Святі останніх днів в Iталії Спадок віри

У 1849 році Лоренцо Сноу (1814–1901), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, було покликано заснувати місію в Італії. Розмірковуючи над тим, де почати, він дізнався про вальденсіанців, релігійну громаду в П’ємонтських горах північно-західної Італії.

Через свої вірування вальденсіанці терпіли суворі переслідування упродовж семи століть. Випереджаючи протестантську реформацію на кількасот років, вони проповідували, що заснована Христом Церква впала у відступництво. Вони відділили себе від Римської католицької церкви і їх проголосили єретиками, виганяли з міст, піддавали тортурам і вбивали. Вони не зреклися своєї віри і втекли у гори¹.

“Здалося, що потік світла раптом наповнив мій розум, коли я думав про [вальденсіанців],—записував старійшина Сноу.— У листі додому він писав: “Я впевнений, що Господь заховав у альпійських горах народ”².

У інших регіонах Італії закони не сприяли місіонерській діяльності. Але за два роки до прибуття старійшини Сноу, вальденсіанцям у районі П’ємонту після століть переслідувань було надано релігійну свободу³. І крім цього декілька з них мали надзвичайні сни та видіння, які готували їх до отримання місіонерського послання⁴.

Старійшина Сноу в супроводі двох місіонерських напарників освятив Італію для проповідування євангелії 19 вересня 1850 року. Старійшина Сноу записав: “З того дня почали з’являтися можливості для проголошення нашого послання”⁵.

Упродовж наступних чотирьох років місіонерська робота мала і успіх, і спротив. Було опубліковано дві місіонерські брошури і Книгу Мормона, перекладену італійською мовою. Було охрищено кілька навернених. Однак у 1854 році робота призупинилася—місіонерів було відізвано до інших регіонів, найстійкіші навернені іммігрували до Юти, і почали наростати переслідування. У 1862 році було припинено будь-яке активне проповідування, а в 1867 році місію закрили.

Італійська місія активно працювала лише 12 років, але впродовж тих 12 років було навернено 12 сімей і 7 окремих людей, які іммігрували до Юти. Вальденсіанці, які прийняли євангелію, зміцнили Церкву в Юті, і сьогодні історичний спадок десятків тисяч членів Церкви бере початок від 72 вірних вальденсіанців, які залишили свою прабатьківщину та приєдналися до святих останніх днів у Скелястих горах⁶.

Після закриття Італійської місії упродовж майже ста років місіонерська робота в Італії офіційно не проводилася. Світло євангелії знову почало сяяти над Італією під час Другої світової війни, коли святі-військовослужбовці останніх днів зі Сполучених Штатів квартирували в містах по всій Італії. Ці члени Церкви організовували групи, що збиралися на недільні збори, а після війни ці групи продовжували існувати, оскільки члени Церкви отримували призначення на військові бази в Італії.

Упродовж наступних 20 років Господь прискорював Свою роботу. Корінні італійці почали приєднуватися до Церкви після знайомства з місіонерами в сусідніх країнах. Члени груп, утворених військовослужбовцями в Неаполі і Вероні, були перетворені на філії, що підпорядковувалися Швейцарській місії. Місія сприяла здійсненню нового перекладу Книги Мормона італійською та її опублікуванню. Все ближчим був час, коли місіонерів можна було посилати в Італію.

У 1964 році в Італії було організовано округ Швейцарської місії, а невдовзі до кількох міст прибули італомовні місіонери. У 1966 році було організовано Італійську місію, через 99 років після закриття першої Італійської місії. Старійшина Езра Тефт Бенсон (1899–1994), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, виголосив молитву переосвячення Італії для проповідування євангелії.

Через десять років після відкриття місії кількість членів Церкви в Італії збільшилася з 300 до приблизно 5000 чоловік. Та цифра подвоїлася у 1982 році. В останні роки спостерігається надзвичайно швидке зростання. З 2005 по 2010 рік було створено 4 нові коли, загальна кількість яких становить 7. На сьогодні в Італії є майже 25 тис. святих останніх днів.

