Діти

Багато років тому в Куcко, містечку далеко в Андах у Перу, ми із старійшиною А. Теодором Таттлом проводили причасні збори у довгій, вузькій кімнаті з відкритими надвір дверима. Був вечір і надворі було дуже холодно.

Під час виступу старійшини Таттла у дверях з’явилася постать маленького хлопчика, років так шести. Він був майже голий, тільки в старій сорочці до колін.

Зліва від нас на столі стояла тарілка з причасним хлібом. Цей обідраний безбатченко побачив хліб і став підкрадатися до нього. Він вже майже був біля столу, коли його побачила жінка в проході. Суворо похитавши головою, вона вигнала його геть у нічну темряву. Як мені було його шкода!

Згодом хлопчик повернувся. Він повз уздовж стіни, переводячи погляд з хліба на мене. Зараз він уже наблизиться до того місця, де його знову побачить жінка. Я простягнув вперед руки, і він підбіг до мене. Я посадив його на коліно.

Потім я зробив щось симво-лічне – посадив його на місце старійшини Таттла. Після заключної молитви він, на мій жаль, розчинився в ночі.

Коли я повернувся додому, то розповів про нього Президенту Спенсеру В. Кімболу. Він був глибоко зворушений і навіть згадав про це у виступі на конференції. Він розповідав історію іншим і неодноразово казав мені: «Ця історія набагато більше означає, ніж ти собі думаєш».

Я завжди пам’ятав того маленького безпритульника. Я часто шукав його в обличчях людей, коли бував у Південній Америці. Коли я згадую його, то разом з ним згадую інших таких.

Після Другої світової війни, сидячи темної ночі у вагоні на вокзалі в південній Японії, я почув, як у вікно хтось стукнув. За вікном стояв хлопчик, на якому була така сама поношена сорочка. Його опухла щока була перев’язана ганчіркою, а на голові були ранки від корости. В руках він тримав іржаву банку і ложку – символ бездомного жебрачка. Я побіг, щоб відчинити двері і дати йому грошей, але в ту мить потяг рушив. Ніколи не забуду того голодного хлопчика на холоді з порожньою банкою в руках.

В одній лікарні при державній школі для індіанців з температурою та нежиттю лежав маленький першокласник. Я відкрив пакунок від його матері, яка жила за сотні миль у резервації. У картонній коробочці, обклеєній наклейками від автозапчастин, яку вона явно дістала в «пункті обміну товарів», було трохи навахського смаженого хліба і кілька шматочків баранини – подарунок на Різдво для синочка.

Нещодавно я побачив у новинах довгий, до болю знайомий караван біженців. З ними, як і водиться, були діти, які несли дітей. Одна дитина сиділа на верхівці великого баула, який несла її мати. Повільно й тихо проходячи, вона подивилася прямо в камеру. Це кмітливе маленьке обличчя і великі чорні очі наче запитували: «Чому?»

Діти минулого, сучасного й майбутнього всі однакові. Вони нескінченно дорогоцінні. Щоразу, як народжується дитина, світ поновлюється в невинності.

Я постійно думаю про дітей і молодь і молюсь за них і їхніх батьків.

Нещодавно ми були на причасних зборах, де виступали діти, які потребують особливого догляду. У кожного були вади слуху, зору або розумового розвитку. Крім того, кожному підліткові знайшли пару. Вони співали для нас і виконували музичні твори. Перед нами в першому ряду була дівчина, яка підвелася й перекладала мовою жестів глухим.

Дженні коротенько свідчила. Потім виступали її батьки. Вони розповіли про той жахливий біль, який принесла звістка, що у їхньої дитини не буде нормального життя. Вони переказували нескінченні щоденні випробування, що прийшли за тим. Коли інші вирячувалися на Дженні або сміялися з неї, її брати, захищаючи, обіймали її. Потім мати розповідала про любов і невимовну радість, яку Дженні принесла в сім’ю.

Ці батьки побачили, що «після багатьох бідувань… приходить благословення» (див. УЗ 103:12). Я бачив їх, об’єднаних лихом й очищених до чистого блиску – справжні святі останніх днів.

