Шлях до вдосконалення

Президентство Товариства молодих жінок – просто молодці, правда? Я підтримую і підписуюся під усіма словами, сказаними сьогодні цими прекрасними жінками. Вони – справжні слуги Небесного Батька, і тільки-но передали його святе слово.

«Щастя, – писав Пророк Джозеф Сміт, – є метою і задумом нашого існування; ми знайдемо його, якщо будемо наполегливо йти шляхом, який веде до нього; а шлях цей – моральність, чесність, добросовісність, святість і виконання Божих заповідей»¹.

Але як людині знайти цей шлях і, більше того, залишатися на ньому – шляху, що веде до вдосконалення?

У казці «Аліса в країні чудес» Люіса Керролла Аліса опиняється на роздоріжжі, і перед нею дві стежки, кожна з яких веде вперед, але обидві розходяться в протилежних напрямках. Її зустрічає Чеширський кіт, якого вона запитує: «Якою стежкою мені йти?»

А кіт відповідає: «Все залежить від того, куди ти хочеш прийти. Якщо ти не знаєш, куди йдеш, то яка різниця, якою стежкою прямувати?!»²

На відміну від Аліси, кожна з вас знає, куди хоче прийти. Є дуже велика різниця в тому, якою стежкою ви підете, бо стежка цього життя веде до стежки, якою крокуватимете потім.

В одній ритмічній пісні, популярній багато років тому, є такі спокусливі слова: «Якщо бажання дає плоди, то ти бажай і на турботи уваги не звертай». Ще одна формула життєвої невдачі міститься в доволі новій композиції: «Нічим не переймайся, будь щасливим!»

Тема сьогоднішніх зборів, «Стійте на святих місцях», є більш прийнятною. Мені також дуже подобаються слова, що йдуть далі: «Стійте на святих місцях, і не сходьте»³.

Президент Джордж Альберт Сміт, восьмий Президент Церкви, закликав: «Давайте станемо на дорогу, що веде до щастя і целестіального царства, не робитимемо це час від часу, але день за днем, кожної години, бо якщо залишатимемося на боці Господа, якщо перебуватимемо під впливом Небесного Батька, ворог не спокусить нас. Але якщо ми ступимо на територію диявола, … то будемо нещасними, і це почуття з роками зростатиме, якщо ми не покаємося у гріхах і не повернемося до Господа»⁴.

Промовляючи до юних носіїв Ааронового священства, я часто цитував пораду одного батька своєму дорогоцінному синові: «Якщо ти опинишся там, де не повинен бути – тікай звідти!» Ця ж істина стосується і вас, молоді жінки, які зібралися тут, у Конференц-центрі, та в домах зборів по всьому світу.

Я завжди вважав, що якщо ми говоримо загальними термінами, то рідко досягаємо успіху, але якщо ми говоримо про конкретні речі, то рідко зазнаємо невдачі. Отже, я закликаю вас справдити у своєму житті ці чотири перевірені часом конкретні чесноти:

1. Почуття вдячності;

2. Прагнення до навчання;

3. Прихильність до дисципліни та

4. Бажання працювати.

Перше – почуття вдячності. У книзі Луки, розділ 17, ми читаємо розповідь про десятьох прокажених. Спаситель по дорозі до Єрусалима перетнув Галілею та Самарію і прийшов до одного поселення, на околицях якого Його зустріли десять прокажених, вигнаних з-поміж людей за їхню хворобу. Вони стали «здалека» й гукали: «Ісусе, Наставнику, змилуйсь над нами».

Сповнений співчуття і любові до них Спаситель сказав: «Підіть і покажіться священикам!», і коли вони пішли, то побачили, що зцілилися. Писання переказують, що «один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг [Господаря], складаючи дяку Йому. А то самарянин був… »

Спаситель відповів: «Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?» І сказав Він йому: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!»⁵

Завдяки неземному втручанню ті прокажені врятувалися від болісної, повільної смерті й отримали нове життя. Вдячність одного заслужила благословення Господаря, а невдячність дев’ятьох – Його розчарування.

Як у давнину була проказа, так і сьогодні є пошесті. Вони в’їдаються, вони виснажують, вони знищують. Вони скрізь. Їхнє поширення не знає меж. Нам вони відомі під іменами егоїзм, жадоба, потурання своїм примхам, жорстокість та злочинність, і це лише кілька з них.

На одній з регіональних конференцій Президент Гордон Б. Хінклі проголосив: «Ми живемо у світі, де стільки бруду. Він повсюди: на вулицях, на телебаченні, у книгах і журналах. Він, наче велика мерзотна, забруднена і бридка повінь, що заповнює світ. Ми повинні стояти над нею… Світ відходить від моральних норм. Це може принести лише сум. Шлях до щастя лежить у поверненні до твердих стандартів сімейного життя й дотримання моральних норм, цінність яких доведена століттями»⁶.

