Мова любові

Коли я була молодою мамою, ми з чоловіком та п’ятьма дітьми, найстаршому з яких не було восьми років, переїхали до Південної Америки. Хоча жоден з нас не володів мовою, але моїй шестирічній доньці було найважче вивчати нову мову. Ми вирішили віддати її до підготовчої школи разом з чотирирічними дітьми, незважаючи на те, що їй вже слід було йти в перший клас. Ми сподівалися, що, спілкуючись з молодшими дітьми, вона буде менше боятися, і це полегшить для неї спілкування португальською мовою.

Але дійсність була такою: мою доньку діти сприймали як іноземку, і вона до них ставилася таким самим чином. Кожен день був днем боротьби, і моя душа боліла за неї кожного ранку, коли я відводила її до школи, а потім чекала на її повернення, до кінця дня почуваючи себе зовсім пригніченою.

Одного дня кілька дітей особливо недобре до неї поставилися. Деякі з них навіть кидали в неї камінням і погрожували їй, а на перерві грубо насміхалися. Вона була налякана, відчувала біль і вирішила не повертатися до класу. Одиноко сидячи на майданчику для гри, поки всі звідти не пішли, донька пригадала, чого ми її навчали про самотність. Вона пригадала, що Небесний Батько завжди поряд зі Своїми дітьми, і з Ним можна поговорити в будь-який момент, а не лише перед тим, як іти в ліжко. Він зрозуміє мову її серця. У куточку майданчика вона схилила голову й помолилася. Не знаючи, про що молитися, вона попросила, щоб її тато й мама могли бути з нею, щоб захистити її. Коли донька поверталася до класу, їй пригадалася пісня з Початкового товариства.

Відкривши очі, вона помітила маленьку квіточку, яка виросла в тріщині цементу. Вона зірвала її й поклала в кишеню. Непорозуміння з іншими дітьми не зникло, але вона поверталася до школи, відчуваючи, що її батьки були з нею.

Кожен з нас, так само, як і моя шестирічна донька, колись почував себе залишеним або самотнім на чужій землі. Можливо, вашою чужою землею було вивчення мови алгебри чи хімії. Можливо, ви подумали, що прибули до чужозем- ного берега, коли приєдналися до Церкви, навіть якщо це відбулося у вашій рідній країні. Поставте себе на місце новонаверненого. Такі слова, як покликання, Верховний єпископат і навіть генеральний авторитет вимагають тлумачення.

А як щодо наших місіонерів, які зрозуміли підказку Святого Духа про те, що Церква істинна, й відповіли на неї, прийнявши виклик вивчення нової мови та євангелії в один і той же час? Я в захопленні, коли думаю про їхню сміливість.

Наше життя сповнене багатьма невдачами, коли ми вивчаємо іншу мову. Однак є одна універсальна мова. Бо слова «Люба матусю, … нагадують квіти про вас мені» долинули до серця маленької дівчинки. Пісня з Початкового товариства і польова квітка були знайомою мовою відповіді на молитву.

Після того, як Ісус навчав протягом певного часу біля храму на землі Щедрій, Він усвідомлював, що люди могли не зрозуміти всіх слів, з якими Він до них звернувся. Він попросив їх повернутися додому та поміркувати й помолитися разом із сім’ями, щоб підготуватися до Його приходу наступного дня.

Але коли «він кинув оком знову навколо на натовп і побачив, що вони були в сльозах і дивилися нерухомо на нього, нібито хотіли попросити його залишитися трохи довше з ними, …

Він узяв їхніх малих дітей, одного за другим, і благословив їх…

І він звернувся до натовпу і сказав їм: Дивіться на своїх маленьких.

І коли вони подивилися, … вони побачили ангелів, які спускалися з небес, нібито це було посередині вогню; і вони спустилися і оточили тих маленьких, … і ангели священнослужили їм» (3 Нефій 17:5, 21, 23–24).

«Оточувати» вогнем нашого свідчення – це і є та мова, якою всі ми повинні навчитися розмовляти і яку розуміти.

Перший урок, якому навчають кожну дитину в світі, яка приходить до Початкового товариства Церкви, називається «Я Божеє дитя». Діти віком від 18 місяців можуть вказувати на себе, супроводжуючи слова рухами:

Кілька років тому, коли я навчала шестикласників, у мій клас було переведено 14-річного хлопчика, який одягався, як хуліган. Він був на два роки старший, а зовнішньо на чотири – за решту 30 учнів. Незабаром я дізналася, що Браян не вмів читати, не постійно відвідував школу і жив з різними опікунами в багатьох містах.

Наближався час заповнення атестаційних карток, і я прийшла до школи у вихідний, щоб закінчити перевірку робіт дітей і виставити оцінки. Коли я зайшла до класу, щоб зібрати роботи, то побачила, що Браян просто «перевертає» клас. Я сказала своєму вдячному колезі, що заберу Браяна з собою. Взявши кілька підручників для першого класу, в яких було багато малюнків, ми пішли до бібліотеки, дорогою розмовляючи про футбол.