Вони сказали нам, що всіх дорослих Дженні сприймає наче своїх батьків. Тож, коли я потиснув їй руку, то сказав: «Я дідусь».

Вона підвела очі і сказала: «Воно й не дивно… !»

У Писаннях, в нашій літературі, в наших віруваннях або вченнях немає нічого, що дозволяло б батькам або комусь ще зневажати власних або чиїхось дітей, знущатися над ними чи глумитися з них.

У Писаннях, в нашій літературі, в наших віруваннях і в наших ученнях є заповіді, навіть застереження, що ми повинні захищати дітей, любити їх, дбати про них і «навчати їх іти шляхами істини» (Мосія 4:15). Спокушати їх – про це навіть і думати не можна.

Одні з найсуворіших попереджень і найжорсткіших покарань в одкровеннях пов’язані з малими дітьми. Ісус учив: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, – і його потопити в морській глибині» (Матвій 18:6).

За життя пророка Мормона були люди, які не розуміли, що діти «безвинні перед Богом» (Мосія 3:21) і «живуть у Христі», і хотіли христити малих дітей. Мороній сказав, що вони «заперечу[ють] милостям Христа, і звод[я]ть нанівець його спокуту і силу його спокутування» (Мороній 8:20).

Мормон суворо докоряв таким, кажучи: «Той, хто думає, що малі діти потребують хрищення, знаходиться у жовчі гіркоти й у путах беззаконня, бо він не має ні віри, ні надії, ані милосердя; ось чому, якщо його має бути відсічено з такою думкою, він мусить піти в пекло.

Ось, я кажу з сміливістю, маючи повноваження від Бога» (Мороній 8:14, 16).

Тільки тоді, коли дитина досягає віку підзвітності, встановленого Господом на позначці у 8 років (див. УЗ 68:27), вона повинна христитися. До цього віку вона невинна.

Дітей не можна зневажати або бути байдужими до них. Звісно, з них не можна глумитися і їх не можна ображати. Дітей не можна кидати або від них не можна відчужуватися розлученням. Батьки відповідають за забезпечення своїх дітей всім необхідним.

Господь сказав: «Усі діти мають право бути на утриманні своїх батьків, доки не виростуть» (див. УЗ 83:4).

Ми повинні задовольняти їхні матеріальні, духовні й моральні потреби. Книга Мормона вчить: «І ви не дозволите, щоб ваші діти ходили голодні або голі; також не дозволите ви, щоб вони порушили закони Бога, і билися і сварилися один з одним, і служили дияволові, який є хазяїном гріха, або злим духом, про якого говорилося нашими батьками, йому, хто є ворогом усієї праведності» (Мосія 4:14).

Ніщо не порівняти з відповідальним батьком, який, у свою чергу, вчить відповідальності своїх дітей. Ніщо не порівняти з матір’ю, яка завжди поруч, щоб втішити і заспокоїти. Любов, захист і ніжність – усе це на вагу золота.

Господь сказав: «Я заповідав вам виховувати своїх дітей у світлі істини» (див. УЗ 93:40).

Аж надто часто один з батьків змушений самотужки виховувати дітей. У Господа свій спосіб зміцнення таких батьків, щоб одному нести відповідальність обох. Бо якщо хтось із батьків свідомо зрікається дитини, він робить надзвичайно велику помилку.

Я часто згадую про іншого хлопчика. Ми зустрілися з ним на випуску семінарії далеко в Аргентині. Він був добре одягнений і в міру вгодований.

Учні збиралися в проході й піднімалися на сцену. Підйом складався з трьох доволі високих сходинок. Він не зміг би піднятися й на першу, оскільки ноги в нього були надто короткими. Він був карликом.

Тоді ми побачили за ним двох міцних юнаків, які підійшли з обох боків й урочисто підняли його на подіум. Коли збори завершилися, вони зняли його і пішли з ним разом. То були його друзі, які наглядали за ним. Цей хлопчик не зміг би піднятися і першою сходинкою, якби не підтримка друзів.

