Життя і священнослужіння Езри Тефта Бенсона

4 серпня 1899 р. Сара Данклі Бенсон і Джордж Тефт Бенсон молодший радо вітали свого первістка, народженого в їхній сім’ї. Вони назвали його Езра Тефт Бенсон на честь його прадіда, старійшини Езри Т. Бенсона, який служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів.

Езра народився у двокімнатному фермерському будинку, збудованому за рік до цього його батьком. Пологи були довгими й важкими, і лікар, який приймав їх, думав, що народжене дитя, вагою 5,3 кг, не виживе. Однак обидві бабусі дитини вважали інакше. Вони налили у два тази води—в один теплої, в інший холодної—і поперемінно занурювали свого онука у кожний з них, поки дитя не почало кричати.

Зображення

Ezra Taft Benson at three months old.

Юному Езрі Тефту Бенсону, якого в сім’ї та друзі часто називали “Ті”, подобалося його дитинство, що проходило на фермерських угіддях, які розляглися навколо будинку, де він народився. Президент Гордон Б. Хінклі, який служив з Президентом Бенсоном майже 33 роки у Кворумі Дванадцятьох Апостолів та Першому Президентстві, розказав про уроки, які засвоїв юний Езра:

“Він у буквальному розумінні і в дійсності був фермерським хлопцем: одягнений у комбінезон засмаглий хлопець, який із самого малечку пізнав закон жнив: “Що тільки людина посіє, те саме й пожне!” (Галатам 6:7).

Він дізнався ще в ті дні бідності, що без старанної праці не виростає нічого, крім бур’янів. Щоб зібрати врожай, необхідно було працювати, безупинно й постійно. Треба було орати восени й орати навесні—працювати у поті лиця, ходячи у борозні цілий день за запряженими сильними кіньми. У ті дні користувалися ручним плугом, і потрібно було постійно триматися за його ручки, які виверталися і тряслися, коли гострий плуг врізався в землю і вправно її перевертав. Після дня такої роботи хлопець виморювався і добре спав. Але ранок наставав дуже швидко.

“Поле потрібно було боронити, знову ходячи за кіньми, і готувати землю до сівби. Сівба була важкою роботою, від якої боліла спина. А після цього треба було займатися зрошуванням. Ферма Бенсонів знаходилась у посушливій місцевості, зробити її землі родючими можна було лише завдяки чуду зрошування. За водою необхідно було слідкувати не тільки вдень, а і всю ніч. Тоді не було ані електричних, ані пропанових ліхтариків. Були лише гасові лампи, які давали тьмяне і слабке жовте світло. Було вкрай необхідно, щоб вода дотікала до кінця рядка. Це був урок, який ніколи не слід було забувати.

Я можу уявити собі хлопчину, який ішов з лопатою на плечі до ровів та полів, щоб дати висохлій землі життєдайну вологу.

А потім вже наставав і час сінокосу—на багатьох-багатьох гектарах. Запрягалися коні, причіплювалася косарка, хлопчина залазив на старе металеве сидіння, коні йшли вперед і сіножатка починала працювати, зрізуючи траву на півтораметровій смузі. Мухи і комарі, пил і жахлива спека; то була тяжка праця. Потім сіно необхідно було згрібати, після цього вилами складати у копиці, щоб воно висохло. Усе треба було зробити вчасно. Коли воно достатньо підсихало, його навантажували на спеціальні вози з широким, пласким дном. На току за допомогою підйомника на кінній тязі сіно вивантажували з цього воза і складали у велику скирту. Тоді не було ні пакування сіна в тюки, ні механічних навантажувачів. Були тільки вила і м’язи.

… Тому нічого дивуватися, що його тіло зростало і ставало сильнішим. Ті з нас, хто знав його в пізніші роки життя, часто захоплювалися величиною його зап’ястків. Міцне здоров’я, основа якого була закладена ще в дитинстві, було одним з великих благословень його життя. Аж до останніх років свого життя він залишався надзвичайно енергійною людиною.

Упродовж усіх років свого зрілого життя, коли він спілкувався з президентами і королями, він ніколи не втрачав того, що набув у дитинстві на фермі. Він ніколи не втрачав завзяття до праці. Він ніколи не втрачав готовності вставати до сходу сонця і працювати вночі.

Але це була не лише дивовижна звичка до праці, якої він набув в дитинстві вдома. Це була певна сила, що йшла від землі. Було якесь постійне нагадування про повеління, дане Адаму і Єві, коли вони були вигнані із саду: “У поті свого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю” (Буття 3:19). Відчуття, що необхідно покладатися на власні сили, ніколи не залишало тих, хто працював на землі. Тоді не було ні жодних урядових програм для фермерів, ні жодних субсидій. Доводилось рахуватися з примхами погоди. Надзвичайні морози, несподівані бурі, вітер і посуха—усе це сприймалося як ризики життя, проти яких застрахуватися було неможливо. Необхідно було мати запаси на чорний день, інакше не уникнути голоду. Єдиним постійним джерелом допомоги у важкі дні життя була молитва, молитва до нашого вічного, люблячого Батька, Всемогутнього Бога всесвіту.

У тому маленькому будинку в Уітні, Айдахо, молилися багато. Була сімейна молитва, вечірня і ранкова, в якій дякували за життя з його викликами та можливостями і в якій благали про силу, щоб виконати роботу дня. Згадували про тих, хто був у нужді, і коли сім’я вставала з колін, мати, яка була президентом Товариства допомоги приходу, складала у двомісний екіпаж продукти, щоб відвезти нужденним; її старший син був за кучера. Такі уроки ніколи не забуваються”².

Ці уроки про тяжку працю, сімейну єдність, служіння та життя за євангелією почали набувати більшого значення, коли одного дня батьки 12-річного Езри повернулися додому після церковних зборів з несподіваною звісткою. Пізніше Президент Бенсон згадував:

“Коли батько, правлячи конем, під’їхав до двору, мати відкрила поштову скриньку і, на їхній подив, там був лист зі зворотною адресою Box B в Солт-Лейк-Сіті—це було покликання на місію. Ніхто не питав, чи людина готова, чи хотіла, чи могла. Знати мав єпископ, а єпископом був дід—Джордж Т. Бенсон, батько мого батька.

Коли батько і мати заїхали на подвір’я, то обоє плакали—такого ми ще ніколи не бачили у своїй сім’ї. Ми збіглися до двомісного екіпажу—нас було семеро—і спитали, у чому справа.

Вони відповіли: “Усе гаразд”.

“А чого ж ви тоді плачете?”— запитали ми.

“Ходімо у вітальню, і ми пояснимо”.

Ми зібралися навколо старого дивану у вітальні, і батько сказав нам про своє покликання на місію. Тоді мати сказала: “Ми пишаємося, що батька вважають гідним їхати на місію. А плакали ми через те, що будемо два роки у розлуці. Ви знаєте, що за весь час нашого шлюбу ми з вашим батьком ніколи не були у розлуці більше двох вечорів—це коли батько їздив у каньйон за колодами, палями і дровами”³.

Оскільки батько був на місії, Езрі довелося взяти на себе більшість обов’язків, які мають виконуватися у фермерській сім’ї. Він “виконував роботу дорослого чоловіка, хоч ще був хлопчиком,—пізніше згадувала його сестра Маргарет.— Майже на два роки він зайняв місце батька”⁴. Під керівництвом Сари Езра та його рідні брати і сестри разом працювали, разом молилися і разом читали листи від свого батька з місії. Через сімдесят п’ять років Президент Бенсон згадував про благословення, які прийшли в його сім’ю завдяки служінню їхнього батька на місії:

“Гадаю, що хтось у світі може сказати, що прийняття ним цього покликання було доказом того, що він не дуже любив свою сім’ю. Залишити сімох дітей і вагітну дружину самих вдома на два роки—хіба це може бути справжньою любов’ю?

Та мій батько мав ширше уявлення про любов. Він знав, що “тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Римлянам 8:28). Він знав: найкраще, що він може зробити для своєї сім’ї,—послухатися Бога.

І хоч протягом тих років нам його дуже не вистачало, і хоч його відсутність дуже ускладнила життя нашої сім’ї, але прийняття ним покликання підтвердило, що це був дар милосердя. Батько поїхав на місію, залишивши вдома матір із сімома дітьми. (Восьма народилася через чотири місяці після його прибуття на місію). Але вдома відчувався дух місіонерської роботи, який ніколи не зникав. Не відбулося й без певних жертв. Батько мав продати нашу стару ферму з сухою землею, щоб заплатити за свою місію. Він змушений був запросити одну подружню пару переїхати в наш дім, щоб доглядати городину; він передав своїм синам і дружині відповідальність за луки, за пасовища та невелике стадо молочних корів.

