Усі вони мої

“Це всі ваші?”

Я часто чую таке запитання, тож не здивувалася, коли почула його від жінки, яка стояла за мною в черзі в продуктовому магазині. Я подивилася на своїх дочок шести і п’яти років, які стояли по обидва боки наповненого візка, ще одна моя дитина, яка щойно почала ходити, щасливо розмахувала ногами, сидячи навпроти мене у візку, і чотиримісячне немовля знаходилося в рюкзачку для дітей у мене на грудях.

“Так, усі вони мої”,—сказала я посміхаючись.

З того часу, коли ми з чоловіком створили сім’ю, люди часто обговорювали наше рішення стосовно того, скільки нам мати дітей і коли. Рішення про першу дитину не було логічним, принаймні за мирськими нормами. Нам було трохи більше 20 років. Ми щойно закінчили коледж, і мій чоловік шукав “справжню роботу”. Наш доход був дуже скромним, і у нас не було страхування. Однак ми мали непереборне відчуття, що ті духи дуже сильно хочуть прийти в нашу сім’ю, тож ми йшли вперед з вірою.

Господь благословив мене, і вагітність пройшла без ускладнень, я народила красиву дівчинку, а чоловік отримав стабільну перспективну роботу. Я була вдячна за те, що можу залишатися вдома з дочкою і трьома дітьми, які народилися пізніше. Усі вони з’являлися в нашій сім’ї після того, як ми отримували сильне відчуття, що настав відповідний для цього час, однак було нелегко пояснити іншим, чому в нас було так багато дітей з такою невеликою різницею у віці.

Багато запитань, які я незмінно чула, ставили під сумнів мій здоровий глузд: “Навіщо так багато?”, “Ви уявляєте, скільки потрібно грошей, щоб виростити дитину до 18 років?”, “Хіба ви зможете приділити кожній дитині увагу й надати всі можливості, необхідні їй?” І, звичайно ж: “Ви збираєтеся ще народжувати дітей?”

Я сподіваюся, що ми ще будемо народжувати дітей, незважаючи на те, що виховання малих дітей—це велике фізичне, емоційне, інтелектуальне і духовне навантаження. Іноді буває так, що дітей треба нагодувати, змінити підгузники, заспокоїти немовля і витерти комусь ніс—і все одночасно. У такі моменти я ставлю під сумнів свій здоровий глузд і не впевнена, що роблю все правильно. Здається, що в такі дні я чую, як світ глузує з мене, нібито кажучи: “А ми ж тобі казали!”

Але в ті моменти я відчуваю велику вдячність за вчення євангелії Ісуса Христа і за те, що вона приділяє велику увагу сім’ям. Щодня я покладаюся на євангельські принципи, яких навчають пророки давнини і сьогодення, щоб знати, що моя робота матері—а це справжня робота—є найважливішою справою, якою я можу займатися у своєму житті, і вона гідна будь-яких зусиль. У відповідь на гарячу молитву я щоденно отримую божественну допомогу, аби робити те, що мене просять робити в домі. Завдяки ніжним милостям Небесного Батька стається так, що на зміну дням абсолютної виснаженості приходять миті надзвичайної радості.

Тож тій жінці в продуктовій крамниці й усім іншим, які не розуміють, чому я хочу віддати своє серце й душу вихованню дітей, я з гордістю відповідаю: “Так, усі вони мої. І я кажу це з вдячністю, щиро, без жодних вагань!”