Покликані на служіння

Буенас тардес, херманос і херманас! Я привіз вам з Латинської Америки привітання від прекрасних членів Церкви і місіонерів. Багато з вас знає, що старійшину Далліна Оукса і сестру Оукс було покликано служити на Філіппінах, а старійшину Холланда і сестру Холланд—у Чилі. Якщо гомін розмов вважати певним показником, то ця подія викликала у членів Церкви набагато більший інтерес, ніж цього можна було очікувати. Що б ви собі не думали, я вважаю, що маю право запевнити, що ми поїхали на ці віддалені аванпости не як двоє з Чотирьох Вершників Апокаліпсиса. [Кажу] тим, хто вишукує «ознаки» в цьому: Будь ласка, прийміть це як ознаку чудової, зростаючої, міжнародної Церкви, яка з допомогою своїх членів і місіонерів невпинно поширюється серед усіх язиків та на всіх континентах. Це радість—зустрічатися зі святими останніх днів скрізь—близько і далеко, дома або за кордоном, і ми дякуємо вам за ваші молитви й вашу зацікавленість у цій роботі.

Для Дванадцятьох таке служіння, безперечно, не є новим, і я мушу сказати, що в нашому поколінні воно є далеко не таким тяжким, як у часи наших батьків. Найкраще те, що поруч зі мною сестра Холланд, що я не залишаю її вдома саму піклуватися про себе та про наших дітей. Більш того, мені не довелося протягом шляху фізичною працею заробляти на проїзд до Сант-Яго. Ми дісталися місця призначення за кілька годин сучасним авіалайнером; ми не пливли в найдешевшій каюті корабля протягом тижнів, навіть місяців. Я вирушив у путь, не страждаючи від холоду, лихоманки, холери чи сухот—єдине, що трапилося, так це те, що я був застуджений, а наш рейс було затримано в одному з аеропортів на годину. Я сподіваюся, що ці випробування дозволять мені колись зустрітися з Петром і Павлом, Бригамом та Уілфордом.

Як і багато хто з вас, я виховувався на історіях перших братів, які вирушали до Канади, Англії, Скандинавії, континентальної Європи, островів Тихого океану, Мексики, Азії і так далі. Подорослішавши, я читав про коротку місію Парлі П. Пратта у Чилі, де сім’я Пратт у Вальпараїсо втратила і поховала свого крихітного сина. Я читав про старійшину Мелвіна Д. Балларда, коли його було покликано освятити Південну Америку [для проповідування євангелії], коли цей прекрасний континент був ще новим, а точніше неосяжним місіонерським полем. На те служіння, яке розбудовує молоду, зростаючу Церкву, не запрошують випадково і воно не виконується спонтанно. Іноді перешкоди бувають великими, а платити доводиться дуже дорого.

Ми говоримо не тільки про тих перших братів, які вирушали на служіння, але й про жінок, які підтримували їх—а також і самих себе та своїх дітей, залишаючись вдома та виховуючи й захищаючи свої сім’ї—ту частину Господнього винограднику, стосовно якої Він є таким вимогливим.

У той день, коли чоловік Вілет Кімбол вдруге від’їжджав до Англії, вона була настільки знесилена болем, що, трясучись від лихоманки, змогла лише слабко потиснути йому руку, коли він весь у сльозах прийшов попрощатися. Їхньому маленькому Девіду ще не виповнилося чотирьох тижнів, і тільки одне дитя—чотирирічний Хібер Парлі, почувався достатньо добре і міг носити воду для своїх хворих рідних. Через кілька годин після від’їзду чоловіка Вілет залишили останні сили, і вона злягла.

Мері Енн Янг та її діти були так само хворі, коли Бригам вирушив на ту саму місію, і їхнє фінансове становище було настільки ж непевним. Серце болить, коли читаєш, як суворою зимою вона переправлялася через Міссісіпі—легко вдягнена, тремтячи від холоду, притиснувши до себе свою крихітну дочку, щоб дістатися десятинної контори в Наву і попросити кілька картоплин. А після цього, все ще страждаючи від лихоманки, вона з дитиною знову переправлялася через цю страшну ріку—і ніколи вона не писала ні слова своєму чоловікові про такі труднощі.¹

