Їй потрібна любов

Я був не дуже зразковим підлітком і багато часу для служіння іншим не витрачав. Якось моя мама запросила мене відвідати з нею в приватній лікарні сестру моєї бабусі.

Моя кузина і її дочка Стефані приєдналися до нас під час цього візиту. Стефані було сім чи вісім років. Коли ми увійшли в приватну лікарню, вона махала рукою кожному, кого бачила. Вони ж світлішали, ніби вона роздавала їм сонячне проміння й веселку. Я ж, з іншого боку, уникав будь-яких поглядів у вічі.

Коли ми увійшли в палату, яку сестра моєї бабусі розділяла з іншою літньою жінкою, я заховався якомога далі за всіх. Однак Стефані примостилася на ліжку сестри моєї бабусі й почала частувати її історіями.

І тоді я дещо помітив у тій палаті. Той бік приміщення, де була сестра моєї бабусі, яскравів знаками любові й сім’ї. На стіні висіли малюнки, зроблені олівцями й пастеллю, а тумбочку прикрашали квіти. Інший бік кімнати був порожній і голий. Там не було жодної ознаки будь-яких відвідувачів; на стіні не було ні листівок, ні малюнків.

Сусідка сестри моєї бабусі сиділа на самоті у кріслі на колесах, ніби не помічаючи нас. Вона тихенько наспівувала мелодію, постукуючи пальцями по ручкам свого крісла, через що я почувався незатишно.

Стефані потягла свою маму за руку й спитала: “Мамусю, що сталося з тією жінкою?” Мама Стефані нахилилася й прошепотіла: “Їй потрібна любов”. Я не був готовий до того, що сталося далі.

Без жодних вагань Стефані побігла й сіла на коліна тієї жінки. Тоді вона почала розповідати їй історії й ставити всілякі запитання. Жінка нічого не відповіла. Натомість по її обличчю потекли сльози і вона обняла Стефані. Наступні кілька хвилин Стефані сиділа у неї на колінах, погладжуючи її волосся і цілуючи її у щоку.

Я ніколи не був свідком такої безкорисливої любові і намагався приховати свої сльози. Пізніше, коли ми поверталися з приватної лікарні, я дивувався тому, як маленька Стефані могла бути такою самовідданою і настільки сповненою любові й співчуття до зовсім незнайомої людини.

Зрештою я повністю змінив своє життя і відслужив на місії повного дня. Під час мого служіння Стефані писала мені милі листи, до яких додавала малюнки, схожі на ті, що були в палаті сестри моєї бабусі у приватній лікарні.

До повернення додому я отримав жахливі новини про те, що хвороба забрала життя Стефані. Я все ще сумую через те, що її світло згасло так швидко, але я продовжую бути вдячним за її приклад. Вона навчила мене, яким насправді має бути служіння.

Нам ніколи не потрібно ставити собі запитання як і чи взагалі потрібно служити. Якщо наше серце на вірному місці, тоді служіння стане частиною нас самих, а не тільки тим, що ми робимо.