Ми стали своїми

Ми переїхали з великого міста, де жило багато святих останніх днів, до містечка з населенням у 5000 чоловік у віддаленій сільській місцевості далеко на півдні Сполучених Штатів, де ми прожили більше 7 років. Коли в перший же день нашого там перебування я виходила з місцевого господарчого магазину, хлопчик-підліток, який був продавцем, сказав: “Доброго дня, пані Грант”.

Я запитала: “Звідки ти знаєш моє ім’я?”

Він відповів: “Ваша сім’я—єдині нові люди в місті”.

Наш будинок знаходився навпроти протестантської церкви, а через квартал знаходилася ще одна. Але до найближчого дому зборів святих останніх днів треба було добиратися 45 хвилин. Кожної неділі, а також пару разів на тиждень ми їздили до нашого дому зборів. Упродовж тих 7 років мій чоловік служив у єпископаті, а я—президентом Початкового товариства, а потім Товариства молодих жінок.

Ми знали, що громадське життя в маленьких містах пульсує при церквах. Ми знали, щоб у місті нас прийняли, нам необхідно до нього долучитися. Троє наших молодших дітей невдовзі подружилися з дітьми в приході, але ми також хотіли, щоб вони відчули себе “своїми” серед сусідів. Ми заохочували дітей протягом тижня брати участь у заходах, що організовувалися місцевими церквами, у тому числі сімейних вечерях по середах, що проводилися в одній церкві.

Ми записали сина і своїх дівчаток до місцевих молодіжних програм. Наші діти також відвідували літні Біблійні школи в обох сусідніх церквах. Наші дівчатка співали в місцевому молодіжному хорі, а одна дочка навіть була солісткою. Наш син був членом молодіжної групи в одній з церков.

Часто бувало так, що приїжджі священнослужителі у своїх проповідях висловлювалися проти мормонів, але наші сусіди знали, що ми не маємо нічого спільного з тими людьми, проти кого проповідники їх застерігали.

Кожного літа регіональні церкви однієї з протестантських течій спонсорували молодіжний табір на острові Сент-Саймонс, шт. Джорджія. Після одного такого табору священнослужитель сказав з кафедри: “Єдиним представником молоді, хто поїхав до табору цього літа, була наша чудова маленька мормонська дівчинка Келлі Грант”.

Наші сусіди-протестанти прийняли нас, бо ми прийняли їх. Нам ніколи не доводилося поступатися своїми нормами або принципами.

Поки діти підростали, з ними зростали їхні свідчення про відновлену Церкву. Те, що вони дізналися, вивчаючи Біблійні історії в інших церквах, допомогло їм легше співставляти Біблію та Книгу Мормона. Крім того, вони бачили, наскільки важливою є роль священства в нашій Церкві, і вони могли відчувати різницю.

Коли діти наближалися до віку, що дозволяв їм ходити на побачення, компанія, на яку працював мій чоловік, перевела його до Атланти, шт. Джорджія. Я плакала, коли ми підписували документи про продаж будинку. Наш юрист обняв мене і ніжно сказав: “Тепер уже ніхто не скаже, що тут не жили мормони”.

Протестантський досвід, отриманий нашими дітьми в тому маленькому містечку, навчив їх толерантності, терпінню і розумінню. Вони знайшли спільну мову з людьми інших вірувань, що допомогло їм бути посланцями Церкви. І вони навчилися цінувати Святий Дух, священство і велику любов, яку Спаситель має до всіх нас.

Ми нікого не навернули до Церкви за ті сім років, але посіяли зерна. Ми маємо благословення сьогодні завдяки тому, що люди в тому маленькому містечку увійшли в наше життя. Я сподіваюся, що і вони мають благословення завдяки тому, що ми увійшли в їхнє життя.