Батькові листи справді були благословенням для нашої сім’ї. Нам, дітям, здавалося, що вони приходили з іншого боку землі, а вони були всього лише із Спрінгфілда, Массачусетс, і з Чикаго, Іллінойс, і з Седар-Репідса та Маршаллтауна, Айова. Так, завдяки батьковій місії в нашому домі відчувався дух місіонерської роботи, який ніколи з нього не зникав.

Пізніше сім’я збільшилась, було вже одинадцятеро дітей—сім синів і чотири дочки. Усі семеро синів відслужили на місії, дехто з них—на двох, а то й трьох місіях. Пізніше дві дочки та їхні чоловіки відслужили на місії повного дня. Дві інші овдовілі сестри, з яких одна була матір’ю восьми дітей, а інша—десяти, служили як напарниці на місії в Бірмінгемі, Англія.

Це—спадок, який і досі продовжує благословляти сім’ю Бенсонів уже в третьому й четвертому поколіннях. Хіба ж це не справжній дар любові?”⁵

Натхненний прикладом своїх батьків і сам відчуваючи бажання допомагати у будівництві Господнього царства на землі, Езра Тефт Бенсон з ентузіазмом приймав покликання служити. Коли Езрі Тефту Бенсону було 19 років, його єпископ, а ним був його дід, попросив його служити одним з дорослих провідників для 24-х молодих чоловіків у приході. Ті молоді чоловіки брали участь у бойскаутській програмі Америки, і Езра служив помічником керівника бойскаутів.

Одним із обов’язків Езри у цьому покликанні було допомагати молодим чоловікам співати в хорі. Під його керівництвом молоді чоловіки перемогли у конкурсі хорів всіх приходів їхнього колу і пройшли на регіональний конкурс. Аби мотивувати їх брати участь в репетиціях і співати якнайкраще, Езра їм пообіцяв: якщо вони переможуть на регіональному конкурсі, то він організує для них 56-кілометровий похід через гори до озера. Цей план спрацював—молоді чоловіки з Уітні перемогли.

“Ми почали планувати свій похід,—розповідав Президент Бенсон,—і під час зборів один 12-річний хлопчина підняв руку і дуже офіційно сказав: “… Я хотів би подати пропозицію”. … Я сказав: “Добре, що за пропозиція?” Він відповів: “Я хотів би запропонувати, щоб нам не возитися у цьому поході з гребінцями та щітками, ми б могли коротко постригтися”.

Зрештою всі молоді чоловіки погодилися, що, готуючись до походу, вони коротко пострижуться. Ця ідея припала їм ще більше до душі, коли хтось з них запропонував, щоб і їхні керівники бойскаутів теж так постриглися. Президент Бенсон продовжував:

“Два керівники бойскаутів сіли у перукарське крісло, і перукар з великою радістю машинкою постриг кожного з них. Уже закінчуючи цю роботу, він сказав: “А тепер, хлопці, якщо ви дозволите мені постригти ваші голови наголо, то я зроблю це безкоштовно”. Отак ми й розпочали той похід—24 хлопців з коротко постриженими головами і двоє керівників бойскаутів, пострижених наголо”.

Пригадуючи досвід служіння з молодими чоловіками у своєму приході, Президент Бенсон сказав: “Одна з радостей від роботи з хлопцями—це той факт, що коли ви з ними, то завжди отримуєте свій шматок пирога. У вас є можливість щодня бачити результати вашого провідництва, якщо ви працюєте з ними продовж років і спостерігаєте, як вони дорослішають і стають міцними чоловіками, енергійно приймаючи виклики й обов’язки у своєму житті. Таке задоволення не можна купити ні за яку ціну; воно має бути зароблене служінням і відданістю. Як це чудово—зробити хоч трошечки, допомагаючи юнакам ставати чоловіками, справжніми чоловіками”⁶.

Президент Бенсон ніколи не забував тих молодих чоловіків і старався підтримувати з ними зв’язок. Через багато років після того 56-кілометрового походу він, уже як член Кворуму Дванадцятьох Апостолів, відвідав приход в Уітні і поспілкувався з невеликою групою тих людей. Вони могли сказати йому, що з тих 24 залишилися вірними в Церкві 22. З тими двома вони втратили зв’язок. З часом Президент Бенсон розшукав тих двох чоловіків і допоміг їм повернутися до активності в Церкві. Він також виконав обряд запечатування їхніх храмових шлюбів⁷.

Восени 1920 року Езра поїхав до Логана, Юта, що десь за 25 миль (40 км) від Уітні, щоб вступити на навчання до Аграрного коледжу штату Юта (тепер це Університет штату Юта). Він був з кількома своїми друзями, коли помітив молоду жінку. Пізніше він пригадував:

“Ми стояли біля корівника, коли молода жінка—дуже приваблива й красива—проїхала повз нас на своєму маленькому авто до молочарні по молоко. Хлопці помахали їй руками, і вона помахала їм. Я спитав: “Що це за дівчина?” Вони сказали: “Флора Амуссен”.

Я сказав їм: “Знаєте, у мене просто з’явилося відчуття, що я з нею одружуся”.

Друзі Езри розсміялися й сказали: “Для хлопця з ферми вона надто популярна”. Однак його це не збентежило. “Так це ж навіть цікавіше”,—відповів він.

Зображення

Flora Smith Amussen at college graduation Mrs. Ezra Taft Benson

Не пройшло багато часу після цієї розмови, і ось Флора і Езра вперше зустрілися в Уітні, куди її запросили погостювати двоюрідні сестри Езри. А невдовзі Езра вже запросив її на танці. Вона прийняла запрошення, а подальші побачення привели до, як вони пізніше казали, “чудового залицяння”. Однак їхні залицяння були перервані—і багато в чому вони стали навіть кращими,—коли Езра отримав покликання служити на місії повного дня у Британській місії.

Готуючись до місії Езри, вони з Флорою говорили про свої стосунки. Вони хотіли, щоб їхня дружба тривала й далі, однак вони також розуміли, що Езрі потрібно було стати відданим місіонером. “Перед моїм від’їздом ми з Флорою вирішили, що будемо писати листи раз на місяць,—сказав він.— Ми також вирішили, що у своїх листах ми будемо підбадьорювати, вселяти впевненість і передавати новини. Так воно і було”⁸.

Британська місія, яка була такою щедрою нивою для перших місіонерів-святих останніх днів, була іншою для старійшини Бенсона та його напарників. Противники на Британських островах, у т.ч. й дехто зі священнослужителів, роздували масову ненависть до святих останніх днів, друкуючи антимормонські статті, романи, ставлячи п’єси і показуючи фільми, націлені проти мормонів. Безсумнівно, старійшина Бенсон був засмучений таким поганим ставленням людей до відновленої євангелії, однак не дозволяв, щоб ці випробування ослабили його віру. Дійсно, він писав у своєму щоденнику про місцеву молодь, яка уїдливо глузувала з нього та його напарника, вигукуючи: “Мормони!” Його негласною відповіддю було: “Дякую, Господи, що я мормон”⁹.

Старійшина Бенсон не лише ділився євангелією з людьми, які не належали до Церкви, але й служив ще провідником священства та діловодом серед святих останніх днів у Великій Британії. Ці різноманітні можливості служити давали йому набути чудового досвіду, що було яскравою протилежністю труднощам, з якими він часто стикався. Старійшина Бенсон охристив і конфірмував лише кілька чоловік, але значно більшій кількості людей він допоміг стати ближче до Господа. Наприклад, він розповідав про випадок, коли на якійсь особливій зустрічі, організованій вірними членами Церкви, він був скерований Духом говорити так, що це допомогло друзям одного з членів Церкви отримати свідчення про те, що Джозеф Сміт був пророком Бога¹⁰. Він записав, що одного разу вони з напарником дали благословення священства тяжко хворій жінці, яка через 10 хвилин одужала¹¹. Він радів, коли він, будучи діловодом, знайшов святих, чиї імена були в записах Церкви, але були загублені для місцевих провідників¹². Він пройшов цінну підготовку у провідництві, служачи під керівництвом двох президентів місії, які також були членами Кворуму Дванадцятьох Апостолів: старійшин Орсона Ф. Уітні і Девіда О. Мак-Кея.

Старійшина Бенсон був вдячний за Господній захист у час, коли він проповідував євангелію. Одного вечора їх з напарником оточив гурт людей, погрожуючи кинути їх в річку. Він подумки помолився про допомогу. Потім, як він з часом розповів, “великий, кремезний незнайомець протиснувся крізь цей натовп до мене. Він глянув мені прямо в очі і сказав сильним, чітким голосом: “Юначе, я вірю кожному слову, яке ти сказав цього вечора”. Коли він говорив це, коло навколо мене трохи розширилося. Це було прямою відповіддю на мою молитву. Потім з’явився боббі [англійський поліцейський]”¹³.

