Провідництво, що змінює життя

Коли мені виповнилося 12 років, я був єдиним молодим чоловіком у своєму приході у Кейптауні, Південно-Африканська Республіка. Але навіть за таких обставин мій єпископ відчув натхнення покликати президентство Товариства молодих чоловіків.

Мій президент Товариства молодих чоловіків міг би сказати собі: “Що я буду робити лише з одним молодим чоловіком? Ми ж не можемо організовувати заходи лише для одного”. Та натомість він робив усе можливе і звеличував своє покликання. Президентство організовувало походи, табори, заходи для скаутів, спільні заходи увечері по вівторках, уроки по неділях, ми займалися сендбордінгом та проводили заходи на узбережжі. Через якийсь час почали приєднуватися й інші молоді чоловіки—двоє, потім троє, а потім четверо.

Я сповнений вдячності, що ці провідники Товариства молодих чоловіків були вірними у виконанні своїх покликань і витрачали сили усього на одного чоловіка—на мене. Я став кращою людиною завдяки тому, що вони, як і інші учасники програми Товариства молодих чоловіків у нашому приході, не здалися.

За кілька тижнів після хрищення й конфірмації мене покликали служити секретарем Початкового товариства у приході Вальє-Дорадо в Мексиці. Це було для мене несподіванкою, тому що я лише знайомилася з євангелією, але любила Спасителя й хотіла служити.

Я сказала моєму єпископу, що багато інших людей могли б виконувати цю роботу краще, але завдяки служінню я зрозуміла, що мене було покликано через натхнення. Будучи з дітьми в Початковому товаристві, я вивчала євангельські принципи, прекрасні гімни й Уложення віри. Я також любила малих дітей, а через них знайомилася з їхніми батьками.

Але найбільше я навчалася, працюючи з президентом Початкового товариства та її радниками. Вони терпляче допомагали мені, прощали помилки, і потроху я навчилася виконувати своє покликання. Протягом трьох років ми разом працювали в Початковому товаристві й стали близькими подругами.

Коли нас відкликали, то покликали служити в Товаристві допомоги. Завдяки любові, якою ми ділилися, ми служили у єдності понад два роки. Ці сестри навчали мене делегувати обов’язки і давати змогу іншим людям навчатися провідництву. У нас був спільний запас продуктів, ми постилися з певною метою й разом ходили до храму. Сестри допомагали мені стати вірним, відданим і люблячим провідником. Я відчувала, що зобов’язана ділитися тим, чого навчилася, з іншими сестрами, щоб вони отримали той самий досвід, який отримала я, працюючи з сестрами, які навчали мене.

За три тижні після хрищення й конфірмації єпископ Аяла провів зі мною співбесіду й запитав, які в мене успіхи. Я відповів: “Дуже хороші. Я уже двічі прочитав Книгу Мормона. Я також читаю підручник Основи євангелії, щоб більше дізнатися й застосовувати на практиці те, про що я читаю”.

Потім він сказав: “Твій Небесний Батько піклується про тебе і покликає тебе вчителем Недільної школи для молоді віком від 14 до 17 років”.

Я відразу ж зрозумів, що кілька учнів у класі, які були всього на кілька років молодшими за мене, виросли в Церкві й знали євангелію краще, ніж я.

Я сказав йому: “Я не готовий до такого призначення”.

Єпископ відповів, промовляючи повільно кожне слово: “Роберто, Сам Небесний Батько дає тобі це покликання. Він знає твої здібності й твою вірність”.

“Просто я не готовий. Мені потрібно більше часу”,—наполягав я на своєму.

Єпископ подивився мені прямо у вічі й сказав спокійним, але рішучим голосом: “Якщо ти відчуваєш, що не можеш прийняти це покликання, тобі не треба говорити про це мені. Стань на коліна і скажи про це своєму Небесному Батькові. Він відповість тобі, а я прийму твоє рішення”.

Зависла тиша. Потім, поглянувши на мене так, як батько дивиться на свого сина, він сказав: “Роберто, ця Церква не є Церквою боягузів. Це—Церква сміливих людей”.

Моє серце відразу упокорилося. Зі сльозами на очах і схвильованим голосом я сказав: “Єпископе, коли мені починати?”

Він обійняв мене, поплескав по спині і сказав: “Я допоможу тобі підготувати перший урок на цьому тижні”.

Я був сповнений радості від усвідомлення, що Небесний Батько дав мені такого особливого провідника, єпископа, який навчав не лише словом, але і прикладом.

Я часто згадував цей випадок на місії та служачи в інших покликаннях. Я думаю про нього зараз і відчуваю вдячність Небесному Батькові за те, що є членом Господньої Церкви.

Одна з моїх невісток у Гватемалі переживала важкі часи, що призвело до розладу здоров’я. Ми з дружиною молилися за неї, але не знали, що ще можемо зробити. Пізніше я зміг відвідати моїх родичів під час відрядження до рідної Гватемали, де і засвоїв цей прекрасний урок про провідництво.

Я розмовляв зі своїм тестем у патіо, коли один з 12-річних хлопчиків приходу пройшов повз нас, привітавшись. Коли він пройшов, мій тесть сказав: “Цей юний брат і двоє інших хлопців такого ж віку нещодавно по-справжньому здивували мене. Вони втрьох прийшли, одягнуті в білі сорочки й краватки. Привітавшись зі мною, вони мене здивували, попрямувавши до вітальні, щоб відвідати мою дочку. Вони сказала їй, що прийшли провідати її, бо дізналися про негаразди зі здоров’ям, які вона має. Вони сказали, що хоча є лише дияконами й тому не можуть дати їй благословення, однак можуть молитися за неї, щоб Ісус Христос її благословив.

