розуміла, що бути послідовником Ісуса Христа означає знати, ким Він є. І це допомагало мені діяти так, як Він навчав. Учнівство означає знати [і вибирати] те, що зробив би Ісус у будь-якій ситуації. Отже, важливо часто досліджувати Його вчення”.

Стейсі Уайт, мати чотирьох дітей з Індіани, США, шукала можливості допомагати сусідам, знайомим або навіть незнайомим людям під час тижня, коли вона вивчала Матвій 25:35–40, де Спаситель навчає, що служачи “найменш[им]”, ми насправді служимо Йому (вірш 40).

“Оскільки я дуже зайнята мама, яка залишається вдома з чотирма дітьми, я іноді занепадаю духом, що не можу служити так часто, як мені хотілося б,—розповідає сестра Уайт.— Я така зайнята, дбаючи про потреби своєї сім’ї, що в мене залишається мало часу на ще щось”.

Сестра Уайт зазначила, що коли продовжувала вивчати цей уривок з Писань, звертатися до перехресних посилань і розмірковувати, молячись про можливість служити, “здавалося, що тиждень був більш напруженим, ніж звичайно буває, коли виконуєш обов’язки матері”. Це зовсім не те, на що вона сподівалася.

“Треба було допомагати з виконанням шкільних завдань, прибирати більше, ніж завжди, втихомирювати сварки між дітьми, а також розгрібати гори прання, які, як здавалося, самі звідкілясь виростають. Складалося враження, що список справ ніколи не буде вичерпано. Я вже думала, що на молитви, в яких я просила вільного часу, аби допомогти комусь ще окрім чоловіка і дітей, не надходить відповідь”.

Але потім, десь посередині тижня, сестра Уайт почала розуміти: лише тому, що вона не мала можливості служити поза домом, не означає, що Господь не відповідав на її молитви і це не означало, що вона не здійснює корисного служіння.

“Господь дійсно відповів на мою молитву, відкриваючи ті можливості в сім’ї,—розповідає вона.— Іноді я відчувала, що служіння в сім’ї це те, що не береться до уваги, що аби служіння було служінням, воно має здійснюватися поза домом, виконуватися для когось іншого, а не для членів сім’ї. Але, отримавши нове розуміння, я застилала ліжка, прала, відвозила дітей і виконувала всі щоденні обов’язки матері з більшою радістю. Мої завдання вже не здавалися такими приземленими, і я розуміла, що впливаю на свою сім’ю”.

Для Діми Іванова з Владивостока, Росія, запрошення взяти участь в “експерименті з учнівства” надійшло у неспокійний час. Брат Іванов щойно залишив роботу, щоб розпочати власний бізнес, і оскільки йому треба було багато займатися питаннями, пов’язаними з роботою, він не знав, чи не буде йому важко в першу чергу утримувати свої думки на пріоритеті учнівства.

Однак він погодився взяти участь і, оскільки учнівство означало для нього “слухатися і виконувати пораду вчителя”, він ретельно вивчав Проповідь на горі, що міститься в Євангелії від Матвія 5 і 3 Нефії 12.

За словами брата Іванова, найголовніше, що він виявив під час вивчення характерних особливостей тієї проповіді—це свої слабкості. Але знаючи про обіцяння Спасителя перетворити слабкості на силу для тих, хто упокорить себе (див. Етер 12:27), брат Іванов звернувся до Нього, шукаючи можливості зростати.

“Я відчував Спасителя ближче,—каже брат Іванов.— Я зрозумів, що Він—найвеличніший Учитель, і я навчився тому, як стати більш схожим на Нього. Коли я вивчав природу учнівства, то дізнався, що кожного разу, вивчаючи Його життя, ми можемо знаходити нові шляхи того, як бути такими, як Спаситель. А тоді ми продовжуємо навчатися, наслідуючи Його приклад. Ми маємо застосовувати те, чого навчилися”.

Він сказав, що за той тиждень його розуміння учнівства змінилося. “Іти за Спасителем—це не просто вивчати євангельські принципи чи виконувати Його заповіді,—пояснює він.— Де б ми не були і що б не робили, ми можемо мати “реальне бажання наслідувати Його приклад і мати намір стати, як Він”.