Приховані клини

У квітні 1966 року на щорічній Генеральній конференції Церкви старійшина Спенсер В. Кімбол виступив із неповторною промовою, де переказав оповідання Семюела Т. Уітмена «Забутий клин». Я також вирішив процитувати Семюела Т. Уітмена для вас, після чого наведу декілька прикладів із власного життя.

Уітмен писав: «Снігова буря [тієї зими] не наробила великої шкоди. В дійсності обірвалося кілька дротів, на шосе було більше, ніж звичайно, аварій… Великий горіх, як правило, легко витримував вагу снігу, що налипав на довгі гілки. Дерево зламалося через те, що залізний клин стирчав у його серцевині.

Історія із залізним клином бере початок роками раніше, коли сивоволосий фермер, [який успадкував землю, де росло дерево,] був ще підлітком і жив у домі батька. Лісопильню лише нещодавно вивезли з долини, тож поселенці все ще знаходили інструменти та дивні частини обладнання, розкидані навколо…

Одного дня цей хлопець знайшов на південному пасовиську клин, яким користувалися лісоруби, – широкий, плоский і важкий, біля метра завдовжки, розплющений із торця від важких ударів. [Клин, яким користувалися лісоруби, – це інструмент, що допомагав звалити дерево; він вставлявся у надпил на дереві і забивався кувалдою, щоб розширити надпил]… Оскільки хлопець і так запізнювався на вечерю, то поклав клин… між гілками молодого горіхового дерева, яке батько посадив біля вхідних воріт. Він мав намір забрати клин у сарай після вечері або тоді, коли буде проходити поруч.

Він дійсно збирався це зробити, але так і не зробив. Коли він став парубком, клин вже трохи застряг між гілками. Коли він одружився й успадкував батькову ферму, знаряддя вже міцно затислося там. Воно вросло наполовину в дерево, коли хлібороби обідали в його тіні… Поступово клин повністю вріс і покрився ззовні корою, і залишався в дереві, коли прийшли зимові буревії.

У морозній тиші тієї холодної ночі… одна з найбільших гілок відламалася від стовбура і впала на землю. Центр ваги змістився і решта дерева також повалилася. Коли буря вщухнула, то від колись величного дерева не залишилося й гілочки.

Рано-вранці фермер вийшов, щоб оплакати свою втрату…

Тоді на його очі потрапив якийсь предмет у купі трісок. «Клин, – докірливо пробурмотів він, – той, що я знайшов на пасовиську». Ця згадка підказала йому причину падіння дерева. Врісши гострим кінцем у центр стовбура, клин не дав волокнам гілок належно зростися»¹.

Мої брати і сестри, в житті багатьох знайомих нам людей є приховані клини, так, можливо, і в наших сім’ях.

Дозвольте поділитися розповіддю мого давнього друга, який вже пішов із земного життя. Його звали Леонард. На відміну від своєї дружини й дітей, він не був членом Церкви. Його дружина служила президентом Початкового товариства, син із честю відслужив на місії. Його донька й син з’єдналися у шлюбі зі своїми обранцями в урочистій церемонії, а тепер у них вже свої сім’ї.

Кожному, хто його знав, Леонард подобався, як подобався і мені. Він підтримував свою дружину й дітей у церковних покликаннях. Разом з ними він побував на багатьох церковних заходах. Він прожив хороше й чисте життя, так, життя служіння й доброти. Члени його сім’ї та багато інших людей дивувалися, чому Леонард пройшов земним життям і не прийняв благословень, які євангелія приносить членам Церкви.

У похилих літах здоров’я Леонарда похитнулося. Врешті-решт його госпіталізували і життя поступово залишало його. Під час нашої розмови, яка виявилася останньою, він сказав: «Томе, я знаю тебе з дитинства. Я відчуваю, що повинен сказати тобі, чому ніколи не приєднувався до Церкви». Потім він розповів мені про випадок зі своїми батьками, який стався багато років тому. Хоч вони цього не хотіли, але сталося так, що довелося продавати сімейну ферму, і тоді знайшовся покупець. Потім сусідський фермер попросив їх продати ферму йому, хоч і за меншу ціну, але, як він казав: «Ми були такими гарними друзями. Якщо земля перейде мені, я зможу доглядати її». Зрештою батьки Леонарда погодилися і продали ферму. Покупець, той сусід, займав відповідальну посаду в Церкві, і довіра до нього переконала сім’ю продати йому ферму, хоч вони і не виторгували стільки грошей, скільки могли б, якби домовилися з першим покупцем. Невдовзі після угоди сусід продав обидві ферми: і свою, і сім’ї Леонарда, що помножило вартість землі, а звідси й ціну продажу. На давнє запитання, чому Леонард не став членом Церкви, знайшлася відповідь. Він не міг забути, що його сім’ю обдурив сусід.

