Лише в цифровому форматі: Дорослій молоді
Як я відчула силу Христа, переживши ампутацію і маючи потяг до осіб своєї статі
Події мого життя допомогли зрозуміти, як Христос може нас зцілювати—і фізично, і духовно—завдяки Своїй Спокуті.
Була звичайна п’ятниця. Я працювала, як завжди керуючи навантажувачем, але раптом не впоралася з управлінням. Коли я врізалася у стіну, не було майже ніякого шуму, але раптом я відчула гострий біль у ступні.
Я поглянула вниз і побачила, що мою стопу затисло між стіною і навантажувачем.
Я закричала, волаючи про допомогу, а потім уже майже нічого не пам’ятала, крім сирен швидкої допомоги і тривоги за майбутнє.
Згадую, як у лікарні думала про те, що в кімнаті було надто багато медсестер. Я боялася також і через те, що я з Колумбії, розмовляю іспанською, а медсестри в госпіталі в Юті дуже швидко розмовляли англійською. Я майже не розуміла, що вони кажуть. Кожна секунда здавалася вічністю. Втім у глибині душі я знала, що втрачу стопу, ще до того, як мене оглянули.
Чекаючи на хірурга-травматолога, я подумала про свого племінника. Він любив футбол, і я хотіла зберегти стопу, щоб грати з ним. І то було лише одне з безлічі всього, для чого мені потрібна була стопа. Після того як два хірурги оглянули мою травму, вони вирішили, що, аби мінімізувати ускладнення, найкращим виходом є ампутація стопи. Я знала, що це правильне рішення, але була приголомшена.
Нещасний випадок чи покарання?
Наступного ранку після операції я не відчувала реальності життя. У мене було надто багато запитань і надто мало відповідей. Так, мені пощастило, що я залишилася жива, й аварія могла бути набагато гіршою, але в той же час я почувалася розгубленою. Я втратила стопу і не знала, яким буде тепер моє життя.
Я провела в лікарні 20 днів. Весь цей час сім’я і друзі втішали й підтримували мене. Я також проходила фізіотерапію. Так почався шлях мого зцілення й одужання. На мій подив, я мала достатньо сміливості, щоб зробити багато всього на цьому шляху за ті 20 днів, зокрема почала навчатися ходити з протезом.
Втім було те, у чому мені бракувало сміливості—в молитві. Було відчуття, що я не можу звернутися до Бога. Я думала, що сердита на Нього, але насправді мені було соромно за себе. У моїй уяві весь той “нещасний випадок” здавався покаранням, частково за те, що я перестала ходити до церкви і не виконувала Його заповіді, але переважно за те, що, скільки себе пам’ятаю, відчувала потяг до осіб своєї статі. Я помилково думала, що Він розчарований у мені і Йому за мене соромно.
Я була травмована фізично й духовно.
Коли я вийшла з лікарні, мій психічний стан був не найкращим. І хоча біля мене була сім’я та друзі, я все одно почувалася самотньою. Я знала, що для зцілення мені потрібні Небесний Батько та Ісус Христос, але мені було важко змусити себе помолитися.
Нарешті настала мить, коли я більше не могла стримуватися. Я досягла критичної точки і захотіла стати на коліна й уперше за довгий час помолитись. Я ридала, виливаючи серце Небесному Батькові. Я ставила Йому запитання і розповідала про свої тривоги, аж поки у мене не стало сил.
Поступово мене наповнило відчуття спокою. А в серце і розум проникли ці слова: “Усе це для твого блага, для зміцнення твого характеру. Це був просто нещасний випадок”.
Справді?
Це був справді нещасний випадок? Не покарання? Та відповідь була мені незрозумілою. Однак, обміркувавши її кілька днів, я зрозуміла, що так і є. Я також знала, що Небесний Батько любить мене. Він так довго кликав мене назад до Своєї кошари, і нарешті я була готова повернутися. Я вирішила повернутися до церкви, і почався неймовірний, духовний процес зцілення. Люблячий єпископ допоміг мені наповнити життя миром, який дає Спаситель.