Старійшина Крейг А. Кардон, сімдесятник, є одним з тисяч святих останніх днів, які прослідковують свій родовід до Філліпа Кардона, вальденсіанського наверненого, який іммігрував до Юти в 1854 році. Старійшина Кардон був свідком розгортання Господньої роботи на землі своїх предків спочатку як місіонер щойно відкритої в 60-х роках Італійської місії, а потім як президент Італійської Римської місії в 1980-х роках.

Коли старійшину Кардона було покликано президентом місії в 1983 році, усі каплиці в Римі, крім однієї, були орендованими приміщеннями. У той час нові церковні будівлі частково оплачувалися з пожертвувань членів Церкви, які жили в певному регіоні. Для зведення кількох будівель необхідно було мати достатньо коштів, однак за розрахунками здавалося неможливим, щоб члени Церкви змогли сплатити так багато. Після того як питання з молитвою було обговорено, італійських членів Церкви запросили пожертвувати у фонд будівництва ті гроші, які вони потратили б на святкування Різдва того року. Замість подарунків сім’ї мали покласти під ялинку цеглини, які б символізували їхню жертву.

“Те, що тоді сталося, було дивовижним,—розповідає старійшина Кардон.— Кількість внесків перевищила необхідну суму. Завдяки цьому та незмінній вірності у сплаті десятини Господь пролив щедрі духовні благословення на місію і на святих по всій місцевості, коли вони з готовністю погодилися зробити все можливе для встановлення Церкви. Я переконаний, що їхня відданість зіграла вирішальну роль у тому, що Церква продовжувала й далі зростати, уможлививши створення колу, а тепер і побудову храму в Римі”⁷.

До свого покликання генеральним авторитетом старійшина Кардон повертався до Італії у 2005 році, щоб бути присутнім під час створення Римського Італійського колу. То була незабутня подія. “Там була сила священства,—каже він,—ключі священства. Тепер у Римі було створено місце захисту, яке в Писаннях називається колом”.

На жовтневій конференції 2008 року, коли Президент Томас С. Монсон оголосив, що в Римі буде збудовано храм, Конференц-центром прокотився зойк і збуджений шепіт. Святі в Італії, які дивилися конференцію через супутниковий зв’язок, почали вигукувати від радості. Одна сестра згадує: “Ми поверталися додому, наче на крилах. Серця були переповнені радістю”.

Чому ідея про побудову храму в Римі має таке велике значення? Крім того, що члени Церкви усвідомлюють глибоке духовне значення храму, вони також розуміють історичне значення цього міста. Старійшина Кардон каже: “В період свого розквіту воно було зосередженням великої влади і сили; його дослідники, художники, учені та винахідники зробили дуже значний вклад для всього людства; крім того благословенням стало те, що релігійна могуть Рима надзвичайно сприяла поширенню християнства по всьому світу, і все це є частиною історії Рима, який зараз прикрашений храмом Господа”. На церемонії початку будівництва храму, яка відбулася в 2010 році, Президент Монсон сказав: “Щодо храму, який буде збудовано на цьому місці, то він означатиме все для святих останніх днів”⁸.

Понад 40 років італійські члени Церкви їздили до Бернського Швейцарського храму. Декому доводилося добиратися до нього два дні. Массімо Де Фео, колишній президент Римського колу, а зараз територіальний сімдесятник, впевнений, що Римський храм—це ознака того, що Господь впродовж років бачив служіння і жертву святих останніх днів і визнав їхнє велике бажання мати храм.

Коли оголосили про будівництво храму, за словами старійшини Де Фео, збудження було таким, яке відчувається на стадіоні, коли команда виграє в останню секунду. Радість була такою, яку, на його думку, ми відчували в доземному світі, коли нам розповіли про план спасіння. Святі обнімалися, усміхалися і плакали. То було справжнє щастя.

“Як чудово служити Господу в ці дні,—каже старійшина Де Фео,—дуже особливі для Італії, для Рима”. Він свідчить: “Я знаю, що Господь щедро благословив цю частину Свого царства”⁹.