“Паси вівці мої!”

Мета Господньої Церкви—подальший розвиток кожного сина і кожної дочки Бога у напрямку до благословень, пов’язаних з вічним життям. …

Я хочу поговорити про нашу місію удосконалення святих, особливо про завдання з активізації тих, хто відділився від повноцінної діяльності в Церкві. Ці члени Церкви, які є нашими братами і сестрами, на даний час живуть окремо від Церкви і поза впливом євангелії.

У цій групі малоактивних членів Церкви є багато тих, хто не відвідує церкву і може бути байдужим і неуважним. Також серед них є ті, хто тимчасово загубився, бо ми не знаємо про їхнє місцеперебування. Хтось із них є новонаверненими, які, очевидно, не отримали змістовної підтримки й навчання, які б дозволили б їм стати “співгорожанами святим”. (Див. Ефесянам 2:19). Багато хто є неодруженими дорослими.

Усім цим людям ми, як члени Церкви і послідовники Христа, повинні простягнути руку і дати знову відчути нашу любов та передати сердечне запрошення повернутися назад. “Повертайтеся назад. Повертайтеся назад і бенкетуйте за Господнім столом, знову куштуйте солодкі й чудові плоди дружнього спілкування зі святими”. (Ensign, March 1986, p. 88).

Перед нами дуже складне завдання. … Ми повинні виявити велику віру, енергію і свою зобов’язаність щоб підтримувати зв’язок з цими братами і сестрами. Але ми повинні робити це. Господь чекає цього від нас. І ми будемо це робити!⁵

Зараз настав час застосовувати вчення Спасителя про доброго пастиря для виконання завдання, що стоїть перед нами,—повернути загублених овець і норовливих ягнят.

“Як вам здається: коли має який чоловік сто овець, а одна з них заблудить, то чи він не покине дев’ятдесятьох і дев’ятьох у горах, і не піде шукати заблудлої?

І коли пощастить відшукати її, поправді кажу вам, що радіє за неї він більше, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох незаблудлих”. (Матвій 18:12–13).

В Ісусові часи палестинські пастухи знали кожну свою овечку. Овечка знала голос пастуха і довіряла йому. Вівці не пішли б за чужинцем. Отже, коли він кликав, вони йшли до нього. (Див. Іван 10:1–5, 14).

Увечері ті пастухи вели своїх овець у загороду, або кошару. Кошара мала високі стіни, по верху яких були встромлені колючки, щоб не дати диким звірям і злодіям перелізти через ті стіни. Однак іноді дикий звір, гнаний голодом, перестрибував через стіни й потрапляв до овець, і ті відчували жах і загрозу.

У такій ситуації виявлялася різниця між справжнім пастухом—тим, хто любив своїх овець,—і наймитом, який працював тільки для того, щоб отримувати платню за свою роботу. Справжній пастух готовий був віддати своє життя за овець. Він йшов до овець і боровся за їхнє благополуччя. Наймит же цінував свою власну безпеку вище за безпеку овець і зазвичай втікав від небезпеки.

Ісус використовував цей звичайний для Його днів приклад, аби заявити, що Він був Добрим Пастирем, Справжнім Пастирем. Через те, що Він любить Своїх братів і сестер, Він готовий добровільно віддати Своє життя за них. (Див. Іван 10:11–18).

І зрештою Добрий пастир віддав Своє життя за овець—за вас і за мене, за нас усіх.

Символ доброго пастиря не позбавлений важливої паралелі в Церкві й сьогодні. Вівцям потрібно, щоб їх вели пильні пастухи. Є надто багато заблудлих. Дехто поринає у скороминущі розваги. Інші зовсім загубилися.

Ми усвідомлюємо, що як і в минулі часи, деякі вівці будуть норовливими і вони є “як дика отара, яка втікає від чабана”. (Мосія 8:21). Однак більшість наших проблем виникає через те, що немає люблячого й уважного пастирства, і через те, що недостатньо пастирів.

Маючи допомогу пастиря, наші нові члени Церкви, ті, хто тільки-но прийняв євангелію, мають насичуватися через уважне товаришування, бо тоді вони зростають у знанні євангелії і починають жити за новими нормами. Така увага допомагатиме їм не повернутися до старих звичок.

Відчуваючи турботу й любов пастиря, наші молоді люди, наші малі ягнята, не будуть схильні збиватися з дороги. А якщо й зіб’ються, ґирлиґа пастуха—люблячі руки і розуміюче серце—допоможе повернути їх назад.

Відчуваючи турботу пастиря, багато з тих, хто тепер відбився від отари, все ще можуть до неї повернутися. Багато тих, хто одружився поза Церквою і став жити за нормами, прийнятими у світі, можуть відгукнутися на запрошення повернутися до отари⁶.

Не існує нових вирішень для цієї старої проблеми, яка полягає в тому, що вівці відбиваються кудись від отари у пошуках їжі. Доручення, яке Ісус дав Петру і на якому Він наголосив, повторивши його тричі, і є перевіреним вирішенням цієї проблеми: “Паси вівці Мої! Паси вівці Мої! Паси вівці Мої!” (Див. Іван 21:15–17).

Як сказано у чудовому застереженні в Книзі Мормона, тих, хто охристився в Церкві Христа, необхідно постійно “пам’ятати і насичувати добрим словом Бога”. (Мороній 6:4).

Отже, відповідь в тому, що потрібно з молитвою здійснювати пастирство і годувати отару,—іншими словами, особисто пильнувати. Повинна відчуватися справжня, сердечна турбота з боку щирого й люблячого пастиря, а не просто дрібна опіка, яку може виявляти наймит.