Сьогодні нам рідко трапляється опинитися в таких обставинах, хоч багато місіонерів і членів Церкви йдуть на великі жертви, виконуючи Господню роботу. Приходять благословення, і Церква міцнішає, і всі ми сподіваємося, що служіння вже ніколи не буде таким тяжким, яким воно було для перших членів Церкви, але, як сьогодні співають місіонери від Осло до Осорно і від Сіетла до Кебу, «нас [Господь] покликав на служіння»². Виховувати наші сім’ї і вірно служити в Церкві, не біжачи «швидше, ніж [нам] під силу»³,—це завдання, яке вимагає мудрості, розсудливості, божественної допомоги—і, безумовно, певних жертв. Від Адама і донині істинна віра в Господа Ісуса Христа завжди була пов’язана з жертвоприношенням; і наші маленькі дари є символічним відлунням Його величної жертви⁴. З оком, єдиноспрямованим до Спокути Ісуса Христа, пророк Джозеф Сміт навчав, що релігія, яка не включає завітів жертвування, не матиме сили виконати обіцяння вічного життя⁵.

Дозвольте мені навести вам один сучасний приклад того, що є водночас викликом життя і благословеннями, що їх може принести нам «покликання на служіння». Одна прекрасна сестра нещодавно сказала своїй близькій подрузі: «Я хочу розповісти тобі про той момент, коли я перестала обурюватися через те, що мій чоловік, будучи єпископом, стільки віддає часу і дуже багато чим жертвує. Це було просто жахливо: ми з чоловіком збиралися прекрасно провести час разом, і маєш—з одним членом нашого приходу сталося лихо.

«Одного дня я розповіла йому про своє невдоволення, і він погодився, що ми повинні, крім вечора в понеділок, виділяти ще один вечір кожного тижня тільки для нас. Отже, перший «вечір побачення» настав, і ми вже збиралися сісти в машину і поїхати провести вечір удвох, як тут задзвонив телефон.

Япосміхнулася йому: «Це випробування». Телефон продовжував дзвонити. «Згадай про нашу угоду. Згадай про наше побачення. Згадай про мене. Нехай собі дзвонить!» Я вже не посміхалася.

Мій бідний чоловік, здавалося, потрапив у пастку між мною та телефоном, що не переставав дзвонити. Я не сумнівалася, що мій чоловік більше всього відданий мені, і я знала, що він не менше за мене хоче провести цей вечір зі мною. Але звук телефонного дзвінка, здавалося, паралізував його.

«Ну давай я хоч дізнаюся, хто це,—сказав він, сумно дивлячись на мене,—може там нічого серйозного».

«Якщо ти це зробиш, наше побачення не відбудеться,—крикнула я,—я це знаю точно».

Він стиснув мою руку, сказав: «Зараз повернусь» і помчав піднімати слухавку.

Що сказати… мій чоловік не повернувся до машини «зараз», і я знала, що відбувається. Я вийшла з машини, зайшла в дім і пішла спати. Наступного ранку він смиренно вибачився, а я ще смиренніше прийняла його вибачення; так і скінчилася ця історія.

Принаймні я так думала. Минуло кілька тижнів, і я звернула увагу на те, що той випадок досі непокоїть мене. Я не звинувачувала мого чоловіка, але все-таки була розчарована. Я ще пам’ятала про це, коли мені зустрілася одна малознайома жінка з нашого приходу. Дуже несміливо вона попросила дозволу поговорити зі мною. Потім вона розповіла, як вона закохалася в одну людину, яка, здавалося, оживила її нудне життя, в якому був її чоловік, який весь час працював або ходив на заняття в університеті. Їхня квартира маленька. У них малі діти—часто примхливі й галасливі; вони втомлюють її. Вона сказала: «Я відчувала сильну спокусу залишити те, що здавалося мені таким жалюгідним становищем для мене і просто втекти з цим чоловіком. Я жила і просто відчувала, що заслуговую на кращу долю. Самовиправдовуючись, я переконала себе в тому, що я можу покинути свого чоловіка, дітей, забути про храмові завіти та мою Церкву і знайти щастя з чужою людиною».

