Лише в цифровому форматі
Уроки, засвоєні мною під час волонтерського служіння в таборі для біженців
Автор живе в шт. Юта, США.
Я служила в найбільшому таборі для біженців у Греції. Це змінило все моє життя.
У листопаді 2015 року, зручно вмостившись у ліжку, я дивилася відео про неймовірно складну ситуацію, яку переживала Греція внаслідок напливу біженців. Коли відео закінчилося, я думала, що у мене в грудях розірветься серце. Я знала, що означало те знайоме мені почуття. То було спонукання, і через кілька коротких тижнів я вже знаходилася в моторошному середовищі найбільшого табору для біженців на острові Лесбос.
Як сказав на генеральній конференції старійшина Патрик Керон, сімдесятник: “Аби повірити, треба бачити ці ситуації на власні очі”1.
Я можу свідчити, що так і є.
Побачивши, в яких неймовірних умовах живуть біженці і які небезпеки вони подолали, щоб дістатися до табору живими, я запитала одного чоловіка із Сирії, чому він так ризикував, щоб дістатися сюди. Його відповідь поклала край моєму наївному нерозумінню:
“Або ми залишаємося й помираємо, або ми йдемо і можливо помираємо”.
Досвід, здобутий у Морії, таборі для біженців, став найважчим у моєму житті, але невдовзі він також приніс найбільше натхнення. Спочатку мені здавалося, що незначні завдання, які мені доручали, ніяк не впливають на інших, але з власного досвіду я зрозуміла, яку величезну й незаперечну силу насправді має любов.
Вплив любові
Якось по обіді я розмовляла з Ібрагімом, своїм новим другом з Ірану. Він хотів знати, скільки мені платять за те, що я допомагаю в таборі. Я усміхнулася і сказала Ібрагіму, що я волонтерка. Він ніколи не чув такого слова, тож я пояснила. Він був приголомшений, а потім запитав, скільки грошей заробляє керівник моєї групи. Я засміялася і сказала, що всі у таборі є волонтерами.
Мабуть, ця інформація поширилася по табору, тому все більше моїх друзів почали про це говорити, кажучи, наскільки вони здивовані тим, що ми допомагаємо їм, нічого за це не отримуючи. Вони ніколи нічого подібного не бачили.
Після жахливого негуманного поводження з ними, можна зрозуміти, чому вони вважали, що ніхто їм не буде допомагати, особливо незнайомці. Багато людей казали, що вони навіть не уявляли, що з ними буде, коли вони доберуться до Європи. Якою ж несподіванкою після подорожі бурхливим морем для них мали стати турботливі руки й ковдри, підготовані для надзвичайних ситуацій.
Невдовзі після того, які ці розмови про волонтерів почали поширюватися по всьому табору, я помітила щось дуже цікаве. Біженці почали мені допомагати у виконанні моїх завдань! Вони почали збирати сміття. Вони запитували, чи можуть допомогти мені готувати гарячі напої і розносити їх у холодні ночі. Вони допомагали складати, сортувати і розподіляти пожертвуваний одяг, а також встановлювати й розбирати намети. І, на мій подив, під кінець мого служіння, у мене майже не залишилося роботи.
Не було такого, щоб я несла важкий джбан води і хтось із чоловіків не запропонував би мені допомогу. Щойно я бралася за миття посуду, біженці одразу з радістю казали, що вони виконають цю роботу. І сталося так, що я не лише не могла відкрити мішок для сміття без того, щоб мені на допомогу не прибігала юрба хлопчиків, але й самі біженці майже перестали кидати своє сміття на землю!
Ті зміни, які я помічала в самому таборі, важко було заперечити.
Коли настав сумний день, у який я мала залишити людей, яких так сильно полюбила, один чоловік впізнав мене під час переправи поромом. Він підійшов і подякував за все, що я робила і помітив, що я тримаю звичайний квиток на автобус. Він наполягав на тому, щоб помінятися зі мною квитками і передати мені свій квиток у першому класі для довгого 14-годинного переїзду. Він сказав, що приклад волонтерів змінив його. Він також захотів комусь допомогти, і обмін квитками—найкраще, що він міг зробити прямо зараз.
“Будь ласка,—благав він.— Будь ласка”.
Мені на очі навернулися сльози, коли я знову побачила, як щире служіння і любов створюють ланцюгову реакцію.
Я була такою наївною, коли вважала, що маленькі горнятка чаю, які я розносила, насправді ні на кого не впливали.
Ми потрібні одне одному
Завдяки цьому випадку я зрозуміла, що ми дійсно потрібні тим людям. Їм потрібні наш час, наші пожертвування, наша любов і наш приклад. А вони також потрібні нам.
Яким чудовим був би світ, якби замість того, щоб відвертатися або залишати напризволяще цих людей у їхніх обставинах, ми могли просто їх обійняти, так як зробив би це Спаситель, виявляючи любов, приязнь і вдячність та вселяючи в них бажання служити іншим, коли вони будуть спроможні це зробити.
З огляду на неперервну кризу, пов’язану зі зростанням біженців по всьому світу, й розбіжність у поглядах щодо того, як їм допомагати, мені часто згадується принцип, що міститься в Мосія 4:19: “Бо дивіться, хіба всі ми не є жебраками? Хіба ми всі не залежимо від однієї й Тієї Самої Істоти, тобто Бога, в усьому майні, що ми маємо, і в їжі, і в одежі, і в золоті, і в сріблі, і в усіх багатствах, які ми маємо кожного виду?”
Я молюся про те, щоб одного дня ми зрозуміли, що всі ми є жебраками. Нам усім потрібна допомога у цьому житті, і я зараз переконана, що Небесний Батько сподівається, що ми будемо навчатися з тих неминучих страждань, які оточують нас у земному житті. Ми вчимося любити і служити тим, хто навколо нас.
Такий досвід, як служіння в таборі для біженців, дає нам можливість стати більш смиренними, більш сприйнятливими і більш співчутливими. І ми маємо священну честь і привілей простягнути руку своїм братам і сестрам та розвивати справжню, досконалу, подібну до Христової любов одне до одного.
Я вже знала, що Бог любить тих біженців настільки, що послав інших їм допомогти. Але зараз я розумію, що Він любить мене так само, надавши і мені можливість навчатися від них.
На початку свого служіння я відчувала зневіру й безпомічність. Мені дуже хотілося вирішити всі проблеми або принаймні робити щось більше, ніж просто розносити чай тим достойним людям. Але згодом я стала свідком набагато більшого впливу, який я насправді справляла. Насправді моє покликання полягало в тому, щоб поширювати надію, доброту і світло у світі, що наповнюється темрявою.
Усі ми—діти Небесних Батьків, і є багато всього, що ми можемо робити, аби допомагати одне одному, де б ми не були.