Наслідуючи пораду Президента Хінклі, ми можемо перетворити життя на землі на прекрасний час. Можливості у нас необмежені. Є стільки доброго – вчителі, які вчать, друзі, які допомагають, міцні шлюби та батьки, які жертвують.

Будьте вдячними за ваших маму, тата, за свою сім’ю і друзів. Висловлюйте подяку учителям вашого Товариства молодих жінок. Вони люблять вас, вони моляться за вас, вони служать вам. У їхніх очах та очах Небесного Батька вам немає ціни. Він чує ваші молитви. Він вділяє вам спокою та любові. Залишайтеся поруч із ним і його Сином, і вам не доведеться йти на самоті.

Друге – прагнення до навчання.

Апостол Павло говорив Тимофію: «Нехай молодим твоїм віком ніхто не гордує, але будь зразком для вірних»⁷.

Президент Стівен Л. Річардс, який багато років тому служив радником у Першому Президентстві, був дуже розумною людиною. Він сказав: «Віра і сумніви не можуть існувати в одному розумі одночасно, бо одне витіснить інше». Я раджу вам прагнути віри і гнати сумніви.

Господь радив: «Шукайте в найкращих книгах слів мудрості; прагніть знання, саме через навчання і також через віру»⁸.

Істину ми можемо знайти в Писаннях, ученнях пророків, наставлянні батьків та через натхнення, що приходить до нас, коли ми стаємо навколішки і прагнемо Божої допомоги.

Ми повинні бути вірними своїм ідеалам, бо ідеали подібні до зірок: ви не можете торкнутися їх руками, але якщо йтимете за ними, вони приведуть вас до місця призначення⁹.

Сьогодні разом з вами зібралося багато ваших вчителів. Я впевнений, що кожен з них відповідає такому описанню: «Вона створювала в класі атмосферу, де теплота і визнання заворожували їх, де перебували зростання і навчання, політ фантазії, де загартовувався дух молоді»¹⁰.

По-третє, давайте обговоримо прихильність до дисципліни.

Наш Небесний Батько дав кожному з нас силу думати, зважувати і вирішувати. З наявністю такої здатності з’являється потреба в самоконтролі.

Кожен з нас має обов’язок приймати рішення. Ви можете запитати: «Чи справді рішення мають таке значення?» Я кажу вам: вони визначають вашу долю. Ви не можете прийняти вічні рішення, не сколихнувши вічні наслідки.

Дозвольте порекомендувати вам просту формулу, завдяки якій ви можете зважувати рішення, що доводиться приймати. Її легко запам’ятати: «Ви не можете бути праві, чинячи неправильно; ви не можете бути неправі, чинячи правильно». Совість завжди спочатку попереджає, як друг, а вже потім карає, як суддя.

Господь радив у одкровенні, даному через пророка Джозефа Сміта: «А те, що не напучує, не є від Бога, і є темрявою. Те, що від Бога, є світлом»¹¹.

Деякі нерозумні люди повертаються спиною до мудрості Божої і йдуть за уявленнями перемінливої моди, вабленням оманливої популярності та миттєвого захвату. Щоб правильно мислити, правильно вибирати і правильно чинити необхідна відвага, адже з легкістю слідувати таким курсом можна рідко, якщо взагалі можливо.

Після битви за самоконтроль ви можете залишитися трохи пом’ятими і пощипаними, але завжди кращими. У найкращому випадку самодисципліна є суворим процесом. А надто вже багато з нас хочуть, щоб він був легким і безболісним. Якщо ми хоч на мить відступимо, важливою складовою шляху набуття самодисципліни є рішучість та мужність, щоб спробувати ще раз.

Мої дорогі юні сестри, я не знаю, як точніше описати вас, ніж словами Першого Президентства, проголошеними 6 квітня 1942 року: «Якою є славною і наближеною до ангелів молодь, що є чистою – ця молодь має невимовну радість у цьому світі і вічне щастя після цього життя»¹².

Ваша мета – вічне життя в царстві нашого Батька, і якщо ви хочете досягти її, для цього потрібен самоконтроль.

І, нарешті, нехай кожен з нас розвиває бажання працювати. Президент Дж. Рубен Кларк, який був радником у Першому Президентстві багато років тому, сказав: «Я вважаю, що ми прийшли сюди, щоб працювати, і я також вважаю, що від цього нікуди не подітися. На мій погляд, нам не легко буде прищепити це бажання душі та вплести у своє єство. Щоб досягати успіху і щоб розвиватися нам потрібно працювати. Іншого шляху немає»¹³.

