Ще один блудний син

Однією з найбільш відомих притч, які розповів Спаситель, є історія про нерозумного молодшого брата, який прийшов до батька, попросив свою частку маєтку й пішов з дому, щоб розтратити свій спадок, «живучи марнотратно»¹. Його гроші й друзі зникли швидше, ніж він думав – вони завжди зникають – і настав сумний день підведення підсумків – він завжди настає. Внаслідок усього цього хлопець став свинопасом, настільки голодним, позбавленим засобів до існування й почуття гідності, що «бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині». Але й ця втіха була йому недоступною.

Потім у Писаннях сказано, підбадьорююче: «Він спам’ятався». Він вирішив знайти свій шлях додому, сподіваючись, що йому дозволять бути хоча б наймитом у домі батька. Хвилюючий опис того, як турботливий, вірний батько цього хлопця побіг йому назустріч і осипав його поцілунками – є однією з найзворушливіших сцен і викликає найбільше співчуття з усього, що містять Писання. Вона розповідає про те, як Бог хоче повернути під захист Своїх рук кожне Боже дитя, яке збилося з дороги чи має якісь інші проблеми.

Але, захопившись історією про молодшого сина, ми можемо, якщо не будемо уважними, не звернути уваги на старшого сина, оскільки в перших рядках Спасителевої історії ми читаємо: «У чоловіка одного було два сини», – і Він міг додати: «і обоє вони були пропали і їм треба було повернутися додому».

Молодший син повернувся, його зодягли в одяг, на руку подали перстень, коли на сцені з’являється старший син. Він цілий день працював на полі, вірний і відданий своєму обов’язку, і тепер повертався назад. Центральне місце в цій історії відводиться мові, якою описуються паралельні подорожі додому, що відбувалися із зовсім різних міcць.

Повертаючись додому, старший син почув музику й сміх.

«І покликав одного зо слуг, [зверніть увагу, що він мав слуг], та й запитав: «Що це таке?»

А той [слуга] каже йому: «То вернувся твій брат і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, – бож здоровим його він прийняв.

І розгнівався той [старший брат], – і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його».

Ви знаєте, яка між ними відбулася розмова. Звичайно ж, біль цього батька за дитину, яка збилася з пуття, яка пішла з дому і їла зі свинями, став ще сильнішим від усвідомлення, що цей старший, розумніший брат, на якого молодший брат у дитинстві дивився, як на героя, яким старший брат завжди є, зараз розгнівався, через те, що його брат повернувся додому.

Ні. Я виправлю себе. Цей син не стільки розгніваний за те, що інший син повернувся додому, як на те, що його батьки радіють з цього приводу. Відчуваючи, що його недооцінюють і, можливо, щось більше ніж жаль до себе, цей відповідальний син, а він був надзвичайно відповідальним, на мить забуває, що йому незнайомі підлість або розпач, страх або ненависть до себе. Він забуває, що кожне теля на фермі вже належить йому, так само, як увесь одяг у скрині й кожна каблучка в шухлядці. Він забуває на мить, що вірність завжди мала й буде мати винагороду.

Ні, він, хто справді має все, і хто своєю старанною, чудовою працею заробив це, не має лише одного, що може зробити його досконалим чоловіком Господа, яким він майже є. Він ще повинен навчитися співчувати і жаліти, отримати широту милосердного бачення, щоб побачити, що це не є поверненням суперника. Це – його брат. Як його батько кликав подивитися на того, хто був мертвий – і ожив. Хто був пропав – і знайшовся.

Звичайно ж, цей молодший брат був в’язнем – в’язнем гріха, нерозумності й свинарника. Але старший брат також живе у певного роду тюрмі. І він все ще не може подолати цієї в’язниці, яка в ньому. Його переслідує зеленоокий монстр заздрості². Він вважає, що батько ставиться до його служіння, як до чогось незначного, а брат позбавляє прав, хоча жодний з цих фактів не має місця. Він став жертвою надуманої образи. Він подібний до Тантала з грецької міфології: вода досягає йому до підборіддя, але він не може напитися. Він, як людина, яка до певного моменту вважала себе дуже щасливою в житті й задоволеною своєю щасливою долею, раптом почувається дуже нещасним лише через те, що хтось іще має таку саму щасливу долю.

