«Освяти свої діла»

Ці зауваження стосуються тих, хто недосконалий, але прагне удосконалити свою віру. Як завжди, в першу чергу вони стосуються мене самого.

Ми схильні думати про посвячення як про передачу своїх мате-ріальних цінностей, скеровану божественним проводом. Але істинне посвячення – це коли ми повністю ввіряємо себе Богові. Серце, душа і розум – ось ті ключові слова, які Христос використовував, описуючи першу заповідь, і про яку нам слід пам’ятати постійно, а не час від часу (див. Матвій 22:37). При її дотриманні, наші вчинки, в свою чергу, будуть повністю посвяченими для довготривалого благополуччя наших душ (див. 2 Нефій 32:9).

Така відданість включає підпорядкованість почуттів, думок, слів і вчинків, що є протилежністю їх розрізненості: «Бо як може знати людина господаря, якому вона не служила, і хто є незнайомцем для неї, і далеко від думок і намірів її серця» (Мосія 5:13).

Багато хто ігнорує посвячення, тому що воно здається надто абстрактним або надто нездійсненним. Однак сумлінні можуть відчувати певне незадоволення, пов’язане з тим, що вони у своєму житті зволікають з виконанням цього закону. Отже, порада, висловлена з любов’ю, звучить як схвалення, коли обираємо цей напрямок, як підбадьорення, щоб продовжувати свій шлях, і втішення, коли ми особисто зустрічаємося з труднощами.

Духовного смирення неможливо досягнути миттєво. Це – поступове удосконалення, яке досягається крок за кроком. Крім того, за один раз можна зробити лише один крок. Поступово нашу волю «буде поглинуто волею Батька», оскільки ми будемо мати бажання підкорятися, «як дитина підкоряється своєму батькові» (див. Мосія 15:7; Мосія 3:19). У протилежному випадку, навіть маючи бажання, ми будемо й далі відчувати, як мирська опора підмивається і частково відхиляється.

Нам допоможуть приклади, де описано посвячення майна. Коли Ананій і Сапфіра продали свій маєток, то «присвої[ли] частину заплати» (див. Дії 5:1–11). Подібним же чином багато з нас міцно тримаються за якусь «частину», ставлячись до нав’язливої думки, як до майна. Таким чином, незважаючи на те, скільки ми вже дали, останню частину найважче віддати. Безумовно, посвячення лише частини з того, що ми маємо, також знаходиться в рамках заповіді, але це все подібне до того, щоб сказати тому, хто просить у вас допомоги: «Я допомагав раніше» (див. також Якова 1:7–8).

Ми можемо, наприклад, мати окремі вміння, які помилково будемо вважати своєю власністю. Якщо вони залишатимуться для нас більш важливими ніж Бог, то ми ухиляємося від першої заповіді закону посвячення. Оскільки Бог дає нам «дихання… то однієї миті, то другої», нам не слід переоцінювати свої можливості (Мосія 2:21).

Каменем спотикання для нас може стати таке служіння Богові, коли ми щедро віддаємо свій час і гроші, але все ж не вділяємо служінню частину свого внутрішнього єства, показуючи цим, що ми не повністю належимо Йому!

Дехто з нас має особливо важкий період, коли приходить час облишити виконання певних покликань. Однак Іоанн Христитель є взірцем, кажучи про зростання кількості послідовників Ісуса: «Він має рости, я ж – маліти» (Іоанн 3:30). Помилково вважаючи наші теперішні покликання єдиним показником того, як Бог любить нас, ми лише потураємо небажанню змінити їх. Брати й сестри, наша індивідуальна гідність уже є божественно визначеною і є «великою»; вона не змінюється, подібно курсу акцій.

Ми не робимо певних кроків, тому що, подібно до багатого праведного юнака, не бажаємо здобувати того, чого нам не вистачає (див. Марк 10:21). І таким чином ми виявляємо небажання долати свій егоїзм.

Відступництво має різні форми. До террестріального царства увійдуть благородні люди, звичайно не ті, хто свідкував неправдиво. Однак вони «не є доблесними у свідченні про Ісуса» (Див. УЗ 76:79). Найкращий спосіб свідчити доблесно про Ісуса – неухильно ставати більш схожими на Нього, а це і є освячення, яке формує характер, подібний до Ісусового (див. 3 Нефій 27:27).