Новонавернені приходять до Церкви, у духовному розумінні, як діти. Їм потрібен хтось, якийсь друг, хто підтримає їх.

Якщо ми зробимо сходинки після хрищення такими, що ними піднімуться тільки високі та з сильними ногами, то проігноруємо одкровення Господні. Пророки говорили, що ми «повинні б бути вчителями… [і навчати] перших початків Божого слова. [Адже воно] – молоко, а не страва тверда.

А страва тверда – для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євреям 5:12, 14).

Апостол Павло писав: «Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете» (1 Коринтянам 3:2).

В одкровенні, даному в 1830 році саме перед організацією Церкви, Господь попереджав: «Вони не можуть витерпіти м’яса, але вони повинні отримувати молоко; отже, вони не повинні знати про ці речі, щоб їм не загинути» (див. УЗ 19:22).

Нам слід бути обачливими, щоб не зробити ту першу сходинку надто високою або призначеною для тих, у кого сильні довгі ноги, й залишити інших без друга, який підтримав би їх.

Коли хтось із учнів не дав підвести малих дітей, «Ісус же сказав: «Пустіть діток, [пустити означає дозволити] і не бороніть їм приходити до Мене, – бо Царство Небесне належить таким» (Матвій 19:14).

Коли учні запитали, якими вони повинні бути, Ісус поставив посеред них дитину (див. Матвій 18:2–3). Якщо ми не станемо, як мале дитя, ми ні в якому разі не успадкуємо Царство Бога (див. 3 Нефій 11:38).

У моєму розумі, серці та моїй душі таїться велика турбота за дітей і їхніх батьків.

Всі ці роки мене цікавило, що ж мав на увазі Президент Кімбол, коли нагадував про безпритульника в Куско й повторював: «Ця історія означає набагато більше, ніж ти собі думаєш». Якось він сказав: «Ти посадив собі на коліно цілий народ».

Тепер, на 78-му році життя я зрозумів те, що бачив Президент Кімбол; я знаю, що він мав на увазі. Той хлопчик з Куско, і той з Японії, і ще інші діти в усьому світі дуже вплинули на мої думки й почуття, і на те, про що я молюся найпалкіше. Я постійно думаю про дітей і їхніх батьків, які намагаються виховати їх у дедалі небезпечнішому світі.

Як і мої Брати, я об’їздив увесь світ. Як і мої Брати, я обіймав високі посади у сфері освіти, бізнесу, в урядових установах і в Церкві. Я написав книжки. Як і вони, я отримав звання, ступені, посвідчення й нагороди. Така честь незаслужено здобувається високою посадою.

Зважуючи цінність всього цього, те, чим я дорожу більше за будь-яку з них – за всіх їх разом узятих, те, що для мене має справжню цінність, так це те, як наші сини й доньки та їхні подружжя ставляться до своїх дітей і як наші внуки, у свою чергу, ставляться до своїх дітей.

Якщо говорити про розуміння стосунків з Небесним Батьком, найкраще знання, яке ми з дружиною як батьки і прабатьки здобули, дали нам наші діти.

Це благословення було даром від моєї дружини. Господь говорив про таких жінок: «[Дружина дана чоловікові], щоб розмножуватися й наповнювати землю згідно з моєю заповіддю, і виконувати обіцяння, що його було дано моїм Батьком до заснування світу, і для їхнього піднесення у вічних світах, щоб вони могли народжувати душі людей; бо цим роботу мого Батька буде продовжено, щоб його могло бути уславлено» (див. УЗ 132:63).

Якщо матерями дітей будуть такі жінки, стає зрозуміло, чому Господь сказав, що велике може вимагатися від рук їхніх батьків (див. УЗ 29:48).

Я свідчу, що євангелія істинна, а її сила має благословляти дітей. Я щиро молюся, щоб діти, молодь та їхні батьки отримали дар Святого Духа, який вестиме й захищатиме їх, сповнюючи їхні серця свідченням про те, що Ісус є Христос, Син Бога, Єдинонароджений від Батька. В ім’я Ісуса Христа, амінь.