Хто є той, який підступно нашіптує нам на вухо, що дар, даний іншому, певним чином применшує ті благословення, які отримали ми? Хто примушує нас вважати, що коли Бог посміхається іншому, то Він напевне має якимось чином насуплено поглянути на нас? І ви, і я знаємо, хто робить це – той, хто є батьком усієї брехні³. Це – Люцифер, наш загальний ворог, чий вигук звучить через усі часи і спрямований до кожного з нас: «Дай мені Твою шану»⁴.

Кажуть, що заздрість – це той гріх, який всі визнають неохоче. Про те, наскільки поширеною може бути заздрість, ідеться у старій датській приказці: «Якби заздрість була лихоманкою, то увесь світ був би хворим». Приходський священик у Кантарберійських оповідях Чосера гірко оплакує цей недолік, тому що наслідки його далекосяжні. Заздрість незадоволена всім, у тому числі кожною чеснотою й талантом, і її ображає все, у тому числі доброта і радість⁵. У той час, як нам здається, що інші в наших очах стають все більш значущими, наша значимість через це зменшується. Іноді, на жаль, ми саме так і відчуваємо.

Як це відбувається, особливо коли ми бажаємо більше, ніж потребуємо? Я вважаю, що однією з причин цього є те, що ми маємо спокуси того чи іншого виду, які кажуть нам, що того, що ми маємо – недостатньо. Щось чи хтось завжди каже нам, що нам потрібно бути більш гарними, більш багатими, отримувати більше оплесків або більше похвали, ніж ми маємо. Нам кажуть, що нам треба більше майна, більше себе розважати. Нас просто осипають нагадуваннями про те, що нас було поставлено на чашу терезів речей світу і знайдено легенькими⁶. Бувають дні, коли нам здається, що ми замкнені в тісній кімнаті великої і просторої будівлі, де по телевізору показують лише безкінечну мильну оперу під назвою «Марні ілюзії»⁷.

Але Бог не діє таким чином. Батько в цій історії не дражнить своїх дітей. Він не порівнює їх безжалісно із сусідськими дітьми. Він навіть не порівнює їх один з одним. Його співчуття до одного не означає, що він відвертається від іншого або не любить його. Він божественно добрий до обох своїх синів. Він виявляє милосердну любов до обох своїх синів. Я вірю в те, що Бог завжди підтримує нас таким самим чином, як моя мила дружина Пет підтримує мене, коли я співаю. Вона віртуозний музикант, можна навіть сказати музичний геній. А мені ведмідь наступив на вухо. Та все ж я знаю, що вона мене любить дуже по-особливому, коли я намагаюся співати. Я знаю це, тому що бачу це в її очах. То є очі любові.

Один спостерігач написав: «У світі, де людей постійно порівнюють, оцінюють у міру їх освіченості, привабливості, успіху, справді нелегко повірити в [божественну] любов, яка є зовсім іншою. Коли я чую, як когось хвалять, – каже він, – то мимоволі думаю про себе, як менш гідного похвали; коли я читаю про доброту й гарні вчинки інших людей, важко не замислюватися, чи був би я таким добрим, як вони; і коли я бачу трофеї, нагороди, й призи, вручені видатним людям, я не можу не спитати в себе, чому це трапилося не зі мною»⁸. Якщо не чинити опір цим почуттям, ми побачимо, як ця схильність, яку світ так звеличує, зрештою розвине образу на Бога і зневажливе до Нього ставлення, а також страшенно руйнівне бачення своєї особистості. Більшість заповідей, які починаються зі слова «не» мають на меті утримати нас від того, щоб не зробити боляче іншим людям, але я переконаний, що заповідь «Не жадай» має на меті утримати нас від того, щоб не приносити болю собі.

