Утримувати своїх дітей біля свого серця
Старійшина Джеффрі Р. Холланд
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Ми не повинні віддалятися від своїх дітей. Ми повинні постійно намагатися, постійно підтримувати, постійно молитися і постійно слухати.
Фотографія від Getty Images
Стає більш очевидним, що ми особисто повинні навчати євангелії свої сім’ї, жити за тими вченнями у своїх домівках, бо інакше ми ризикуємо надто пізно зрозуміти, що вчителі Початкового товариства чи порадники у священстві або вчителі семінарії не зможуть зробити для наших дітей того, що ми не зробимо для них.
Мені б хотілося сказати кілька слів підбадьорення, що допоможуть у виконанні цього величного обов’язку. Найбільше у стосунках зі [своїм сином] Меттом я ціную те, що, як і з його матір’ю, сестрою та братом, ми є найкращими друзями. Я радий, що сьогодні на цих зборах священства разом зі мною саме він, а не будь‑який інший чоловік, ким би він не був у світі. Я люблю бути з ним. Ми часто розмовляємо. Ми часто сміємося. … Я молюся за нього, і я з ним плачу, а ще я безмежно ним пишаюся. …
На початку нашого подружнього життя разом зі своєю молодою сім’єю я багато трудився, щоб закінчити навчання в одному з університетів Нової Англії. [Моя дружина] Пат була президентом Товариства допомоги в нашому приході, а я служив у президентстві нашого колу. Я навчався на стаціонарі й працював викладачем на пів ставки. У той час ми мали двох малих дітей, мало грошей і багато турбот. В дійсності наше життя багато в чому нагадувало ваше.
Якось увечері я йшов додому після довгого навчального дня, відчуваючи, як кажуть, тягар повсякденних справ на своїх плечах. Усе, як ніколи, здавалося важким, бентежним і похмурим. Я сумнівався, що світанок взагалі настане. Потім я прийшов у нашу невеличку студентську квартиру, а в кімнаті панувала незвична тиша.
“Що сталося?”— запитав я.
“Mетью щось хоче тобі розповісти”,—сказала Пат.
“Mетт, що ти маєш мені розповісти?” Він тихенько грався своїми іграшками у куті кімнати, з усіх сил намагаючись не чути мене. “Mетт,—сказав я трохи голосніше,—чи ти хочеш мені щось сказати?”
Він перестав гратися, але якусь мить не підводив очей. Потім ці величезні, сповнені сльозами карі очі поглянули на мене, і з болем, який може відчувати лише п’ятирічна дитина, він сказав: “Сьогодні я не слухався маму і нечемно їй відповідав”. Після цього він розплакався, і все його маленьке тіло здригалося від ридань. Стало зрозуміло, що дитина повелася нерозсудливо, відбувся болісний процес зізнання, продовжувався розвиток п’ятирічної людини і все можна було чудово закінчити примиренням.
Усе було б просто прекрасно—якби не я. Мені надзвичайно соромно розповідати вам, що я потім зробив. Я розізлився. Не те, щоб я розізлився на Метта—я злився на всі ті сотні справ, які тяжіли над моїм розумом; але ж він цього не знав, а я не зміг узяти себе в руки й визнати це. Усе своє роздратування я вилив на нього.
Я сказав, що він дуже мене засмутив і що я очікував від нього набагато більшого. … А потім я зробив те, чого ніколи раніше не робив у своєму житті—я сказав, що він зараз же піде спати і я не буду з ним молитися і не розповім перед сном казку. Стримуючи ридання, він слухняно пішов у спальню, де став на коліна—зовсім один,—щоб помолитися. Потім подушкою витер сльози, які мав витерти його батько.
Якщо я сказав, що коли повернувся додому в ньому панувала тиша, то ви не уявляєте, яка тиша в ньому запанувала зараз. Пат не сказала жодного слова. Їй і не потрібно було. Я почувався жахливо!
Пізніше, коли ми стали на коліна біля нашого ліжка, моя квола молитва, у якій я просив благословень для своєї сім’ї, поверталася до моїх вух жахливим порожнім звуком. Я хотів у ту ж мить підвестися з колін і піти до Метта, щоб попросити у нього пробачення, але він давно вже мирно спав.