Вона продовжувала: «Було складено план і призначено час для моєї втечі. Але моє сумління, немовби роблячи останній подих у здоровому глузді, підказало мені зателефонувати вашому чоловікові, моєму єпископу. Я назвала це сумлінням, але я знаю, що то було спонукання Духа, що прийшло просто з небес. Я зателефонувала майже всупереч своїм бажанням. У слухавці прозвучав гудок, і ще один, і ще один. У моїй душі коїлося таке, що я просто вирішила: «Якщо єпископ не підійде до телефону, це буде знаменням того, що мені слід діяти за своїм планом». У слухавці були гудки й гудки, і я вже хотіла покласти її і попрямувати просто до [само]знищення, коли раптом я почула голос вашого чоловіка. Він пронизав мою душу, наче блискавка. Несподівано для себе я відчула, що ридаю, кажучи: «Єпископе, це ви? У мене проблема. Мені потрібна допомога». Ваш чоловік прийшов і допоміг, і тепер у мене все гаразд, тому що він відповів на той дзвінок.

Я подумала і зрозуміла, що була втомленою, нерозумною і ранимою. Я люблю свого чоловіка й дітей усім серцем. Я не можу уявити, яким трагічним стало б моє життя без них. Наша сім’я й досі переживає нелегкі часи. Я знаю, що це є частиною життя кожної людини. Але ми знайшли вихід і тепер все виглядає не так безнадійно. Зрештою, все стає на свої місця». Потім вона сказала: «Я вас не дуже добре знаю, але хочу подякувати вам за те, що ви підтримуєте свого чоловіка у його покликанні. Я не знаю, чого вам або вашим дітям коштує це служіння, але якщо колись у нелегкий день вам довелося сплатити за це особливу ціну, будь-ласка, знайте, що я буду вічно вдячна за жертви, на які йдуть такі люди, як ви, щоб допомогти таким людям, як я».

Брати і сестри, будь-ласка зрозумійте: я ще раз підкреслюю, що нашим єпископам та іншим провідникам краще вирішувати більш розв’язувані, не такі екстремальні проблеми. Я особливо відчуваю, що широкий спектр мирських, професійних та інших вимог, які беруть на себе батьки—а особливо матері—в сім’ях, де ростуть діти, є однією з найсерйозніших проблем у сучасному суспільстві. І оскільки я твердо переконаний у тому, що дружини й діти заслуговують на ті святі, віддані їм години, які проводить з ними батько і чоловік, то я в дев’ятьох випадках з десяти стану на бік тієї жінки, яка сказала своєму чоловікові не підходити до телефону. Але я так само вдячний по-своєму, як та молода жінка була вдячна по-своєму, за те, що в даному випадку цей добрий чоловік відгукнувся на спонукання Духа і відповів на той поклик—у даному випадку буквально, на «поклик служити».

Я свідчу про дім, і сім’ю, і шлюб—найдорогоцінніше людське надбання в нашому житті. Я свідчу про необхідність захищати і зберігати їх, і все ж знаходити час і можливість, щоб вірно служити в Церкві. Я сподіваюся, що в ті рідкісні моменти, коли, здається, ці вимоги конфліктують між собою, коли настає година, або день, або ніч кризи, коли обов’язок і духовні спонукання вимагають, щоб ми відгукнулися, у цих ситуаціях я дякую кожній дружині, яка колись сиділа сама за охоловшою вечерею, і кожному чоловіку, який сам приготував вечерю, яка—з таким кухарем, як він—все одно була приречена на те, щоб так і залишитися нетронутою, і кожній дитині, яка відчувала розчарування, коли несподівано (я сподіваюся, не дуже часто) відкладалися походи або гра з м’ячем разом з батьком або матір’ю. Я дякую кожному президенту місії та його дружині, їхнім дітям, кожній парі старших місіонерів, покликаній служити з ними, і всім іншим, які певний період пропускають народження і хрищення, весілля і похорони, сімейні та розважальні заходи, відгукнувшись на «покликання служити». Я дякую всім, хто в непростих обставинах, що існують скрізь, де є Церква, «роблять усе, що в їх силах», щоб розбудовувати царство Боже на землі.

Я свідчу про жертву і служіння Господа Ісуса Христа, Який віддав усе за нас і, жертвуючи Сам, сказав нам: «Іди за Мною»⁶. «Як хто служить Мені, хай іде той за Мною,—сказав Він,—і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець»⁷. Таке служіння обов’язково супроводжується непростими рішеннями стосовно того, як вистроїти пріоритети і як же стати такими учнями, якими б Він хотів нас бачити. Я дякую Йому за Його божественний провід, коли Він допомагає нам приймати ці рішення і знаходити правильні шляхи для всіх, кого це стосується. Я дякую Йому за те, що «Він немочі наші узяв і наші болі поніс»⁸, за те, що Він покликав нас робити це певною мірою один для одного. У священне ім’я Ісуса Христа, амінь.