Коли у старійшини Бенсона не було можливості активно служити іншим, він “працював над своїм розвитком, “просто таки поглинаючи Книгу Мормона”, особливо розділи, де йшлося про місіонерський досвід синів Мосії”¹⁴. Заспокоєння й підтримку він також отримував завдяки листам з дому, які, за його ж словами, він “читав і перечитував знову й знову”. Згадуючи про свою місію, він зауважив: “У листах мати і батько виливали мені свої серця, і ці листи давали мені, молодому чоловіку, справжню силу. Флорини [листи] були сповнені духовних думок і підбадьорювання, в них не було жодної сентиментальності. Я думаю, що це, як ніщо інше, зміцнювало мою любов до неї і я цінував її все більше й більше”¹⁵.

Старійшина Бенсон отримав своє звільнення від служіння на місії повного дня 2 листопада 1923 року. Йому було важко від’їжджати додому, і він сказав, що прощання з “дорогими, чудовими святими” у Великій Британії було “найважчою частиною [його] місії”¹⁶. Та все ж він був щасливий тому, що скоро знову буде разом зі своєю сім’єю, і з нетерпінням чекав, щоб побачити Флору.

Флора також з нетерпінням чекала, щоб побачити Езру. Та вона не просто очікувала на найближчу перспективу проводити з ним час. Вона по-справжньому дивилася вперед—на його майбутнє і його потенціал. Ще будучи підлітком, вона стверджувала, що хотіла б “вийти заміж за фермера”¹⁷, і була рада явному бажанню Езри поселитися на сімейній фермі в Уітні, Айдахо. Проте вона відчувала, що спочатку йому потрібно закінчити навчання. Пізніше вона розказувала: “[Я] молилася й постилася, щоб Господь допоміг мені знати, як я можу допомагати Йому, найкраще служачи ближнім. І до мене прийшла думка: якщо єпископ вважає мене гідною, [то] він покличе мене на місію. У Езри Церква була на першому місці, тож я знала, що він нічого не скаже проти цього”¹⁸.

Езра був здивований, коли вони з Флорою почали зустрічатися знову і вона сказала йому, що прийняла покликання служити на місії на Гавайських островах. 25 серпня 1924 року її рукопоклали, а наступного дня вона відбула на місію. Одразу після її від’їзду Езра написав у своєму щоденнику: “Ми обоє щасливі, бо відчували, як багато для нас прибережено у майбутньому і чим завершиться наша розлука пізніше. Проте важко бачити, як руйнуються надії. І хоч ми іноді плачемо через це, усе ж ми отримали запевнення від Того, Хто сказав нам, що все буде якнайкраще”¹⁹.

І, дійсно, все сталося якнайкраще. Флора, за словами її президента місії, була “дуже хорошою, енергійною місіонеркою”²⁰, яка віддавала “своє серце і свою душу, час і таланти Господній роботі”²¹. Вона наглядала за роботою Початкового товариства в кількох місцевостях своєї місії, навчала дітей у початковій школі, служила в храмі і допомагала зміцнювати місцевих святих останнніх днів. Певний час вона навіть служила місіонеркою-напарницею для своєї овдовілої матері, Барбари Амуссен, яка була покликана на короткострокову місію. Разом ці мати і дочка як напарниці несподівано зустрілися з чоловіком, який приєднався до Церкви за кілька років до цього у Сполучених Штатах завдяки зусиллям Флориного батька, Карла Амуссена. Цей навернений був уже неактивний у Церкві, однак Флора та її мати подружилися з ним і допомогли повернутися до Церкви²².

Коли Флора поїхала, Езра залишався зайнятим. Він зі своїм братом Орвелом придбали для сім’ї ферму і продовжували свою освіту. У час, коли Езра навчався в Університеті Бригама Янга у Прово, Юта, Орвел залишався в Уітні, щоб вести справи на фермі. Вони домовилися, що після того як Езра закінчить своє навчання, він повернеться на ферму, а Орвел поїде на місію, а потім закінчить свою освіту. Поставивши собі за мету швидко закінчити УБЯ, Езра навчався за дуже насиченим розкладом. Він також брав участь і в розважальних заходах, що проводилися в університеті, у т.ч. танцях, вечірках і театральних постановках.

Зображення

President Ezra Taft Benson in cap and gown, graduation

Хоч на останньому курсі Езра й був визнаний “Найпопулярнішою людино в УБЯ”, усе ж нікому не вдавалося відвернути його увагу від Флори. Пізніше він сказав, що коли вона закінчила свою місію в червні 1926 року, він “палко бажав” побачити її, хоч і наполягав, що він “не чекав” її повернення²³. Він успішно закінчив університет якраз за кілька місяців до її повернення.

Через місяць після повернення Флори з місії вона і Езра оголосили про заручини. Дехто й далі сумнівався у Флориному виборі. Вони не розуміли, чому така вишукана, багата й популярна дівчина вибрала селюка. Але вона продовжувала говорити, що “завжди хотіла вийти заміж за фермера”²⁴. Езра, за її словами, “був практичний, чуйний і надійний”. І вона зауважила: “Він був лагідний зі своїми батьками, і я знала: якщо він поважає їх, він буде поважати і мене”²⁵. Вона усвідомлювала, що він був “необробленим алмазом”, і сказала: “Я збираюся зробити все, що в моїх силах, аби допомогти йому стати відомим і відчувати це завжди, не тільки в цій невеликій громаді, а щоб його знали у всьому світі”²⁶.

Флора і Езра були запечатані 10 вересня 1926 року у Солт-Лейкському храмі старійшиною Орсоном Ф. Уітні, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Святкували весілля лише сніданком для сім’ї та друзів. Після сніданку молодята відразу ж поїхали на своєму фордівському пікапі “Т” в Еймс, Айова, де Езра був прийнятий в магістратуру по спеціальності економіка сільського господарства в коледж сільського господарства та механізації штату Айова (тепер Науково-технічний університет штату Айова).

Їхня подорож переважно проходила ґрунтовими дорогами і малозаселеною місцевістю. Дорогою вони провели вісім ночей у наметі, що протікав. Приїхавши в Еймс, вони найняли квартиру, що знаходилася за один квартал від студентського містечка коледжу. Квартира була маленька, і Бенсони ділили це приміщення з великою родиною тарганів, однак Езра казав, що та “квартирка нагадувала найзатишніший маленький котедж, який тільки можна собі уявити”²⁷. Езра знову присвятив себе навчанню. Менш ніж через рік, після незліченних годин навчання, лекцій, написання статей, він здобув ступінь магістра. Подружжя, яке тоді чекало на свою першу дитину, повернулося на ферму Бенсонів в Уітні.

Коли Бенсони повернулися в Уітні, Езра цілком віддався щоденній роботі на фермі: доїнню корів, вигодовуванню свиней і курей, вирощуванню цукрового буряка, зернових, люцерни та інших культур. Орвел був покликаний служити на місію повного дня в Данію.

Через менш як два роки місцеві урядові чиновники запропонували Езрі роботу—бути окружним сільськогосподарським агентом. Флора заохотила Езру погодитися на цю пропозицію, хоч це й означало, що треба буде залишити ферму і переїхати в місцевість неподалік Престона. Він найняв місцевого фермера, щоб той доглядав ферму, поки повернеться Орвел.

В обов’язки Езри входило консультувати місцевих фермерів у питаннях підвищення продуктивності їхніх господарств. Фермерам, як він відчував, більш за все було потрібне краще знання й розуміння маркетингу—того, що ставало дедалі важливішим після початку Великої депресії, і того, що він, маючи освіту в галузі економіки сільського господарства, був здатний дати. Він заохочував фермерів брати участь у фермерських кооперативних асоціаціях, які могли б допомогти їм знижувати собівартість продукції та встановлювати кращу платню за роботу²⁸.

Здібності Езри, виявлені на посаді сільськогосподарського керівника, створили інші можливості для працевлаштування. З 1930 по 1939 р. він працював економістом та спеціалістом у галузі сільського господарства у філіалі Університету штату Айдахо в Бойсі, Айдахо, столиці штату. Виконання обов’язків на цій посаді довелося перервати на період між серпнем 1936 р. до червня 1937 р., коли Бенсони переїхали жити до Каліфорнії, щоб Езра міг вивчати економіку сільського господарства в Університеті штату Каліфорнія в Берклі.