Обговорюючи концепцію справжнього пастиря, ми усвідомлюємо, що Господь дав цю відповідальність носіям священства. Але й сестри мають покликання своєрідного “пастирства”, які вони здійснюють з любов’ю у милосердному служінні одна одній та іншим людям. Отже ми всі повинні навчатися, як бути справжніми пастирями. Ми повинні виявляти таку ж любов до інших, яку Добрий Пастир має до всіх нас. Кожна душа є безцінною для Нього. Його запрошення адресоване кожному члену Церкви—кожному сину і кожній дочці Бога.

“Тож Він посилає запрошення всім людям, бо руки милості простерті до них, і Він каже: Покайтеся, і Я прийму вас. …

Прийдіть до Мене, і ви скуштуєте від плоду дерева життя; …

Так, прийдіть до Мене і принесіть діяння праведності”. (Алма 5:33–35).

Нікому не відмовлено в Його запрошенні. Раді усім тим, хто прийме Його прекрасне запрошення пізнати Його євангелію. Вівці—а серед них деякі відволіклися, деякі байдужі, деякі чимось зайняті—повинні бути знайдені і з любов’ю повернуті до активності. Кожний ресурс священства і допоміжних організацій повинен бути задіяний, щоб допомогти в цій справі.

Це завдання ніколи не буде виконане, якщо провідники колів, приходів, кворумів і допоміжних організацій та віддані члени Церкви повсюди не виявлять своєї волі й віри, аби привести малоактивних до повної активності у Церкві.

Якщо ви щиро прагнете досягти цієї гідної мети, то ми закликаємо вас знову зробити наголос на ефективному домашньому вчителюванні священства та ефективному візитному вчителюванні Товариства допомоги. Домашнє вчителювання і візитне вчителювання—це натхненні програми. Вони призначені, щоб зв’язуватися щомісяця з членами Церкви, як активними, так і малоактивними. Будь ласка, зробіть більший наголос на домашньому вчителюванні і на візитному вчителюванні⁷.

Наші молитви сьогодні повинні бути такої сили і сповнені такої ж турботи, що й молитви Алми, коли він прагнув повернути заблудлих зорамійців, які відійшли від Господа:

“О Господи, даруй нам, щоб ми могли мати успіх у приведенні їх знову до Тебе через Христа.

Дивись, о Господи, їхні душі дорогоцінні, і багато з них є нашими братами; тому дай Ти нам, о Господи, силу і мудрість, щоб ми могли привести цих наших братів знову до Тебе. (Алма 31:34–35; курсив додано). …

Принципи для активізації душ не змінюються. Вони такі:

1. Тих, хто відійшов або є малоактивним, необхідно знайти і контактувати з ними.

2. Турботу необхідно виявляти з любов’ю. Вони повинні відчути нашу любов.

3. Їх необхідно навчати євангелії. Вони повинні відчути силу Святого Духа через вчителів.

4. Вони мають стати нашими друзями.

5. Їм необхідно мати змістовні церковні обов’язки.

За словами з Книги Мормона, ми маємо “продовжувати проповідувати”. (3 Нефій 18:32).

Особливо ми турбуємося про те, щоб новонавернені інтегрувалися у повне товаришування в Церкві. Їх необхідно радо приймати з розкритими обіймами.

Давайте ж об’єднаємо свої зусилля, щоб повернути малоактивних знову до повноцінної активності в Церкві. Роблячи так, усі ми тісніше об’єднаємося довкола виконання місії Церкви—приводити до євангелії, з усіма її благословеннями і обрядами, щоб за нею повніше жили всі члени Церкви. Церква “має потребу в кожному членові” (УЗ 84:110), і кожний член має потребу в євангелії, в Церкві і в усіх її обрядах.

Давайте ж всі прагнути благословень Господніх, щоб нам зміцнитися й отримати необхідні силу і вплив, які нам будуть потрібні, коли ми трудимося разом у цій великій праці любові⁸.

• Які у вас виникають почуття, коли ви думаєте про членів сім’ї або друзів, які “живуть окремо від Церкви і поза впливом євангелії”? Що ми можемо зробити, аби зв’язатися з ними? (Див. підрозділ 1).

• Поміркуйте над вченнями Президента Бенсона стосовно різниці між наймитом і пастухом (див. підрозділ 2). Що ми можемо зробити, аби стати кращими пастирями?

• Президент Бенсон нагадав нам, що люди потребують “справжньої, сердечної турботи від щирих і люблячих пастирів” (підрозділ 3). Як нам навчитися щиросердно турбуватися про інших? Обдумуючи це запитання, подумайте про своє служіння домашнього вчителя або візитної вчительки.

• Що, на вашу думку, означає “продовжувати проповідувати”? (3 Нефій 18:32). Розгляньте п’ять принципів, які назвав Президент Бенсон, щоб допомогти нам служити тим, кого потрібно повернути до церковної активності (див. підрозділ 4). Як саме кожний з цих принципів може допомогти людині отримати благословення євангелії?

Матвій 9:10–12; Лука 15; 22:32; 1 Петра 5:2–4; Мороній 6:4; УЗ 18:10–16; 84:106

“Читання, вивчення і розмірковування—це не одне й те саме. Ми читаємо слова й можемо отримувати ідеї. Ми вивчаємо й можемо відкривати для себе певні ситуації та зв’язки у Писаннях. Але коли ми розмірковуємо, то запрошуємо одкровення від Духа. Як на мене, розмірковування—це обдумування і молитва після уважного прочитання і вивчення Писань” (Генрі Б. Айрінг, “Служити з Духом”, Ensign або Ліягона, лист. 2010, с. 60).