Після бесіди він визнав, що відчув, як з його плечей нарешті спав важкий тягар, адже він готувався зустріти свого Творця. Вся трагедія в тому, що прихований клин не давав Леонардові дістатися більших висот.

Я знаю одну сім’ю, яка приїхала до Америки з Німеччини. Англійська їм не легко давалася. У них було недостатньо коштів, але кожен мав бажання працювати і любив Бога.

Їхня третя дитина прожила на світі лише два місяці й померла. Батько був теслею, і тому виготовив прекрасну труну для тіла свого дорогоцінного немовляти. День похорону був похмурим, відбиваючи горе їхньої втрати. Коли сім’я підійшла до каплиці, біля якої зібралося кілька друзів, батько ніс труну на руках. Але двері каплиці були зачинені. Заклопотаний єпископ забув про похорон. Спроби знайти його були марними. Не знаючи, що ж робити, батько взяв труну під руку і разом із сім’єю під проливним дощем вирушив додому.

Якби у членів сім’ї не було такого духу, вони б звинуватили єпископа і затаїли в собі почуття злоби. Коли єпископ дізнався про цей випадок, він прийшов до сім’ї і вибачився. І хоч на обличчі батька ще досі можна було побачити образу, із сльозами на очах він прийняв вибачення, і ці двоє обійнялися, огорнуті духом розуміння. Між ними не залишилося прихованого клину, який поглиблював би почуття злоби. Любов і розуміння взяли гору.

Необхідно звільнити дух від міцних пут та почуттів, яких ніяк не можемо позбутися, щоб оптимізм життя підносив душу. У багатьох сім’ях живуть неприємні почуття та небажання простити. Немає значення, в чому суть проблеми. Не можна і не треба залишати цей біль. Звинувачення не дає ранам зажити. Зцілює тільки прощення. Джордж Герберт, поет початку 17-го століття, писав: «Той, хто не може простити інших, руйнує міст, через який сам повинен пройти, якщо бажає дістатися небес, бо прощення необхідне кожному».

Майже перед смертю на жахливому хресті Спаситель промовив прекрасні слова. Він сказав: «Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!»²

Є люди, яким важко вибачити самих себе і які зациклюються на своїх помилках. Мені подобається історія про одного священика, який стояв біля жінки, надаремно намагаючись втішити її. «Я пропала, – казала вона. – Я зіпсувала своє життя і життя всіх навколо. Мені нема на що сподіватися».

Чоловік побачив фотографію симпатичної дівчини в рамці на комоді. «Хто це?» – запитав він.

Жінка засяяла: «Це моя донька, єдине прекрасне, що є в моєму житті».

«Ви б допомогли їй, якби вона потрапила в халепу або зробила помилку? Ви б простили її? Ви б продовжували любити її?»

«Звичайно! – вигукнула жінка. – Я б для неї все, що завгодно, зробила. Що ви таке питаєте?»

«Бо хочу, щоб ви знали, – сказав чоловік, – що, кажучи образно, у Небесного Батька на комоді стоїть ваша фотографія. Він любить вас і допоможе вам. Попросіть його».

Прихований клин, який не давав їй бути щасливою, зник.

В день небезпеки або в час випробування таке знання, така надія, таке розуміння принесе втіху збентеженому розумові й сумному серцю. Весь Новий Завіт випромінює дух, який пробуджує людську душу. Темрява відчаю розсіюється променями надії, смуток поступається місцем радості, а почуття загубленості в суєтному світі – знанню, що Небесний Батько піклується про кожного з нас.

Спаситель переконував у цій істині, коли казав, що навіть горобець не впаде на землю, непомічений нашим Батьком. Тоді він закінчив цю думку прекрасними словами: «Отож, не лякайтесь, – бо вартніші ви за багатьох горобців»³.

Колись я прочитав замітку в «Ассошіейтед Прес», в якій йшлося: «Один чоловік похилого віку розповів на похороні свого брата, з яким з юності жив разом у маленькому однокімнатному будиночку поблизу Каністео, штат Нью-Йорк, що після суперечки вони поділили кімнату навпіл, провівши межу крейдою, і відтоді ніколи ані перетинали лінію, ані слова не промовили один до одного, а було це 62 роки тому». Який великий і шкідливий прихований клин!