Навіть виконуючи багато обов’язків на роботі і вдома, Езра і Флора знаходили час для служіння в Церкві. В Уітні, у Престоні і в Бойсі вони покликалися навчати і вести молодь²⁹. Вони служили в цих покликаннях з ентузіазмом, вірячи, що “молодь—це наше майбутнє”³⁰. Езра також отримав можливість допомагати у місіонерській роботі на місцях³¹. У Бойсі Езра був покликаний служити радником у президентстві колу. Езра продовжував служити на цій посаді навіть тоді, коли жив зі своєю сім’єю у Каліфорнії. Кіл в Бойсі стрімко зростав, і в листопаді 1938 року старійшина Мелвін Дж. Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, розділив цей кіл на три коли. Езра Тефт Бенсон був покликаний служити президентом одного з цих колів.

У січні 1939 року Езру несподівано запросили працювати на посаді виконавчого секретаря в Національній раді фермерських кооперативів у Вашингтоні, округа Колумбія. Він порадився з Флорою стосовно цієї пропозиції. Оскільки він був рукопокладений як президент колу усього два місяці до цього, то він також зв’язався і з Першим Президентством, щоб почути їхню пораду. Вони порадили йому зайняти цю посаду, тому в березні 1939 року він з сім’єю, попрощавшись зі своїми друзями в Бойсі, переїхав до Бетезди, Меріленд, що близько від Вашингтона, округа Колумбія. У червні 1940 року він був знову покликаний служити президентом колу, цього разу—новоорганізованого Вашингтонського колу у Вашингтоні, округа Колумбія.

Езра і Флора завжди пам’ятали про вічну важливість своїх стосунків одне з одним та стосунків зі своїми дітьми, літніми батьками та рідними братами і сестрами. Увага, з якою вони підтримували згуртовану сім’ю, визначалася не просто почуттям обов’язку; вони щиро любили одне одного й хотіли бути разом—у цьому житті і впродовж вічностей.

Часто виконання багатьох обов’язків у церковних покликаннях та професійних завдань змушувало Езру перебувати далеко від дому. Іноді слова малих дітей чітко вказували на цей факт. Наприклад, якось у неділю, коли він йшов на церковні збори, дочка Барбара сказала: “До побачення, татку! І повертайся та побудь з нами хоч трошки”³². Для Флори було нелегким завданням виховувати їхніх шестерих дітей, коли чоловіка часто не було вдома, і вона іноді відчувала себе “самотньою і трохи занепадала духом”³³. Та все ж вона з великою любов’ю виконувала свою роль дружини і матері, вона була задоволена тим, що її чоловік такий відданий Господу і сім’ї. У листі до Езри вона написала: “Як завжди, коли ти у від’їзді, дні здаються місяцями. … [Але] якби всі люди … любили свою релігію і жили за нею, як це робиш ти, то було б зовсім мало смутку [і] страждань. … Ти завжди такий відданий своїй сім’ї і готовий у будь-який час прийти на допомогу іншим, кому вона потрібна”³⁴.

Езра завжди, коли був вдома, виявляв свою відданість сім’ї. Він знаходив час, щоб посміятися і погратися зі своїми шістьма дітьми, послухати їх, спитати їхню думку про важливі питання, навчати євангелії, допомогти у виконанні роботи вдома і провести час з кожним з них індивідуально. Діти знаходили втішення і силу у спільній любові їхніх батьків до них. (Оскільки сім’я була такою важливою для Езри Тефта Бенсона, у цій книзі є два розділи, що містять його вчення на цю тему. Ці розділи, що мають заголовки “Шлюб і сім’я призначені Богом” і “Священні покликання батьків і матерів” містять спогади дітей подружжя Бенсонів про дім, сповнений любові, де вони провели дитинство).

Улітку 1943 року Езра залишив Меріленд і зі своїм сином Рідом об’їхав кілька фермерських кооперативів у Каліфорнії у рамках виконання своїх обов’язків, які він мав у Національній раді фермерських кооперативів. Він також планував зустрітися з церковними провідниками в Солт-Лейк-Сіті та відвідати родичів в Айдахо.

26 липня, виконавши завдання цього відрядження, вони повернулися в Солт-Лейк-Сіті, щоб потім поїхати додому. Вони дізналися, що президент Девід О. Мак-Кей, з яким Езра зустрічався менш як два тижні тому, розшукував його. Езра зателефонував президенту Мак-Кею, і той сказав йому, що Президент Гебер Дж. Грант, тодішній Президент Церкви, хотів зустрітися з ним. Езра з Рідом поїхали до літнього будинку Президента Гранта, що знаходився у кількох хвилинах їзди від центру Солт-Лейк-Сіті. Як тільки вони приїхали, “Езру негайно провели у спальню Президента Гранта, де відпочивав літній пророк. Езра на прохання Президента зачинив двері і, наблизившись до нього, сів на стілець біля ліжка. Президент Грант взяв праву руку Езри своїми обома руками і зі сльозами на очах просто сказав: “Брате Бенсон, від усього серця поздоровляю вас і молюся, щоб Божі благословення зійшли на вас. Ви були вибрані наймолодшим членом Ради Дванадцятьох Апостолів”³⁵.

У щоденнику Езра переповів про це так:

“Сказане було неймовірним і вражаючим. … За кілька хвилин [я] спромігся сказати тільки: “О Президенте Грант, цього не може бути!”— і я повторював це кілька разів перш ніж мені вдалося зібратися з думками, аби усвідомити, що сталося. … Він довго тримав мою руку у своїх руках, і ми обоє плакали. … Більше години ми були удвох, і майже весь той час ми з теплотою трималися за руки. Хоч [він був] і слабким, але його розум був ясним і жвавим, і я був глибоко вражений його приємним, добрим, смиренним духом, коли він наче заглядав мені в душу.

Я настільки сильно відчував всю свою слабкість і недостойність, що його слова втішення і запевнення сприймалися мною з подвійною вдячністю. Серед іншого він сказав: “У Господа є шлях, щоб звеличити людей, які покликані бути провідниками”. Коли я ледь спромігся промовити, що люблю Церкву, він сказав: “Ми це знаємо, і Господу потрібні люди, які все віддадуть задля Його роботи”³⁶.

Після цієї співбесіди Езра і Рід поїхали додому до президента Мак-Кея. Дорогою Езра нічого не сказав про його зустріч з Президентом Грантом, а Рід нічого не питав. Коли вони приїхали додому до президента Мак-Кея, той сказав Ріду, що відбулося. І тоді Езра і Рід обнялися.

Езра не міг заснути вночі, коли він з Рідом поверталися додому потягом. Наступного дня він зателефонував Флорі і сказав їй про своє покликання в апостольство. “Вона сказала, що це просто чудово, і висловила цілковиту впевненість в тому, що я справлюся,—згадував він.— Розмова з нею повернула мені впевненість. Вона завжди виявляла більше віри в мене, ніж я сам в себе”³⁷.

Через кілька тижнів Езра і Флора підготувалися до переїзду в Юту, і Езра зробив усе можливе, щоб забезпечити спокійне передання справ своєму наступнику в Національній раді фермерських кооперативів. Він і Спенсер В. Кімбол були підтримані членами Кворуму Дванадцятьох Апостолів 1 жовтня 1943 року, вони були висвячені на апостолів 7 жовтня, старійшина Кімбол був висвячений першим.

Так старійшина Езра Тефт Бенсон розпочав своє служіння як один з “особливи[х[ свідк[ів] імені Христа у всьому світі” (УЗ 107:23).

Зображення

Quorum of the Twelve ca. 1950 [Back Row Left to Right: Delbert L. Stapley, Henry D. Moyle, Matthew Cowley, Mark E. Petersen, Harold B. Lee, Ezra Taft Benson, Spencer W. Kimball; Front Row Left to Right: John A. Widtsoe, Stephen L. Richards, David O. McKay, Joseph Fielding Smith, Joseph F. Merrill, A.E. Bowen.

22 грудня 1945 року Джордж Альберт Сміт, тоді Президент Церкви, зібрав особливі збори для Першого Президентства і Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Він оголосив, що Перше Президентство відчуло натхнення відправити когось із апостолів, щоб головувати над Європейською місією і контролювати там зусилля Церкви. Того року раніше закінчилася Друга світова війна, і багато європейських народів тільки-но почали долати наслідки широкомасштабних, вражаючих руйнувань, до яких вона призвела. Старійшина Бенсон, як це відчуло Перше Президентство, і був тією людиною, яка може впоратися з цим завданням.

Ця новина “просто приголомшила” старійшину Бенсона, який був найновішим і наймолодшим членом кворуму. Як і місія його батька 34 роки тому, це завдання вимагало б від нього бути далеко від своєї молодої сім’ї. Перше Президентство не могло сказати, на який час він мав поїхати. Однак він запевнив їх, що його дружина та діти підтримають його, і висловив свою цілковиту готовність служити³⁸. Пізніше він написав про отримане ним доручення:

“Важливість його здавалася вражаючою. Вони [Перше Президентство] дали нам чотири завдання: перше, подбати про духовні справи Церкви у Європі; друге, забезпечити продуктами харчування, одягом, постільною білизною наших стражденних святих в усіх куточках Європи; третє, направляти реорганізацію різних місій в Європі; і четверте, підготувати все необхідне для повернення місіонерів у ті країни”³⁹. Але Президент Сміт дав йому таке обіцяння, яке заспокоїло його: “Я ніскілечки не тривожусь за вас. Ви будете в такій самій безпеці, як і будь-де у світі, якщо будете турбуватися про себе, і ви зможете виконати цю важливу роботу”⁴⁰.