А от мені було важко заспокоїтися. Втім я зрештою заснув і побачив сон, що зі мною рідко трапляється. Уві сні я бачив, що ми з Меттом навантажуємо дві автівки для переїзду. Чомусь з нами не було його мами і маленької сестрички. Коли ми закінчили, я звернувся до нього і сказав: “Так, Метте, ти поведеш одну машину, а я іншу”.
Цей п’ятирічний хлопчик слухняно сів на сидіння й спробував ухопитися за величезне кермо. Я пішов до іншої автівки і завів двигун. Від’їжджаючи, я озирнувся, щоб побачити, що робить мій син. Він старався—о, як же він старався. Він старався дотягнутися до педалей, але не міг. Він також крутив і тиснув кнопки, намагаючись завести двигун. Його ледь можна було побачити за панеллю, а з-за неї дивилися на мене ті самі величезні, повні сліз карі очі. Коли я від’їжджав, він закричав: “Тату, не залишай мене. Я не знаю, як це зробити. Я ще надто малий”. А я поїхав.
Невдовзі у своєму сні я раптом зрозумів, що скоїв, і мене охопив жах. Я різко загальмував, відчинив дверцята машини й почав бігти з усіх сил. Я залишив автівку, ключі, речі та все інше і побіг. Тротуар був таким гарячим, що пік мені в ноги, а сльози затуманювали очі, заважаючи розгледіти ту дитину десь на горизонті. Я все біг і молився, благаючи простити мене і знайти свого хлопчика живим і здоровим.
Повернувши за ріг, майже знесилений від фізичного та емоційного напруження, я побачив незнайому машину, яку я залишив, щоб її вів Метт. Її акуратно припаркували на узбіччі, а Метт сміявся і грався поруч з нею. Біля нього був літній чоловік, який грався разом з ним. Метт побачив мене і вигукнув: “Привіт, тату. Іди до нас. Ми тут граємося”. Було видно, що він уже пробачив і забув моє жахливе поводження з ним.
Але мені було неприємно відчувати погляд літнього чоловіка, яким він супроводжував кожен мій рух. Я спробував сказати: “Дякую”, але в його очах був смуток і розчарування. Я пробурмотів якесь вибачення, але незнайомець просто сказав: “Вам не слід було доручати йому самому виконувати таке важке завдання. Від вас цього не вимагалося”.
На цьому сон закінчився, і я різко сів у ліжку. Моя подушка було мокрою від поту й сліз. Я відкинув ковдру й побіг до маленького розкладного ліжечка свого сина. Ставши на коліна, весь у сльозах, я обняв його і розмовляв з ним, хоча він спав. Я сказав, що кожен тато помиляється, але не зумисне. Я сказав, що він не винний у тому, що в мене був важкий день. Я сказав, що коли хлопчикам 5 чи 15 років, тата іноді про це забувають і думають, що їм 50. Я сказав, що хочу, аби він ще довго‑довго залишався маленьким хлопчиком, бо зовсім скоро він виросте, стане дорослим чоловіком і більше не буде гратися на підлозі своїми іграшками, коли я повертатимуся додому. Я сказав, що люблю його і його маму, і його сестричку більше за все на світі і що, які б труднощі не виникали в нашому житті, ми будемо долати їх разом. Я сказав, що більше ніколи не позбавлю його своєї любові чи прощення і щоб ніколи, я про це молився, він не позбавляв мене своєї любові та прощення. Я сказав, що для мене велика честь бути його батьком і що всіма силами свого серця я намагатимуся бути гідним цього величного обов’язку.
Так, я не став досконалим батьком, яким пообіцяв стати тієї ночі, але я все ще хочу ним бути і продовжую намагатися. Я вірю в цю мудру пораду Президента Джозефа Ф. Сміта: “…Якщо ви утримуватимете своїх [дітей] біля свого серця, на відстані ваших обіймів, якщо ви дасте їм відчути, що любите їх, … якщо ви будете разом з ними, вони не дуже віддаляться від вас”1.
… Ми не повинні віддалятися від своїх дітей. Ми повинні постійно намагатися, постійно підтримувати, постійно молитися і постійно слухати. Ми повинні утримувати їх “на відстані наших обіймів”.