Елекзандр Поуп писав: «Помилятися – це людське, прощати – божественне»⁴.

Інколи ми так легко ображаємося. А в інших випадках, ми довго відмовляємося прийняти щирі вибачення. Приборкуймо свій егоїзм, гординю й образу, а тоді зробімо перший крок зі словами: «Мені насправді дуже шкода!» Станьмо тими, ким були, – друзями. Не перекладаймо на майбутні покоління злобу сьогодення та образи. Давайте витягнемо всі приховані клини, які не приносять користі, а тільки знищують.

А звідки ж беруться ці приховані клини? Деякі виникають з невирішених суперечок, що викликає злі почуття, а тоді докори сумління й жаль. Інші беруть початок у розчаруванні, заздрощах, перепалках й надуманих образах. Ми повинні розв’язувати їх – покласти їм край і не відкладати, щоб вони вростали, мучили і зрештою знищували.

Одного разу до мене прийшла одна приємна жінка, якій було більше 90 років, і несподівано розповіла про те, що її хвилювало. Вона сказала, що багато років тому сусід-фермер, з яким вони разом з її чоловіком періодично сварилися, запитав, чи може він пройти їхньою територією, щоб навпростець дістатися до своєї землі. Її розповідь на мить перервалася, і з тремтінням у голосі вона сказала: «Томмі, я не дозволила йому зробити цього, хоч він і йшов пішки, і тому йому довелося зробити величезне коло, щоб дістатися до свого поля. Я зробила неправильно і шкодую про це. Він уже помер, але я так хотіла б сказати йому: «Вибач!» Якби тільки у мене був ще один шанс!»

Коли я слухав її, то на згадку спали слова Джона Грінліфа Уіттера: «З усього сказаного чи написаного пером, найсумніші слова такі: «Якби тільки…»⁵.

У книзі 3 Нефій Книги Мормона є такі натхненні слова: «І не буде сперечань між вами… Бо істинно, істинно я кажу вам, той, в кому є дух суперечок, не від мене, але від диявола, який є батьком суперечок, і він підбурює серця людей сперечатися із злістю, один з другим. Ось, це не моє вчення – підбурювати серця людей на злість один проти одного; але моє вчення у тому, щоб з цим було покінчено»⁶.

Дозвольте завершити розповіддю про двох чоловіків, які для мене – герої. Вісті про їхні мужні вчинки не пронеслися країною, але передавалися у тихій долині, що називається Мідуей, штат Юта.

Давним-давно Рой Колер та Грант Ремунд служили разом в церковних покликаннях. Вони були найкращими друзями. Вони обробляли землю і мали молочні ферми. Але між ними виникло якесь непорозуміння, яке привело до розриву стосунків.

Потім, коли Рой Колер сильно захворів на рак, і жити йому залишилося недовго, ми з моєю дружиною Френсіс відвідали Роя і його дружину, та я дав йому благословення. Під час розмови брат Колер сказав: «Дозвольте мені розповісти про один з найприємніших епізодів мого життя». Потім він розповів мені про суперечку з Грантом Ремундом і подальший розрив. Він зауважив: «Ми стали байдужими один до одного».

«Тоді, – продовжував Рой, – я мав запастися сіном на зиму, але якось уночі, внаслідок спонтанного займання сіно спалахнуло, вогонь знищив саме сіно, комору та все, що було в ній. Я був у розпачі. Я не знав, за що мені хапатися. Ніч була темною, лише жеврів вогонь на згарищі. У ту мить я побачив, як по дорозі з боку будинку Гранта Ремунда до мене наближаються фари трактора і гуркіт техніки. Коли «загін рятувальників» повернув до наших воріт і побачив мене всього у сльозах, Грант сказав: «Рою, тобі доведеться поприбирати тут. Ми з хлопцями допоможемо. До роботи!» Вони разом взялися за роботу. Прихований клин, який розділяв їх цей недовгий час, зник назавжди. Вони працювали всю ніч аж до наступного дня, а з ними й інші їхні сусіди.

Рой Колер вже помер, а Грант Ремунд постарів. Їхні сини служили разом в єпископаті одного й того самого приходу. Я ціную дружбу з цими двома прекрасними сім’ями.

Нехай ми завжди будемо взірцями в домівках щодо відданого дотримання всіх заповідей, щоб не давати місця прихованим клинам, але пам’ятати заклик Спасителя: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою»⁷.

До цього я закликаю і про це молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.