Старійшина Бенсон розповідав, як сприйняли цю новину його дружина і сім’я, коли він розповів їм про неї: “У милій і вражаючій бесіді з моєю дружиною, зі сльозами на очах, Флора з любов’ю висловила свою вдячність і запевнила мене у своїй щиросердній підтримці. За обідом я сказав про новину і дітям, які здивувалися, зацікавилися і виявили мені цілковиту підтримку”⁴¹.

Коли старійшина Бенсон та його напарник, Фредерік У. Беббел, прибули в Європу, їх запечалило те, що вони побачили навколо: хвороби, бідність і руїни. Наприклад, у листі до Флори старійшина Бенсон розказав про матерів, які з вдячністю приймали в дар мило, голки й нитки та по апельсину. Вони цього не бачили вже роками. Старійшина Бенсон міг бачити, що з убогого пайка, який їм видавали у минулому, вони “не брали собі майже нічого, аби більше залишити своїм дітям в істинно материнському дусі”⁴². Він розказав про церковні збори, що проходили в “розбомблен[их] будин[ках]” і “майже цілковитій темряві”⁴³. Він розказав про біженців—“бідних, небажаних ніде людей, … вигнаних з їхніх колись щасливих домівок у невідомість”⁴⁴. Він також розказав про чудеса, що ставалися серед жахливих наслідків війни.

Одне чудо було явним в житті святих останніх днів по всій Європі. Дорогою туди старійшина Бенсон роздумував, як святі приймуть його. “Будуть їхні серця сповнені гіркоти? Буде там ненависть? Чи сердиті вони на Церкву?” Те, що він побачив, надихнуло його:

“Дивлячись на ці сміливі, бліді, змарнілі обличчя святих, з яких багато хто був одягнений в лахміття, а деякі навіть були босі, я бачив на них світло віри, коли вони свідчили про велику роботу останніх днів і висловлювали подяку за Господні благословення. …

Ми виявили, що наші члени Церкви чудово давали собі раду. Їхня віра була міцною, їхня відданість стала більшою і їхня вірність—неперевершеною. Ми помітили, що було дуже мало гіркоти або відчаю, якщо вони взагалі були. Відчувався дух дружби і братерства, який поширювався з однієї місії на іншу, і під час наших поїздок святі просили нас передати їхні вітання своїм братам і сестрам в інших країнах, хоч їхні країни всього лише кілька місяців тому й воювали між собою”. Навіть біженці “палко співали пісні Сіону” і “ставали разом на коліна, щоб помолитися увечері і вранці, та свідчили … про благословення євангелії”⁴⁵.

Ще одним чудом була сила церковної програми благополуч-чя. Ця робота, що розпочалася за 10 років до цього, врятувала життя багатьох святих в Європі. Святі були благословенні завдяки тому, що дотримувалися принципу самозабезпечення. Вони допомагали одне одному у своїх потребах, ділилися їжею, одягом та іншим необхідним, вони навіть садили городи на місці розбомблених будинків. Вони були також благословенні завдяки тому, що святі останніх днів з інших куточків світу передавали для них допомогу—приблизно 2000 тонн того, що їм було необхідно. Старійшина Бенсон розказав про церковних провідників, які плакали, коли побачили основні продукти харчування, які вони могли роздати місцевим членам Церкви, і він казав, що був на зборах, на яких приблизно 80 відсотків людей були одягнені в одежу, прислану за програмою благополуччя⁴⁶. У зверненні на генеральній конференції, з яким він виступив невдовзі після повернення додому, він сказав: “Мої брати і сестри, чи потрібні вам ще докази, що підтверджували б необхідність цієї програми та нашу відповідальність виконувати її? … Я кажу вам: Бог керує цією програмою. Вона є натхненною [Богом]”⁴⁷.

Зображення

Ezra Taft Benson in Bergen, Norway. Caption: "Inspecting welfare supplies with Pres. Petersen in mission office basement." Collection Summary: Black-and-white views taken during Benson's February-December 1946 mission to postwar Europe to meet with Latter-day Saints, direct distribution of welfare supplies, and arrange for resumption of missionary work.

Старійшина Бенсон і брат Беббел побачили ще одне чудо, коли Господь відкрив їм шлях для поїздки у зруйновані війною країни Європи. Знову й знову старійшина Бенсон звертався до військових чинів за дозволом поїхати в певні регіони, щоб зустрітися там зі святими та передати їм необхідне. Знову й знову він отримував, в основному, ту ж саму відповідь від тих та інших чинів: “Хіба ви не розумієте, що тут була війна? Нікому з цивільних подорожуючих в’їзд не дозволений”. Знову й знову, після того як він дивився цим чинам в очі та смиренно пояснював мету своєї місії, йому та брату Беббелю дозволяли їхати, куди їм було треба, і виконувати те, заради чого Господь їх послав⁴⁸.

Приблизно через 11 місяців старійшину Бенсона змінив старійшина Алма Сонн, помічник Дванадцятьох, який служив у Європі разом зі своєю дружиною, Леоною. Брат Беббел залишився допомагати Соннам. За час, коли старійшина Бенсон залишив Солт-Лейк-Сіті 29 січня 1946 року, і до часу, коли він повернувся додому 13 грудня 1946 року, він загалом проїхав 61236 миль (98550 кілометрів). Старійшина Бенсон відчував, що місія виявилася вдалою, однак він тут же казав: “Я знаю, що є джерелом успіху наших трудів. Як ніколи я відчув, що неможливо ні мені, ні моїм товаришам виконати місію, яку нам було доручено, без скеровуючої сили Всемогутнього”⁴⁹. Успіх цієї місії можна було помітити в силі Церкви в європейських країнах, де вона знову організовувалася і зростала. Цей успіх також можна було помітити в житті окремо взятих святих—таких людей, як той чоловік, що одного разу підійшов до Президента Томаса С. Монсона через багато років пізніше на зборах у Цвікау, Німеччина. Він попросив передати вітання Езрі Тефту Бенсону. Потім він вигукнув: “Він же врятував мені життя! Він дав мені їжу, щоб поїсти, і одяг, щоб одягтися. Він дав мені надію. Нехай Бог благословить його!”⁵⁰

І хоч старійшина Бенсон був далеко від дому, йому було нагадано про те, що було дуже дорогим для нього ще з юності—про його громадянство в Сполучених Штатах Америки. Від свого батька, Джорджа Тефта Бенсона молодшого, він навчився любити свою рідну країну і принципи, за якими вона була створена. Він засвоїв, що Конституція Сполучених Штатів Америки—документ, який регулює закони країни,—був підготовлений натхненними чоловіками. Він високо цінував право голосу і назавжди запам’ятав розмову зі своїм батьком після одних виборів. Джордж відкрито підтримував якогось конкретного кандидата, і він навіть молився про цього чоловіка, коли вони молилися сім’єю. Після того як Джордж дізнався, що його кандидат програв на виборах, Езра чув, як він молився про чоловіка, який на них виграв. Езра запитав свого батька, чому він молиться за кандидата, якому він не віддавав переваги. “Синку, —відповів Джордж, —я думаю, йому наші молитви потрібні більше, ніж моєму кандидату”⁵¹.

У квітні 1948 року старійшина Бенсон виступив зі своєю першою з багатьох подальших промов на генеральній конференції, в якій він зосередився на “пророчій місії” Сполучених Штатів Америки і важливості свободи. Він свідчив, що Господь підготував Сполучені Штати “як колиску свободи”, щоб там могла бути відновлена євангелія⁵². “Ми—послідовники Князя миру, —навчав він наприкінці цього виступу,—і ми повинні знову присвятити своє життя поширенню істини й праведності, а також збереженню … волі і свободи”⁵³. Пізніше у своїх виступах він говорив про Сполучені Штати Америки як про “базу Господньої діяльності в ці останні дні”⁵⁴.

Старійшина Бенсон попереджав про загрози свободі в Сполучених Штатах і по всьому світу. Він часто з рішучістю виступав проти “примусових систем” влади, створених людинию, “які суперечать вічним принципам”⁵⁵. Він також застерігав проти всього іншого, що загрожувало свободі, у т.ч. й аморальних розваг, зневажання Суботнього дня, самовдоволення і лжевчень⁵⁶. Він закликав святих останніх днів по всьому світу використати свій вплив і допомогти забезпечити, щоб мудрі та хороші люди могли бути вибрані на державні посади⁵⁷. Він заявив: “Ефективне проповідування євангелії може поширюватися лише в атмосфері свободи. Так, ми всі кажемо, що любимо свободу. Однак цього недостатньо. Ми повинні захищати й оберігати те, що любимо. Ми повинні зберегти свободу”⁵⁸.