Ті троє юнаків стали на коліна й промовили чудову молитву, попросивши Небесного Батька благословити мою дочку. Потім вони встали й, виразивши їй свою любов, пішли додому.

Знаєш що,—продовжував мій тесть,—приклад цих юнаків справив на мене велике враження”.

Наступного дня, коли я прийшов на причасні збори, то побачив трьох юнаків, акуратно одягнутих, готових роздавати причастя. Я був у захопленні від них і сповнений поваги. Після зборів я підійшов, щоб потиснути кожному з них руку, яка була невеликих розмірів, але мала велику силу підтримувати стомлені й зажурені духи. Нехай Бог благословить цих юних чоловіків за їхній приклад служіння, любові й віри.

З того часу як я стала членом Церкви, я мала щире бажання дотримуватися заповідей. Однак сплата десятини була випробуванням, бо моя мама, яка не була святою останніх днів, не дозволяла цього робити.

Коли я отримувала платню, то відкладала гроші на десятину в шухляду. Але коли прийшов час, щоб повернути гроші Господу, їх там не було. Я запитала у мами, чи вона їх не бачила, і вона відповіла, що витратила їх, бо Господу вони не потрібні. Я не сперечалася з нею, бо вірила, що існував інший спосіб вирішення цієї проблеми.

Оскільки я не могла платити десятину, то довго сумувала. Коли я пішла до єпископа на інтерв’ю з врегулювання десятини, він запитав, чи я сплачую повну десятину, а я зі сльозами на очах відповіла заперечно, пояснивши, що моя мама забрала гроші, відкладені на десятину. Мій єпископ утішив мене, сказавши, що Господь знає бажання мого серця. Потім він попросив мене у середу привести на інтерв’ю мою маму. Я погодилася.

Протягом того тижня я запитувала себе: “Як я можу привести свою маму на інтерв’ю з єпископом, якщо вона не є членом Церкви? Вона просто не погодиться прийти”.

Коли прийшла середа, я все ще нічого їй не казала, тож просто попросила її піти зі мною в дім зборів, сказавши, що не хочу йти сама. На щастя, мама погодилася.

Єпископ Фейтоса ласкаво її зустрів і провів до свого кабінету. Я дуже нервувала, поки моя мама була там. Нарешті мама вийшла з його кабінету—з усмішкою.

По дорозі додому мама поглянула на мене і сказала: “Від сьогодні ти будеш платити десятину щомісяця”. Яка радість сповнила моє серце! Господь підготував засоби, щоб моя мама зрозуміла моє бажання дотримуватися цієї священної заповіді.

Відтоді мама приєдналася до Церкви. Вона платить десятину і перевіряє, чи я сплачую свою. Ми отримали прекрасні благословення за те, що дотримувалися цієї заповіді, бо натхненний провідник поговорив з моєю мамою про жертву, відданість і вірність Господу.

У 1998 р., коли я був президентом Товариства молодих чоловіків у моєму приході, я брав участь у молодіжному таборі, організованому колом. Відпочиваючи після гри, я побачив одного юнака, якого не знав раніше. Він самотньо сидів на невеликому пагорбі неподалік від табору. Вираз його обличчя був сумним. Я відчув, що маю підійти й поговорити з ним.

Я представився й запитав, як його звуть. Зараз навіть не пригадаю, про що ми з ним говорили, але добре пам’ятаю, що просльозився. То була незвичайна розмова, що тривала, аж поки нас не покликали на наступний захід. Після того я рідко зустрічав того юнака і ніколи не мав нагоди знову з ним поговорити.

У серпні 2005 р. у центрі нашого колу проводилися збори. Той юнак підійшов до мене і вручив листа. Я прочитав:

Я почав розмірковувати сьогодні про розмову в Сан-Мартін-Парк, що відбулася десь у 1998 р. Якщо ви пам’ятаєте, я сидів самотньо й мені було трохи сумно. Ви підійшли до мене й сказали, що відчули, що вам потрібно зі мною поговорити. Ви сказали,… що настав час зробити вибір—чи залишатися в Церкві і йти за Ісусом Христом, чи залишити її і не мати благословень, які приносить активність у Церкві. Одна річ запам’яталася мені найбільше: ви сказали, що коли я відпаду, відпаде вся моя сім’я, але якщо я буду постійно йти вперед, то і сім’я буде йти зі мною.

…У мене виникло величезне бажання домогти членам своєї сім’ї. … То ж з дня нашої розмови я прийняв рішення залишатися вірним Господу, і навіть зараз, коли минуло сім років, я залишаюся вірним, а моя сім’я твердо дотримується євангелії й залишається вірною Господу. … Дякую за вашу прямоту й правдивість. Ви й не уявляєте, скільки добра для мене зробили.

Зараз той юнак повернувся з місії й уклав храмовий шлюб. Я вдячний, що Господь дав мені можливість служити провідником. Я вдячний, що зрозумів, як важливо стати на місце іншої людини, щоб спробувати зрозуміти, через що їй доводиться проходити.