Як ми можемо подолати цю схильність, настільки спільну для всіх нас? Ми можемо робити те, що зробили ці два сини – розпочати свій шлях назад до Батька. Ми повинні зробити це якомога швидше і з таким смиренням, на яке тільки здатні. Протягом цього шляху ми можемо порахувати велику кількість своїх благословень і радіти досягненням інших. Найкраще, що ми можемо зробити – служити іншим. Це найкращі вправи для серця, які тільки можна прописати. Але, зрештою, і цього не досить. Коли ми пропадаємо, ми можемо «спам’ятатися», але ми не завжди зможемо «знайтися» і, що стосується вічності, ми не можемо «спасти самі себе». Лише Батько і Його Єдинонароджений Син можуть це зробити. Спасіння – лише в Них. Отже, ми молимося, щоб Вони допомогли нам, щоб вийшли нам назустріч, обняли нас і привели на святкування, яке приготували для нас.

Вони так і зроблять! Писання наповнені обіцяннями, що Божої благодаті достатньо⁹. Це – єдина арена, де ніхто не повинен показувати кігті або змагатися. Нефій проголошує, що Господь «любить [весь] світ» і дає спасіння вільно.

«Слухайте, хіба [він] заповідав кому-небудь, що їм не слід куштувати його добро? – запитує Нефій. – Ні! – Всі… мають привілеї, як один, так і другий, і нікому не заборонено [його рукою]».

«Прийдіть до мене всі ви, кінці землі, – благає Він, – купуйте молока і меду без грошей і без ціни»¹⁰. Всі мають привілеї, як один, так і другий. Ідіть з миром. Ідіть з упевненістю. Ідіть без страху й заздрості. Будьте завжди упевнені, що Небесний Батько щедрий до вас.

Коли ми це чинимо, то можемо допомагати іншим, молячись про благословення для них, у той час, коли вони щиро моляться за нас. Ми можемо розвивати будь-який талант і здібність, коли б ми їх не отримали, щоб зробити наше життя більш подібним до того, яке буде на небесах.

Нам корисно завжди пам’ятати короткий вислів Павла, який вказує на основні чесноти: «А тепер залишаються віра, надія, любов, – оці три. А найбільша між ними – любов»¹¹. Він нагадує нам про те, що всі ми – тіло Христове, і що всі члени тіла, приємні чи слабкіші, є значними й важливими та підлягають турботі. Ми відчуваємо глибину його заклику про те, «щоб поділення в тілі не було, а щоб члени однаково дбали один про одного. І коли терпить один член, то всі члени з ним терплять; і коли один член пошанований, то всі члени з ним тішаться»¹². Ця незрівнянна порада допома- гає нам пам’ятати, що англійське слово «generosity» (великодушність, щедрість) має те саме походження, що і слово «genealogy» (генеалогія, родовід). Обидва вони походять від латинського слова genus, що означає «того ж походження або виду, того ж сімейства або роду»¹³. Нам завжди буде легше виявляти великодушність, якщо ми пам’ятатимемо, що ця шанована особа – одна з нас.

Брати й сестри, я свідчу, що жодного з нас Бог не цінує менше і не плекає менше, ніж іншого. Я свідчу, що Він любить усіх нас: ненадійних, нетерплячих, самозакоханих, усіх. Він не порівнює наші таланти чи погляди, наші професії чи наші статки. Він радісно вітає кожного, хто біжить, закликаючи боротися з гріхом, а не один з одним. Я знаю, що коли ми будемо вірними, на кожного з нас¹⁴ чекає «одіж, … вибіл[ена]… в крові Агнця»¹⁵. Давайте підбадьорювати одне одного у наших зусиллях виграти ту нагороду, в ім’я Ісуса Христа, амінь.