24 листопада 1952 року рішучі слова старійшини Бенсона про патріотизм були перевірені, коли він отримав пропозицію служити своїй країні. Він поїхав у Нью-Йорк на запрошення Дуайта Д. Ейзенхауера, якого тоді тільки-но вибрали президентом Сполучених Штатів. Нещодавно обраний президент Ейзенхауер, який ще не прийняв присягу, хотів запропонувати старійшині Бенсону працювати в його кабінеті, іншими словами, бути одним з його найвищих радників на посаді міністра сільського господарства для всієї країни. Для старійшини така увага була честю. “Але,—як сказав він пізніше,—я не хотів йти на цю посаду. … Ніхто у здоровому глузді, сказав я сам собі, не прагнув би бути міністром сільського господарства в такі часи, як ці. … Я знав, що потягне за собою цей пост: вогонь критики, величезний тиск, складні проблеми. …

Однак ці проблеми й тиск стосувалися не лише мене. Вони стосувалися всіх. Як і у багатьох американців, у мене не було бажання активно займатися політикою. Звичайно ж, мені хотілося бачити людей з високими ідеалами та хорошим характером, обраних і призначених керувати державою, але мені важко було уявити себе в цій ролі. …

А більш за все мене зупиняло те, що я був більше, ніж задоволений роботою, яку вже виконував як один з членів Ради Дванадцятьох. … Я і не хотів, і не збирався щось змінювати”⁵⁹.

Перш ніж зустрітися з президентом Ейзенхауером, старійшина Бенсон прагнув отримати пораду від Президента Девіда А. Мак-Кея, який на той час був Президентом Церкви. Президент Мак-Кей сказав йому: “Брате Бенсон, у мене стосовно цього є чітка думка. Якщо можливість приходить у належному дусі, я вважаю, її треба прийняти”⁶⁰. Ця пряма порада, поєднана з основним бажанням старійшини Бенсона “як американця ефективно боротися за [свої] переконання”, викликало, як він це називав, “внутрішні дебати”⁶¹.

Коли містер Ейзенхауер та старійшина Бенсон зустрілися вперше, то у нещодавно обраного президента не пішло багато часу на те, щоб запропонувати старійшині Бенсону посаду міністра сільського господарства. Старійшина Бенсон відразу ж назвав ряд причин, з яких він не підходить для цієї роботи, однак нещодавно обраний президент Ейзенхауер не відступав від свого. Він сказав: “Ми маємо багато чого зробити. Відверто кажучи, я не хотів бути президентом, коли розпочалися труднощі. Але ви ж не можете відмовитися служити Америці. Я хочу, щоб ви були в моїй команді, і ви не можете сказати мені “ні”⁶².

“Це подіяло на мене,—згадував старійшина Бенсон.— Умови, про які сказав Президент Мак-Кей, даючи пораду, були дотримані. І хоч я відчував, що вже отримав від своєї Церкви те, що в моїх очах було шаною, важливішою за ту, яку могла дати посада в уряді, я прийняв пропозицію стати міністром сільського господарства, щоб служити не менше двох років, а якщо захочу, то й довше”⁶³.

Відразу ж після прийняття пропозиції старійшина Бенсон разом з нещодавно обраним президентом Ейзенхауером дали прес-конференцію, на якій країні було оголошено про його призначення. Як тільки конференція закінчилася, він повернувся до себе в готель. Він подзвонив Флорі і сказав, що нещодавно обраний президент Ейзенхауер попросив його служити і він прийняв його запрошення.

Вона відповіла: “Я знала, що він це зробить. І я знала, що ти погодишся”.

Він пояснив: “Це означатиме, що на мені лежатиме величезна відповідальність—і для нас обох виникне багато труднощів”.

“Я знаю,—сказала вона,—але, здається, це є Божою волею”⁶⁴.

Зображення

President Ezra Taft Benson being sworn in as the Secretary of Agriculture

Як і очікував старійшина Бенсон, його робота на посаді міністра сільського господарства була хвилючим досвідом для нього і його сім’ї. Однак він наполягав, що не намагався “перемогти на конкурсі популярності”—він просто хотів “служити сільському господарству і служити Америці”⁶⁵—і він дотримувався свого особистого лозунгу: “Хороша стратегія—відстоювати правильне, навіть коли це є непопулярним. Можливо, я повинен сказати, особливо тоді, коли це є непопулярним”⁶⁶. Для нього було щастям, що він не турбувався про свою популярність; і хоч він залишався вірним і відданим своїм переконанням, його популярність серед політиків та громадян вражаюче змінювалась. Бувало, що люди хотіли усунути його з посади міністра сільського господарства⁶⁷. Бувало й так, що люди вважали, що йому слід бути віце-президентом Сполучених Штатів, оскільки він підходив для цієї посади⁶⁸.

Навіть будучи урядовцем високого рангу, старійшина Бенсон не приховував свої християнські ідеали, своє свідчення про відновлену євангелію і свою відданість Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Коли б він не проводив засідання зі своїми співпрацівниками у міністерстві сільського господарства, він завжди починав їх з молитви⁶⁹. Він послав президенту Ейзенхауеру уривок з Книги Мормона, де було пророковано долю Сполучених Штатів Америки, і той пізніше сказав, що прочитав його “з величезним інтересом”⁷⁰. Він подарував примірники Книги Мормона також і багатьом іншим світовим лідерам⁷¹. У 1954 році Едвард Р. Мерроу, відомий телерепортер у Сполучених Штатах, попросив у старійшини Бенсона дозволу створити передачу про сім’ю Бенсонів для вечірньої програми, що називалася “Людина до людини”. Спочатку старійшина і сестра Бенсон відмовились, але потім все ж погодилися, прислухавшись до думки свого сина Ріда, який побачив у цьому запрошенні чудову можливість для місіонерської роботи. 24 вересня 1954 року люди по всій країні дивилися, як проходить живий, а не заздалегідь підготовлений, домашній сімейний вечір вдома у Бенсонів. Завдяки цій програмі містер Мерроу отримав від своїх прихильників листів більше, ніж після будь-якої іншої програми. Люди з усієї країни і з різними релігійними уподобаннями писали йому, щоб подякувати Бенсонів за блискучий приклад⁷².

Старійшина Бенсон був міністром сільського господарства впродовж вісьми років, увесь час, поки президент Ейзенхауер керував Сполученими Штатами. Президент Мак-Кей сказав, що праця старійшини Бенсона могла б “зберегтися в історії як кредит довіри до Церкви і всієї країни”⁷³. Старійшина Бенсон, озираючись на ті роки роботи задля своєї країни, сказав: “Я люблю цю велику країну. Служити їй було честю”⁷⁴. Він також зауважив: “Якби мені довелося знову служити їй, я б переважно дотримувався того ж самого курсу”⁷⁵. Дивлячись вперед на своє триваюче служіння апостолом, він сказав: “Тепер [я] присвячую свій час лише тому, що люблю більше за сільське господарство”⁷⁶.

Незважаючи на те, що служіння старійшини Бенсона в уряді завершилося в 1961 році, його любов до своєї країни і принципів свободи залишалися незмінними. У багатьох своїх виступах на генеральних конференціях він зосереджувався на цих темах. Він називав Сполучені Штати Америки “землею, яку [він] люб[ить] всім своїм серцем”⁷⁷. Він також сказав: “Я відчуваю патріотизм і любов до країни в усіх державах”⁷⁸. Даючи пораду всім святим останніх днів любити свої країни, він навчав: “Патріотизм—це не лише розмахування прапорами та сміливі слова. Це те, як ми реагуємо на суспільні питання. Давайте у прямому сенсі знову станемо патріотами”⁷⁹. “На відміну від політичного опортуніста, справжній державний діяч цінує принципи вище за популярність і трудиться, щоб зробити популярними ті політичні принципи, які є мудрими й правильними”⁸⁰.

Як апостол Господа Ісуса Христа, старійшина Бенсон виконував повеління: “Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте” (Марк 16:15), а також “відкривати двері проголошенням євангелії Ісуса Христа” (УЗ 107:35). Він служив у багатьох куточках світу, відвідуючи місії та навчаючи людей.

