Обіцяння храму

Я народилася і виросла в Церкві, але коли мені було за 20, стала неактивною. Я вийшла заміж за хорошого чоловіка, який також був неактивним у своїй релігії. Коли ми з Джоном започаткували сім’ю, в якій згодом з’явилося п’ятеро дітей, моє серце почало сумувати за вченнями моєї юності. Я не тиснула на Джона, але він погодився ходити на богослужіння разом зі мною і нашими двома синами—Джоном Роувом і Джозефом. Щонеділі ми почали ходити в приход. Місіонери навчали Джона, він прийняв євангелію і через три місяці охристився.

Ми стали активними членами нашого приходу і виконували покликання у різних допоміжних організаціях. У нашій сім’ї з’явилося ще троє дітей—Хейлі, Тесса і Дженна. Усі вони із задоволенням брали участь у Початковому товаристві, його заходах та у програмі скаутів. Упродовж наступних десяти років ми з Джоном три рази ходили на заняття з підготовки до відвідування храму, але так до храму й не дійшли. Ми хотіли, щоб наша сім’я запечаталася, але не були готові жити за всіма заповідями. Ми регулярно ходили до церкви й виконували більшість заповідей. Непогано, правда ж? Крім того, наші діти не знали, в чому ж полягає різниця.

Але невдовзі ми зрозуміли, що це не так. Кожного вечора, коли я вкладала спати нашого старшого сина, він почав запитувати, коли наша сім’я піде до храму. Це запитання торкнулося найпотаємніших струн нашого серця.

Десь у той самий час наш єпископ запросив мене й чоловіка зайти до нього в офіс. Він хотів знати, чому ми не беремо зобов’язання зробити храмові благословення реальністю для нашої сім’ї. Ми пояснили, що були не готові жити за всіма заповідями, необхідними для отримання храмової рекомендації, і нам здавалося, що ми й так робили все можливе.

Як і всі єпископи до нього, єпископ Райдінг розповів нам про важливість тих обрядів і про вічні благословення, які зможе отримати наша сім’я. Але потім сталося щось таке, чого я ніколи не забуду. Єпископ помовчав кілька секунд, а потім тихо сказав: “Я відчуваю натхнення сказати, що зараз для вас настав час піти до храму. Ви можете пропустити цю можливість для вашої сім’ї”.

Ми не знали всіх наслідків зауваження, зробленого єпископом, але відразу ж відчули, як Дух підтвердив його істинність. Ми не лише зрозуміли, що храм благословить нас навіки, але й те, що наше запечатування зможе допомогти нашим дітям, оскільки вони дорослішали й починали приймати важливі у своєму житті рішення.

Того вечора ми з Джоном залишили офіс єпископа, по-новому відчуваючи невідкладність цього питання. Ми встановили конкретні цілі і призначили дату ендаументу й храмового запечатування. З того часу й надалі ми щиро намагалися жити за всіма заповідями—не лише за тими, за якими було зручно жити. Крім того, ми постійно молилися, вивчали Писання та більш старанно служили в покликаннях. Коли ми пішли на ці жертви, то побачили, як багато благословень увійшло в наше життя.

Під час негараздів ми підтримували одне одного. Я пам’ятаю, як одного вечора мій чоловік відчув, що мені трохи страшно. Він прочитав уривок з книги президента Бойда К. Пекера Святий храм¹, яку ми вивчали разом. Слова, якими він зі мною поділився, розширили моє бачення і вгамували страхи.

Єпископ Райдінг невпинно нас підбадьорював, як і інші члени Церкви. Один друг дав нам примірник брошури Храми, який ми уважно вивчили. Вчителі в класі з підготовки до храму відповідали на наші запитання і виявляли доброту й дружнє ставлення, а багато членів приходу показували гарний приклад храмової гідності.

Кожного вечора, вкладаючи дітей спати, ми впевнено казали їм, що наша сім’я дійсно збирається до храму. З наближенням до цієї події ми назвали їм конкретну дату.

17 квітня 1998 року, десь через шість місяців після тієї доленосної розмови з єпископом, ми з Джоном і нашими п’ятьма дітьми стали навколішки біля олтаря храму в Далласі, шт. Техас. Багато друзів з нашого приходу прийшли на цю подію, і завдяки їхній підтримці я зрозуміла, як їм хотілося, щоб ми отримали ті благословення, які вони мали у своїх сім’ях. Безумовно, запечатування стало найважливішою подією в нашому житті.

Ми з чоловіком фізично відчули зміни, які спричинила ця подія. Наприклад, ми помітили, як змінилася атмосфера в домі, особливо ставлення дітей. Вони стали більш слухняними, і хоча й не досконалими, та все ж постійно намагалися приймати правильні рішення й виконувати заповіді. Ми також відчули, як зміцнилася наша сім’я.

Але якими б щедрими не були ті благословення, ми особливо гостро відчули реальність храмових благословень у 2007 році. Вранці 21 жовтня наші близнюки, яким тоді було по 17 років, потрапили в автокатастрофу. Тесса зазнала легких ушкоджень, але стан Дженни був дуже серйозним. Її відвезли в територіальну лікарню, де вона лежала в комі. Коли ми дізналися, що вона може померти, троє найстарших дітей приїхали з коледжу. Наступні дні ми провели разом з Дженною в лікарняній палаті, і наша сім’я відчувала велику втіху завдяки обрядам, що дадуть нам можливість бути разом і після смерті. Увесь той час ми говорили про вічну природу сімей—нашої сім’ї. Через тиждень після автокатастрофи Дженна пішла з життя.

Після її смерті наші храмові завіти набули для нас ще більшого значення. Ми страшенно сумуємо за Дженною і мріємо про день, коли знову зможемо бути разом, однак наша віра у план спасіння і свідчення про вічні сім’ї підтримують нас. У нашому домі є фотографія нашої сім’ї біля храму, яка нагадує нам про все, що відбулося, і про обіцяння, які можуть бути нашими.

Ми вдячні за вірних провідників священства, які дали нам ту пораду, особливо за доброго єпископа, який прислухався до спонукання, що спрямувало нашу сім’ю до вічних благословень. Ми вдячні за друзів і членів приходу, які підбадьорювали нас у той час і показували гарний приклад для наслідування. Понад усе, ми вдячні Небесному Батькові, який уможливив “продовження сімейних стосунків після смерті” завдяки дару Його Сина і храмовим обрядам².