Непохитні

Як президент Японської місії Сендай я упродовж місяців навчав місіонерів і членів Церкви звертатися до Господа (див. Moсія 7:33). Тепер, коли я звернувся до Нього за божественним проводом, швидко прийшло натхнення: “Відкрий двері—створи шлях для евакуації”. Я знав, що маю відкрити двері до того, як обвалиться стеля і замкне нас у пастці. Тож я побіг до дверей і відкрив їх. “Вибігайте звідси!”—закричав я.

Місіонери, хитаючись, пішли до відритих дверей по підлозі, яка коливалася, хиталася, здіймалася; потім вони попрямували до сходів і вийшли з церкви. Як тільки ми опинилися надворі, то відчули себе у більшій безпеці, хоча й не до кінця захищеними від стихій. Стало дуже холодно, і в обличчя сипав сніг.

Через дорогу надгробки на буддистському кладовищі попереверталися, стіна кладовища перетворилася на уламки. Зверху до низу на 12-поверховому будинку за церквою утворилася велика зигзагоподібна тріщина. Від бетонної фасадної стіни початкової школи, що знаходилася поруч, відкололися великі уламки. Вікна вибило, розбите скло вкрило землю. На протилежному боці дороги лежали уламки даху з блакитної черепиці. Я зібрав 15 місіонерів на паркувальному майданчику церкви, ми подякували Небесному Батькові за те, що Він нас захистив, і попросили допомагати нам і надалі.

Місто охопила паніка. Боючись залишитися без продуктів, люди почали купувати все, що бачили. Відразу зникли хліб і молоко, за кілька годин у місті було неможливо знайти хліба. Біля бензозаправок стояли кілометрові черги.

На противагу охопленим панікою людям на вулицях, місіонери були надзвичайно спокійні. Ми звернулися з молитвою подяки й відчули спокійне запевнення, що все буде добре.

Ми не могли залишити місто—дороги були пошкоджені і автостради закриті. Не ходили ні автобуси, ні поїзди. Люди, які годинами чекали в довгих чергах, щоб купити бензин, залишилися ні з чим. Державні інспектори регулярно навідувалися в кожне помешкання, дорікаючи одним і дозволяючи іншим залишатися в них. Тож ми провели ніч в центрах для евакуації з багатьма іншими, хто, як і ми, не могли повернутися до своїх домівок.

Наступного дня, в суботу, ми, як завжди, почали з вивчення Писань і молитви. Того дня ми особливо потребували допомоги нашого Небесного Батька. Після вивчення Писань я розділив місіонерів на групи. Одна група пішла до церкви, щоб допомогти в прибиранні, а потім разом з президентом філії ремонтувати домівки членів Церкви. Одна група пішла зустрітися з міськими інспекторами, щоб дізнатися, чи безпечно було місіонерам повертатися до їхніх осель. Ще одна група пішла перевірити, чи ходять поїзди й автобуси. Кілька інших стояли в черзі за водою, а ще інші шукали їжу. Одна пара місіонерів отримала особливе доручення: знайти хліб для причасних зборів. Я працював увесь день, намагаючись зв’язатися з місіонерами по всій місії.

Того дня ми відчували скерування Небесного Батька в усьому, що робили. Місіонери, які стояли в черзі за водою, познайомилися з двома чоловіками, з якими поділилися євангелією. Місіонери поділилися своїм свідченням про любов Бога і ввечері привели тих двох чоловіків на наші збори свідчень, а наступного дня до церкви.

Сестри, які шукали їжу, невдовзі зрозуміли, що Бог направляв їхні кроки. Не спромігшись знайти хоча б що-небудь у магазинах, вони знайшли їжу в тих місцях, де й не думали б шукати, наприклад, у відлюдних алеях і в маленьких одноповерхових магазинчиках. Ми отримали свій хліб насущний (див. Maтвій 6:11).

У кінці дня ми знову звернулися до Небесного Батька. Ми не забули про найголовніше. Ми залишалися “уч[нями] Ісуса Христа”, яких “Він покликав проголошувати слово Його серед Його народу, щоб вони могли мати вічне життя” (3 Нефій 5:13).

Того вечора ми ще більше потребували сили й могуті нашого Небесного Батька. Нам необхідно було мати Його Дух. Тож ми провели збори свідчень у каплиці. Місіонери дякували Господу, що він дав нам насущний хліб, і вони визнавали, що відчували Його скерування, спрямування, настанови і захист. Вони знали, що багатьом іншим людям пощастило менше, і вони не побачать наступного світанку. Ми дійсно могли сказати: “В усьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач; … ми повалені, але не погублені” (2 Коринтянам 4:8–9).

Усі місіонери свідчили про мир, який вони відчували. Вони свідчили, що Бог захистив їх і заспокоїв їхні душі. Вони знали, що могли загинути, але не боялися. У них не було води, їжі або тепла, необхідних для того, щоб протриматися тривалий час, але їх живила вода життя; вони були нагодовані словом Бога; їх зігрівав Дух. Ніхто з нашої невеликої групи місіонерів не відчував страху. Того вечора кожен місіонер відчував зміцнюючу силу Бога і як ніколи почувався близько до Нього.

Коли той день закінчився, ми були вдячні, що вижили. Ми дякували Господу за допомогу, яку Він надавав нам у дуже конкретних справах. Ми роздали доручення для проведення богослужіння наступного дня і пішли з каплиці до центру евакуації, де знаходилися інші люди, що втратили домівки.

Однак двоє старійшин мали особливо серйозний вигляд. Їх попросили дістати хліб для причастя, що мало відбуватися наступного дня, але вони не виконали цього завдання.

Коли в суботу ввечері ми дісталися центру евакуації, його співробітники радо привітали нас. Вони вибачилися, що дали нам мало їжі (20 крекерів) минулого дня, але потім просто засяяли, вручаючи наш пайок на наступний день: пляшку води і вісім шматочків хліба.

Мої старійшини поглянули на мене, нібито кажучи: “Чи міг Господь благословити нас більше?”

Бог, Який знає, коли з горобця упаде пір’їна, знову виявив Свою ласку, нібито не було достатнім спасіння наших життів. Наш Небесний Батько зробив усе можливе, щоб ми були здатні “завжди пам’ятати” Його Сина (УЗ 20:77). Ми були ближче до Спасителя, ніж будь-коли у своєму житті.

Молитва місіонерів того вечора була особливою. Вони стали на коліна, щоб подякувати нашому Небесному Батькові за ще одне диво в ланцюжку особливих чудес. Вони зрозуміли, що Бог вділяє першочергове значення нашому завіту завжди пам’ятати Ісуса Христа, і вони були вдячні за милість і доброту люблячого Бога, Який дає нам можливість приймати причастя кожного тижня.

Тепер ці місіонери свідчили з більшим переконанням, ніж будь-коли, що Бог хоче, аби ми пам’ятали Його Сина, Ісуса Христа.