Він дуже цінував привілей зустрічатися зі святими останніх днів. У своєму виступі на генеральній конференції він зауважив: “Іноді після відвідування колів я казав своїй дружині, що точно не знаю, на що схожі небеса, але від них я не міг би просити нічого прекраснішого, ніж мати задоволення і радість від спілкування з такими чоловіками і жінками, яких я зустрічаю в провідництві колів і приходів Сіону і в місіях на землі. Ми справді дуже благословенні”⁸¹. В іншому виступі він сказав: “У Церкві відчувається справжній дух братерства і товарискість. Це має велику силу, це те, що не поторкаєш, але що є дійсно реальним. Як і мої товариші, я відчуваю це, коли ми їздимо по колах і приходах Сіону та по місіях на землі. … Завжди відчувається товарискість і братерство. Це—одна з приємностей у спілкуванні з членами Церкви в ній і в Божому царстві”⁸².

Старійшина Бенсон також любив ділитися своїм свідченням про Спасителя з людьми з інших релігій. Наприклад, у 1959 році він разом із сестрою Бенсон та чотирма представниками міністерства сільського господарства Сполучених Штатів здійснив поїздку сімома країнами, у тому числі і в Радянський Союз. І хоч він був там в якості міністра сільського господарства, його апостольське свідчення зворушило серця багатьох людей. Він згадував:

“По дорозі в аеропорт в [наш] останній вечір перебування в Москві я сказав … одному з наших гідів про своє розчарування від того, що у нас не було можливості відвідати церкву в Росії. Він сказав кілька слів шоферу, машина розвернулася прямо посеред проспекту і невдовзі ми опинилися перед старою будівлею з облупленою штукатуркою на темній, вузькій брукованій вулиці неподалік від Червоної площі. Це була центральна баптистська церква.

Був дощовий, неприємний жовтневий вечір, і у повітрі вже відчувався холод. Але увійшовши в церкву, ми побачили, що в ній повно людей; люди стояли в залі, біля вхідних дверей і навіть на вулиці. Як ми дізналися, стільки ж людей збирається тут по неділях, вівторках і четвергах.

Я подивився на обличчя цих людей. Було багато людей середнього і старшого віку, але, як не дивно, багато було й молодих. Мабуть четверо з кожних п’ятьох присутніх були жінками, у більшості з них на голові були шарфи. Нас провели до місця, де стояла кафедра. …

Священнослужитель сказав кілька слів, а потім на органі, після одного чи двох акордів, заграли гімн, який заспівали присутні, всі як один. Почути, як співають від тисячі до півтори тисячі голосів, було для мене одним з найвражаючих моментів всього життя. У нашій, спільній для християн вірі, вони зверталися до нас з вітальним посланням про те, що долає всі відмінності: в мові, урядуванні, історії. І коли я намагався стримати свої емоції, священнослужитель попросив мене через перекладача, що стояв поряд, звернутися до зібрання.

Мені довелося якусь мить докладати неабияких зусиль, аби, заспокоївшись, погодитися. Потім я, зокрема, сказав: “Це було дуже люб’язно з вашого боку запропонувати мені привітати вас.

Я передаю вам вітання від мільйонів і мільйонів віруючих людей в Америці та всьому світі”. І несподівано говорити з цими побратимами-християнами про найсвященніші істини, відомі людині, стало самим природним у світі.

“Наш Небесний Батько—недалеко. Він може бути дуже близько до нас. Бог живий, я знаю, що Він живий. Він—наш Батько. Ісус Христос, Викупитель Світу, наглядає за цією землею. Він все направить. Не бійтеся, виконуйте Його заповіді, любіть одне одного, моліться про мир і все буде гаразд”.

Коли перекладалося кожне речення для присутніх, я помітив, що жінки діставали свої носовички і, за словами одного спостігача, почали “махати ними, як це робить мати, прощаючись надовго зі своїм єдиним сином”. Вони енергійно кивали головами, погоджуючись вголос: да, да, да! (так, так, так!). Потім я вперше помітив, що навіть коридор був заповнений людьми і багато хто стояв вздовж стін. Я подивився на одну літню жінку переді мною: на її голові був звичайний старий шарф, плечі вкривала шаль, її змарніле від старості обличчя у зморшках сяяло вірою. Я звернувся прямо до неї.

“Це життя—лише частина вічності. Як діти Бога, ми жили до того, як прийти сюди. Ми будемо жити знову, після того, як підемо з цього життя. Христос розірвав пута смерті і воскрес. Ми всі воскреснемо.

Я переконаний у силі молитви. Я знаю, що можливо прагнути цієї Невидимої Сили й мати до неї доступ; вона дає нам силу і стає якорем у важкі часи”. На кожне вимовлене мною речення ця старенька кивала на знак згоди. І ця стара, слабенька, зморшкувата жінка була прекрасною у своїй відданості.

Я не пам’ятаю всього, що казав, однак пам’ятаю високі почуття, викликані захопленими обличчями цих чоловіків і жінок, які так непохитно доводили свою віру в Бога, Якому вони служили і Якого любили.

На завершення я сказав: “Як людина, що впродовж багатьох років служить в Церкві, я залишаю з вами своє свідчення про те, що ця істина вічна. Час на боці істини. Нехай Бог благословляє вас і підтримує у всі дні вашого життя, я молюся про це в ім’я Ісуса Христа, амінь”.

Цим я завершив свій короткий імпровізований виступ, бо не міг ще щось сказати, і сів. Усі присутні після цього голосно заспівали гімн мого дитинства—“У розлуці хай веде Господь”. Ми пішли з церкви, коли вони співали, а коли ми йшли повз ряди сидінь, вони махали нам на прощання носовичками—як ми відчували, здавалося, всі 1500 махали нам.

Це було моїм привілеєм звертатися до віруючих багатьох церков в усіх куточках світу, однак враження від цієї зустрічі майже неможливо описати. Я ніколи в житті не забуду того вечора.

Я рідко коли, якщо взагалі колись, так гостро відчував цю єдність людства і невситиму тугу людського серця за свободою, як в той момент. …

Я повернувся [додому], вирішивши часто розповідати цю історію, бо вона показує, як дух свободи, дух братерства і дух релігії продовжують існувати усупереч усім зусиллям їх знищити”⁸³.

26 грудня 1973 року до старійшини Бенсона прийшла несподівана новина: раптово помер Президент Церкви, Президент Гарольд Б. Лі. Після смерті Президента Лі його радники у Першому Президентстві зайняли своє місце у Кворумі дванадцятьох. Через чотири дні Спенсер В. Кімбол був рукопокладений як Президент Церкви, а Езра Тефт Бенсон був рукопокладений як президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів. З цією відповідальністю Президент Бенсон взяв на себе також і виконання додаткових адміністративних обов’язків. Він головував на щотижневих зборах кворуму і координував роботу своїх братів, у т.ч. доручав їм головувати на конференціях колів і місій та покликати в колах патріархів. Він також мав і певні обов’язки наглядати за роботою інших генеральних авторитетів. Ті, хто входив в адміністративний штат, займалися секретарськими справами, щоб допомогти йому та його братам організовувати роботу⁸⁴.

На зборах з Кворумом дванадцятьох Президент Бенсон ділився своїми думками про служіння в якості їхнього президента: “Я дуже турбуюся з приводу цієї великої відповідальності—страху я не відчуваю, бо знаю, ми не можемо зазнати невдачі в цій роботі, … якщо стараємося зробити все можливе. Я знаю, що Господь підтримає нас, але турбує мене те, що я був покликаний керувати групою таких чоловіків, як ви—особливих свідків Господа Ісуса Христа”⁸⁵.

Президент Бенсон поєднував цю смиренність з властивою йому сміливістю та наполегливістю, з якою він старанно працював. Він часто делегував обов’язки іншим, щоб ті мали можливість служити. Він очікував найкращого з боку тих, кого вів, так само, як цього очікував і від себе. Він був не тільки вимогливим, але й добрим. Він вислуховував точку зору своїх братів і сприяв відкритому обговоренню на зборах кворуму. Старійшини Бойд К. Пекер, Рассел М. Нельсон і Даллін Х. Оукс, які були молодшими членами Кворуму дванадцятьох під його провідництвом, казали, що він завжди заохочував їх до висловлення їхньої думки, навіть якщо їхні ідеї відрізнялися від його⁸⁶.

Члени Кворуму дванадцятьох засвоїли, що провідництво Президента Бенсона основується на незмінних принципах. Наприклад, він неодноразово казав: “Пам’ятайте, брати, у цій роботі важливим є саме Дух”⁸⁷. І в нього було єдине мірило, яким він оцінював усі рішення кворуму—він питав: “Що є найкращим для царства?” Старійшина Марк Е. Петерсен, який служив з ним у Кворумі дванадцятьох, сказав: “Саме відповідь на це питання була визначальним фактором при вирішенні кожної важливої справи, яка ставала перед Президентом Езрою Тефтом Бенсоном впродовж всього його життя”⁸⁸.