Коли ми постаємо перед згаданими випробуваннями, то упокорення духа стане нам у найбільшій пригоді і принесе найбільше щастя, іноді допомагаючи легко звільнитися від речей, навіть від земного життя, а іноді міцно триматися, а ще іншим разом робити наступний крок (див. 1 Нефій 8:30).

Все ж, якщо ми не бачимо перспективи, то наступні кілька кроків можуть здатися такими величезними. Навіть знаючи, як Бог благословив ізраїльтян у стародавні часи, допомігши їм втекти від можновладного фараона та інших ворогів їхнього народу, близоруким Ламану і Лемуїлу не вистачало віри в Бога, що Він допоможе їм у простій справі з Лаваном, який був лише місцевим начальником.

Ми також можемо відступитися, тому що надто бажаємо догодити своєму начальству на роботі. Догоджаючи «іншим богам» перед реальним Богом, ми, таким чином, порушуємо першу заповідь (Вихід 20:3).

Ми іноді захищаємо певні недосконалі риси свого характеру, вважаючи, що ці особливості формують нашу індивідуальність. У певному розумінні учнівство – це «вид спорту, який вимагає контакту». Як свідчив пророк Джозеф Сміт:

«Я подібний до величезного нерівного каменя, … і єдиний вид шліфовки, який я маю, це коли мої гострі кути обтесуються внаслідок контакту з чимось іншим, зазнаючи все сильніших ударів… Таким чином, я стану гладенькою і відшліфованою стрілою в сагайдаці Всемогутнього (Teachings of the Prophet Joseph Smith, sel. Joseph Fielding Smith [1976], 304).

Оскільки коліна згинаються раніше, ніж розум, утримання «частини» інтелекту позбавляє Божу роботу деяких з найкращих розумів людства. Набагато краще бути таким лагідним, як Мойсей, який дізнався про речі, про які він «ніколи не вважав» (Мойсей 1:10). Однак, хоча це й сумно, брати й сестри, але цей невловимий взаємозв’язок між свободою вибору й нашою індивідуальною суттю призводить до великих вагань. Капітуляція нашого розуму – це справді велика перемога, тому що вона виводить нас на божественні простори й «вищі» дороги! (див. Ісая 55:9).

Хоч це іронічно звучить, однак надмірні старання, навіть коли йдеться про щось хороше, можуть зменшити нашу відданість Богові. Хтось, може, надто віддається заняттям спортом і поклоняється формам свого тіла. Хтось захоплюється природою, але забуває про Бога природи. Хтось надміру захоплюється хорошою музикою, а хтось дуже багато уваги приділяє своїй благородній професії. За таких обставин «найважливіше» часто забувається (Матвій 23:23; див. також 1 Коринтянам 2:16). Лише Найвищий може правильно скеровувати нас до найбільшого добра, яке ви і я можемо зробити.

Кажучи про дві найбільші заповіді, Ісус проголосив, що все інше стоїть на них, а не навпаки! (Див. Матвій 22:40). Перша заповідь не припиняє своєї дії лише тому, що ми дуже прагнемо меншого добра, бо ми не поклоняємося меншому богові.

Перш ніж насолоджуватися врожаєм праведних зусиль, давайте спочатку визнаємо Божу руку. В протилежному випадку з’являються виправдання, й серед них такі: «Сила моя та міць моєї руки здобули мені цей добробут» (Повторення 8:17). Або ми «запишаємося», як древній Ізраїль (крім Гедеона і його ретельно відібраного невеличкого війська), вихваляючись, що «рука моя спасла мене» (Суддів 7:2). Коли ми вихваляємо нашу власну «руку», буде вдвічі важче визнати Божу руку в усіх справах (див. Алма 14:11; УЗ 59:21).

У місці під назвою Мерива один з найбільших серед людей, Мойсей, був втомлений проханнями людей про воду. Раптом Мойсей «говорив нерозважно», сказавши: «Чи з цієї скелі ми виведемо для вас воду?» (Псалми 106:33; Числа 20:10–12; див. також Повторення 4:21). Господь наставляв знаменитого Мойсея, і це ми бачимо завдяки вжитій формі займенника, а потім звеличив його. Було б добре, якби ми були такими ж лагідними, як Мойсей (див. Числа 12:3).

Ісус ніколи, ніколи не забував свого головного призначення! Хоча Він робив так багато добра на своєму шляху, Він завжди знав, що на Нього чекає Спокута. Благаючи з розумінням, Він сказав: «Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю» (Іоанн 12:27; див також 5:30; 6:38).