Ми розташувалися за столом, де я заповнювала атестаційні картки. Я запитала у хлопця, чи він коли-небудь мав таку картку.

Він похитав головою і сказав: «Ні». Я запитала, чи хотів би він мати атестаційну картку.

Він подивився на мене пильно: «Тільки, якщо в ній буде написано лише добре про мене».

Я зробила для нього спеціальну атестаційну картку, наголосивши в ній на сильних сторонах хлопчика. Я написала його повне ім’я й описала його вміння захопити й розвеселити кожну людину. Я звернула особливу увагу на його любов до спорту. То була незвичайна атестаційна картка, але, здавалося, вона йому сподобалася. Невдовзі після цього Браян зник з нашої школи і останнє, що я про нього чула, це те, що він жив у іншому штаті. Я сподіваюся, що він завжди носив із собою атестаційну картку, в якій ішлося про те, що він був хорошим хлопчиком.

Одного дня всі ми отримаємо атестаційні картки. Можливо, нам поставлять оцінку за те, наскільки добре ми оцінили доброту іншої людини. Кожна дитина потребує постійного підтвердження: «Тебе знають. Тебе цінують. Ти маєш потенціал. Ти хороший».

Мені дуже подобаються історії про дітей-піонерів. Ми завжди чуємо про те, як їхні батьки йшли до Солт-Лейк-Сіті. Але, згідно зі словами пісні з Початкового товариства:

Сюзен Медсен розповідає історію про Агнес Калдвелл із загону з ручними візками, який очолював Віллі. Їх весь час супроводжували бурі й вони потерпали від голоду й холоду. Прибули вози з допомогою, на яких була їжа й ковдри, але возів було недостатньо, щоб везти всіх людей. Навіть після того, як їх було врятовано, більшість людей мала йти пішки, з великими зусиллями долаючи ще багато миль до долини, де вони будуть у безпеці.

Маленька дев’ятирічна Агнес була надто ослабленою, щоб іти далі. Їздовий помітив її рішуче бажання не відставати від воза і запитав, чи не хоче вона поїхати у возі. Ось її особиста розповідь про те, що сталося далі:

«Він дотягнувся до мене, взявши за руку, прискорив коней і змусив мене бігти ногами, … які вже не могли більше бігти. Мені здавалося, що я пробігла кілька миль. Я думала в той час, що то був найгірший з усіх людей, які коли-небудь жили або про яких я коли-небудь чула. Тоді, коли здавалося, що я зараз упаду, він зупинився і [витягнув мене на віз]. Взявши ковдру, він загорнув мене, … щоб мені було тепло і затишно. Тепер я мала час, щоб змінити свою думку, і я це безсумнівно зробила, знаючи добре, що вчинивши так, він врятував мене, щоб я не замерзла, поки буду їхати у возі» (in I Walked To Zion, [1994] 59).

Їздовий того невеличкого воза змусив дівчинку бігти ту відстань з тією швидкістю, з якою вона тільки могла, щоб змусити кров повернутися до її замерзлих ніг і рук. Він врятував її ноги, можливо й життя, давши їй змогу допомогти самій собі.

Діти в наш час долають такі ж складні дороги й випробування, як мігранти, які рухалися на захід. Перед ними постають усякого виду труднощі вздовж усього шляху. Нам потрібно зміцнювати їхні спини, щоб вони могли нести свої тягарі, й ноги, щоб вони танцювали під зоряним небом. Іноді нам треба бігти, щоб підтримувати віру наших дітей.

Знову звернемося до 3 Нефія. Коли Ісус благословляв учнів, «його обличчя посміхалося до них, і світло його обличчя осявало їх» (3 Нефій 19:25).

Усміхнене обличчя показує, що ви добра людина. Діти намагаються бути, як Ісус. Вони хочуть бути схожими на людину, яка посміхається. Вони хочуть бути з тим, хто спілкується з ними з радістю.

Президент Хінклі сказав: «Дітям потрібне сонячне світло. Їм потрібне щастя. Їм потрібні любов і природа» («Save the Children,» Ensign, Nov. 1994, 54).

Такою має бути мова, якою ми навчаємо своїх дітей євангелії. Якою б не була ваша рідна мова, навчіться вчити і розмовляти мовою сердечних молитов і радісного свідчення, щоб ангели, земні й небесні, могли оточити нас і служити нам. Нам потрібні наставники в євангелії, які розмовляють мовою похвали й дружби. Нам потрібно постійно видавати духовні атестаційні картки, які підтверджують наше добре ставлення до кожної людини. Благословенням є те, коли ми даємо дітям можливість бігти з тією швидкістю, на яку вони здатні, використовуючи особисту силу, щоб зміцнити їхні свідчення, і нам слід посміхатися до них і загортати в ковдру наших добрих почуттів протягом усієї великої подорожі, користуючись універсальною мовою любові.

Я вдячна за велике благословення «див[итися] на своїх маленьких». Я люблю згадувати, що діти йдуть також, в ім’я Ісуса Христа, амінь.