5 листопада 1985 року після довготривалої хвороби помер Президент Спенсер В. Кімбол. Провідництво Церквою тепер перейшло до Кворуму Дванадцятьох Апостолів з Президентом Езрою Тефтом Бенсоном як їхнім президентом та старшим членом. Через п’ять днів під час зборів в урочистій і благоговійній атмосфері відбулися збори Кворуму Дванадцятьох Апостолів у Солт-Лейкському храмі, і Президента Бенсона було рукопокладено як Президента Церкви. Він мав натхнення попросити президента Гордона Б. Хінклі служити його першим радником у Першому Президентстві і попросити президента Томаса С. Монсона служити його другим радником.

Зображення

Portrait of President Ezra Taft Benson, President Gordon B. Hinckley, and President Thomas S. Monson

Президент Бенсон знав, що у Президента Кімбола слабке здоров’я, але сподівався, що фізична сила його друга відновиться. “Я не очікував такої ситуації,—сказав Президент Бенсон на прес-конференції невдовзі після того, як його було рукопокладено бути Президентом Церкви.— Ми з моєю дружиною, Флорою, постійно молилися, щоб дні Президента Кімбола були продовжені на цій землі і для нього сталося ще одне диво. Тепер, коли Господь сказав Своє слово, ми будемо робити все для нас можливе, під Його керівництвом, щоб виконувати далі цю роботу на землі”⁸⁹.

Президент Бенсон у своєму першому виступі на генеральній конференції в якості Президента Церкви сказав, що його першочерговим завданням буде рухати вперед Господню роботу. “У наш час,—заявив він,—Господом було відкрито, що знову необхідно робити наголос на важливості Книги Мормона”⁹⁰.

Як член Кворуму дванадцятьох, Президент Бенсон неодноразово говорив про важливість Книги Мормона⁹¹. Як Президент Церкви, він приділяв цій темі ще більше уваги. Він заявляв, що “вся Церква [була] під засудженням”, оскільки святі останніх днів недостатньо вивчали Книгу Мормона або ж недостатньо дотримувалися вчень, які вона містить. Він сказав: “Книга Мормона не була і все ще не є в центрі нашого особистого вивчення, навчання сім’ї, проповідування та місіонерської роботи. У цьому ми повинні покаятися”⁹². Він часто цитував слова пророка Джозефа Сміта про те, що люди “буд[уть] ближч[е] до Бога, твердо дотримуючись її заповідей, ніж будь-якої іншої книги”⁹³, і він роз’яснював це обіцяння. “В цій книзі є сила, яка почне входити у ваше життя в той самий момент, коли ви почнете серйозно вивчати цю книгу”⁹⁴. Він закликав святих останніх днів “наповнити землю і [їхнє] життя Книгою Мормона”⁹⁵.

Святі останніх днів по всій землі прислухалися до цієї поради свого пророка. Завдяки цьому вони зміцнилися—індивідуально і всі разом⁹⁶. Президент Говард В. Хантер сказав: “Чи будь-яке покоління, включно з ще ненародженими, згадуватиме керівництво Президента Бенсона без того, щоб відразу ж не подумати про його любов до Книги Мормона? Мабуть жодний з Президентів Церкви після самого пророка Джозефа Сміта не зробив більше для того, щоб навчати істинам з Книги Мормона, зробити її вивчення щоденним завданням для всіх членів Церкви і “наповнити [нею] землю” шляхом її розповсюдження”⁹⁷.

Свідчення Президента Бенсона про Книгу Мормона було тісно пов’язане зі свідченням про Ісуса Христа. У час, коли багато людей заперечували “божественність Спасителя”, він наполегливо доводив, що “ця божественно натхненна книга є ключовим каменем у свідченні світу про те, що Ісус є Христос”⁹⁸. З часу свого висвячення в апостольство в 1943 році Президент Бенсон старанно служив як свідок живої реальності Спасителя. Як Президент Церкви, він свідчив про Ісуса Христа та Його Спокуту з ще більшою силою й наполегливістю. Він закликав святих “підкоритися Христу” і “цілком віддатися Христу”⁹⁹, “щоб жити життям, зосередженим на Христі”¹⁰⁰. Говорячи про Спасителя, він сказав: “Я люблю Його всією своєю душею”¹⁰¹.

Президент Бенсон навчав і на інші теми з настійливістю й силою. Він застерігав про небезпеку гордині. Він свідчив про вічну важливість сім’ї. Він навчав принципам віри і покаяння та наголошував на необхідності віддано виконувати місіонерську роботу.

І хоч він не говорив про Сполучені Штати Америки так часто, як робив це раніше, бувши міністром, усе ж він відзначив 200-ту річницю підписання Конституції Сполучених Штатів, виступаючи на цю тему під час генеральної конференції Церкви в жовтні 1987 року. Він продовжував любити свободу і справжній патріотизм у всьому світі. Наприкінці 1980-х—початку 1990-х років він зрадів новині про те, що впала Берлінська стіна і що люди в Росії та Східній Європі отримують більше свободи, а їхні уряди стали давати більше можливостей для релігійного поклоніння¹⁰².

Президент Бенсон зробив серію виступів для конкретних груп членів Церкви. Починаючи з квітня 1986 року він підготував проповіді для молодих чоловіків, молодих жінок, матерів, домашніх учителів, батьків, дорослих неодружених чоловіків, дорослих незаміжніх жінок, дітей і літніх людей. Президент Говард В. Хантер сказав: “Він звертався до кожного і турбувався про кожного. Він звертався до жінок Церкви і чоловіків. Він звертався до літніх людей. Він звертався до тих, хто був неодружений, до тих, хто були молодими, і він любив звертатися до дітей в Церкві. Він давав чудову, персоналізовану пораду всім членам Церкви, в яких би особистих умовах ті не знаходилися. Ці проповіді будуть і надалі підтримувати нас, коли ми будемо згадувати їх впродовж багатьох майбутніх років”¹⁰³.

Президент Бенсон плакав, отримавши листа від сім’ї, на яку вплинув один з цих виступів. У листі молодий батько пояснив, що вони з дружиною дивилися генеральну конференцію по телевізору. Їхній трирічний син грався в сусідній кімнаті, де конференція транслювалася по радіо. Прослухавши послання Президента Бенсона до дітей, ці мати й батько зайшли в кім-нату, де грався їхній син. І це хлоп’я “радісно заявило: “Цей дядя по радіо сказав, що навіть коли ми робимо помилки, наш Небесний Батько все одно любить нас”. Ці прості слова,—написав батько,—справили на нашого маленького сина незабутнє і важливе враження. Я можу спитати його й сьогодні, що сказав Президент Бенсон, і почую ту ж саму радісну відповідь. Його втішає знання, що він має доброго і люблячого Небесного Батька”¹⁰⁴.

Невдовзі після генеральної конференції в жовтні 1988 року у Президента Бенсона стався серцевий напад, після чого він вже не міг публічно виступати. Він був присутнім на генеральних конференціях та інших публічних зібраннях тільки певний час. На конференціях, що проходили в 1989 році, його радники читали підготовлені ним проповіді. Починаючи з 1990-го року його радники передавали його любов святим і цитували його минулі проповіді. Квітнева конференція 1991 року стала останньою, яку він відвідав. З того часу і надалі він фізично міг тільки дивитися по телевізору те, що відбувається на конференції¹⁰⁵.

Президент Гордон Б. Хінклі згадував: “Як можна було й очікувати, його тіло з віком почало слабшати. Він вже не міг ходити так, як колись ходив. Він не міг говорити, як колись говорив. Здоров’я дедалі слабшало, але він продовжував бути вибраним пророком Господа доти, доки жив”¹⁰⁶. Президент Хінклі і президент Томас С. Монсон направляли Церкву, маючи повноваження, які Президент Бенсон їм делегував, але Церква ніколи не рухалася вперед з новими ініціативами, про які б не знав і які б не схвалював Президент Бенсон¹⁰⁷.

Коли Президент Бенсон фізично ослаб, здоров’я Флори також погіршилося і вона померла 14 серпня 1992 року. Менше ніж через два роки, 30 травня 1994 року, він приєднався до неї, і його смертне тіло було поховано поряд з нею в їхньому дорогому Уітні. На похороні Президента Бенсона президент Монсон згадував: “Якось він сказав мені: “Брате Монсон, пам’ятай, що б хто там не пропонував, я хочу бути похованим в Уітні, Айдахо”. Президенте Бенсон, сьогодні ми виконуємо це бажання. Його тіло піде додому, в Уітні, але його вічний дух пішов додому до Бога. Немає сумніву, що він радіє разом зі своєю сім’єю, зі своїми друзями і зі своєю любою Флорою. …

Селянський хлопець, який став Божим пророком, повернувся додому. Нехай Бог благословить пам’ять про нього”¹⁰⁸.