Мир замість відчуття невідповідності
Повернення до Церкви було нелегким. Я так довго жила з відчуттям сорому за себе. Але чим краще я починала розуміти свою божественну сутність, тим краще справлялася з відчуттям сорому. Тепер я знаю, що мої почуття до жінок не роблять мене грішницею, а моя ампутація не применшує моєї цінності. Наявність цих факторів дійсно впливає на моє бачення перспективи і відіграє роль у моєму духовному зростанні. Я також знаю, що моє бачення може благословляти інших людей у євангелії. Завдяки Спасителевій благодаті я змогла впевнено прийняти те, що я—Боже дитя. Мене беззастережно люблять. А Небесний Батько та Ісус Христос були, є і завжди будуть готові благословляти мене, як тільки я звернуся до Них. Завжди.
Втрата стопи і гомосексуалізм внесли в моє життя несподівані труднощі. Іноді я навіть не хочу вставати з ліжка, знаючи, що мені доведеться одягати протез. Також буває важко виконувати всі заповіді Небесного Батька. Хоча не всі люди з потягом до осіб своєї статі приймають подібне рішення, однак я поставила собі за мету знайти вічного супутника життя. Іноді мене долають бентежні думки, що жоден чоловік не захоче одружитися зі мною через мої обставини, але я довіряю Небесному Батькові, Який буде працювати над цими аспектами мого життя і благословить мене, якщо я буду дотримуватися укладених з Ним завітів.
Непевність мого майбутнього може іноді знеохочувати. Я знаю, що ці думки про власну невідповідність та сумніви приходять від Сатани. Звертаючись до Христа, я знаходжу великі мир, радість і силу, необхідні для подолання цих думок.
Зараз я покладаюся на те, що Бог спрямує моє життя. В той же час я навчаюся сягати більшої глибини і значущості в стосунках як з жінками, так і з чоловіками у межах, встановлених Господом. Він допоміг мені сильніше повірити в те, що колись зробить для мене реальною можливість знайти чоловіка, якого я покохаю і з яким запечатаюся. Але як би все не складалося, я навчилася цінувати те, ким є, приймати своє життя і вірити в благословення, які Він для мене підготував.
Наші рани можуть наближати нас до Спасителя
Життєвий досвід навчає, що всі люди стикаються з труднощами, несправедливістю й іноді болісними подіями, які вони до кінця не розуміють. Ми всі зазнаємо певних ран. Але тепер я також знаю, що особистий досвід може наближати нас до Спасителя і допомагає розуміти Його безмежну силу в нашому житті.
Старійшина Ніл Л. Андерсен, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, навчав: “У час жахливих страждань Господь сказав пророку Джозефу: “Все це додасть тобі досвіду і буде тобі на благо”. Як можуть наші болючі рани бути нам на благо? У горнилі земних випробувань терпеливо просуваємося вперед, і Спасителева зцілююча сила принесе нам світло, розуміння, мир і надію”1.
Спочатку мені було болісно, коли я думала про ампутацію і потяг до жінок. Але завдяки цьому я прийшла до Христа, а Він приніс мені мир. Тепер я розумію, що жодне з цього не робить мене меншовартісною. І не завадить мені отримати всі благословення плану спасіння. І не позбавить мене справжнього щастя, якщо я буду наслідувати Ісуса Христа і дотримуватися Його заповідей з усією старанністю.
Я дійсно не знаю, що буде зі мною в майбутньому, чи які ще випробування мені доведеться долати, поки я не повернуся у присутність Небесного Батька. Але я точно знаю ось що: будь-які випробування, які ми долаємо, або рани, які маємо—психічні, емоційні, фізичні чи духовні—можна загоїти, якщо ми звернемося до Спасителя. Він може допомагати нам знаходити надію і силу в наших земних випробуваннях. І Він пообіцяв, що одного дня під час Воскресіння наше тіло, розум і серце буде повністю зцілено (див. Aлма 42; 11:42–44).
Мені потрібно було зцілитися від почуття сорому і невідповідності внаслідок потягу до осіб своєї статі й також від фізичних та психічних наслідків, спричинених ампутацією. Я відчула цілющу силу Христа і продовжую відчувати її щодня, коли обираю йти за Ним. Він допоміг мені полюбити себе і відчувати задоволення від життя за євангелією. Якщо ви вирішите йти за Ним і вручити своє життя в Божі руки, ви побачите, наскільки станете кращими, матимете провід в усьому, і також знайдете любов і справжній мир (див Aлма 42:13).