«Підіпри плечем колесо і штовхай вперед»¹⁴ – це не просто рядок з улюбленого гімну; це заклик до роботи.

Мабуть, буде доречно навести приклад. Зволікання дійсно є грабіжником часу, особливо, якщо це стосується чесної наполегливої праці. Я кажу про потребу у старанному навчанні, у підготовці до іспитів у школі та в дійсності, до іспитів життя.

Я чув про одного студента університету, який був настільки зайнятий радощами студентського життя, що не поспішав готуватися до іспитів. За день до сесії він усвідомив, що вже пізно, а він ще й не сідав за підручники. Він почав думати: «Що важливіше: моє здоров’я, адже треба спати, чи нудне навчання?» Ви, мабуть, здогадуєтесь, чим все скінчилося. Сон переміг, навчання провалилося, а іспит став катастрофою. Ми повинні працювати.

Ось така виходить схема:

1. Почуття вдячності;

2. Прагнення до навчання;

3. Прихильність до дисципліни та

4. Бажання працювати.

У кожне життя завітають миті розпачу та потреба в небесному проводі, так, навіть безмовне благання про допомогу. Від усього серця й душі я свідчу вам, що наш Небесний Батько любить вас, що Він піклується про вас і ніколи не покине вас.

Дозвольте показати це на особистому й близькому для мене прикладі. Протягом багатьох років я за сферою діяльності їздив до тієї частини Німеччини, що перебувала за так званою Залізною завісою. Під контролем комуністів мешканці тієї частини Німеччини втратили практично всі свободи. Заходи для молоді були дуже обмеженими, і за кожним кроком було встановлено нагляд.

Невдовзі після того, як під мою відповідальність мені дали цю територію, я побував на найдуховнішій конференції, що проводилася в тій частині Німеччини. Після натхненних пісень та проповідей я відчув поштовх зустрітися поза спорудою з тією чудовою молоддю. Їх було відносно небагато, але вони прислухалися до кожного сказаного мною слова. Вони прагнули слова й заохочення апостола Господа.

До цієї конференції, ще до виїзду із Сполучених Штатів, я відчув натхнення купити три пачки жувальної гумки. Я купив їх трьох смаків: м’ятного, ментолового і фруктового. І ось, після зборів з молоддю, я роздав кожному з них дві пластинки гумки – те, чого вони ніколи в житті не куштували. З якою радістю вони прийняли цей подарунок!

Пройшли роки. Я повернувся у Дрезден – місце проведення тієї першої конференції. Тепер тут були каплиці, люди отримали свободу. З’явився храм. Німеччина більше не була розділеною політичними кордонами, але стала однією країною. Ті молоді люди стали дорослими, у них самих з’явилися діти.

Після великої і натхненної конференції до мене підійшла мати зі своєю донькою, бажаючи поговорити зі мною. Дівчинка, якій було десь стільки ж, скільки вам, і яка трошки володіла англійською, сказала: «Президенте Монсон, ви пам’ятаєте, як давним-давно проводили коротенькі збори для молоді після окружної конференції, на яких кожному хлопчикові і кожній дівчинці дали по дві пластинки жувальної гумки?»

Я відповів: «Так, звісно пам’ятаю».

Вона продовжувала: «Моя мати була серед тих, кому ви піднесли тоді той дарунок. Вона розповідала мені, що поділила одну пластинку на шматочки. Вона говорила, якою смачною і цінною була гумка». Тоді, за схвальної посмішки матері, вона вручила мені маленьку коробочку. Коли я відкрив кришку, то побачив іншу пластинку гумки, яка пролежала у своїй обгортці майже двадцять років. А потім вона сказала: «Ми з мамою хотіли подарувати вам це».

Хлинули сльози, ми обійнялися.

Тоді мати сказала мені: «Перед тим, як ви приїхали на нашу конференцію так багато років тому, я молилася Небесному Батькові, щоб відчути, чи справді Він турбується про мене. Я зберегла цей дарунок, щоб пам’ятати і вчити свою дочку, що Небесний Батько чує наші молитви».

Ось цей дар, символ віри та переконання, що наш Батько і Його Син, Ісус Христос, піклуються про вас.

Нехай напередодні Великодня наші думки звернуться до Нього, хто спокутав наші гріхи, хто показав нам взірець життя, молитви, і хто сам показав, як це робити. Народжений у хліву, заколисаний в яслах, цей Син Божий, Господь Ісус Христос, кличе всіх нас за собою. «Я повен сил, ясних надій, Хвала! Живе Спокутар мій!»¹⁵ В ім’я Ісуса Христа, амінь.