Коли ми розвиваємо в собі більшу любов, терпіння і лагідність, ми повинні ще більше давати Богові й людям. Більш того, ніхто крім нас самих не може пройти призначений кожному шлях.

Безсумнівно, кроки, що ведуть до посвячення, приводять нас на нові терени, які, можливо, не дуже захочеться досліджувати. Але ті, хто зробив вдалі кроки, будуть потужним мотивом для всіх нас, тому що ми, як правило, приділяємо більше уваги тим, ким захоплюємося. Голодний блудний син пам’ятав, яку гарну їжу йому подавали вдома, але, ним також рухали інші спогади, тому він сказав: «Я встану й піду до мого батька» (Лука 15:18).

Прагнучи найбільшого упокорення, наша воля сформує все, що нам дійсно необхідно віддати Богові. Звичайні дари, які ми віддаємо Йому, і все, що з ними пов’язано, можуть з повним правом отримати штамп «Повернути Відправнику» з великої літери «В». Навіть якщо Бог отримує один дар, взамін вірні отримають «все, що він має» (див. УЗ 84:38). Який величезний курс обміну!

Але реальність є такою: Бог дав нам наше життя, нашу свободу вибору, наші таланти й наші можливості; Він дав нам наше майно; Він дав нам відміряний час на землі й необхідну кількість подихів (див. УЗ 64:32). З такою перспективою ми уникнемо серйозних помилок у визначенні пропорцій, і певні з них будуть більш неприємними за ту, коли ми будемо слухати квартет, думаючи, що перед нами хор скинії!

Недивно, що Президент Хінклі наголошує на тому, що ми – завітний народ, роблячи акцент на завітах причастя, десятини й храмових завітах, вказуючи, що жертва є «самою суттю Спокути» (Teachings of Gordon B. Hinckley, 1997, p. 147).

Неймовірний рівень покірливості був досягнутий Спасителем, коли Йому довелося витерпіти муки і страждання Спокути, і «я хотів, щоб я міг не пити з цієї гіркої чаші і відсахнутися» (див. УЗ 19:18). На своєму невеличкому, недосконалому рівні ми також постаємо перед випробуваннями, і нам хочеться, щоб вони якимось чином були усунені.

Давайте поміркуємо над таким: якою була б користь Ісусового служіння, якби він вчинив ще кілька чудес, але не здійснив незбагненного чуда Гефсиманії і Череповища? Його інші чудеса благословляли продовженням життя і полегшенням страждань деяких людей. Але як це можна порівняти з величним чудом воскресіння всіх людей? (див. 1 Коринтянам 15:22). Завдяки помноженню хлібів і риби було нагодовано голодний натовп. Але навіть після цього вони невдовзі знову зголодніли, у той час, як ті, хто приймає Хліб Життя – ніколи не будуть голодувати знову (див. Іоанн 6:51, 58).

Розмірковуючи над посвяченням і прагнучи його, зрозуміло, що в душі ми тремтимо, думаючи про те, що від нас може вимагатися. Однак Господь сказав, заспокоюючи: «Моєї благодаті достатньо для вас» (див. УЗ 17:8). Чи дійсно ми віримо Йому? Він також пообіцяв перетворити наші слабкості на силу (див. Етер 12:27). Чи дійсно ми хочемо пройти цей процес? Все ж таки якщо ми хочемо мати повноту, тоді ми не можемо присвоїти частину!

Якщо ми дозволяємо, щоб наша воля все більше й більше поглиналася волею Батька, це буде досягненням досконалішої індивідуальності, перетворенням на людину, здатну отримати «все, що має [Бог]» (див. УЗ 84:38). Як же ми зможемо отримати оте «все», якщо наша воля не уподібниться Його волі? Ми також не зможемо оцінити оте «все», якщо візьмемо лише часткове зобов’язання.

Кажучи прямо, ми зраджуємо своє майбуття, присвоюючи будь- яку «частину». Нам не потрібно запитувати: «Чи не я то, о Господи?» (Матвій 26:22). Краще запитати про наші особисті камені спотикання: «Господи, чи це воно?» Можливо, ми знали відповідь уже давно, і нам потрібно вирішувати проблему, а не чекати на Його відповідь.

Зрештою, найбільше щастя в Божому плані призначається для тих, хто бажає напружитися й заплатити ціну за подорож до Його величного царства. Брати й сестри, «вперед, знову пройдімо цей шлях» («Come, Let Us Anew», Hymns, no. 217).

У ім’я простертої руки Господа (див. УЗ 103:17; 136:22), самого Ісуса Христа, амінь.