Зі святістю в серці

Хоча нас тут набагато більше, ніж сестер, які належали до Товариства допомоги в Наву, дух нашого зібрання такий самий. Так само, як і ми, вони піднімали, навчали й надихали одна одну, молилися одна за одну, посвячували все, що мали, Царству. Президент Хінклі назвав нас «безмежною скарбницею віри і добрих справ,… якорем відданості, вірності і достоїнства»¹. Як це прекрасно, що незалежно від того, чи ми знаходимося в Конференц-центрі, чи у каплиці в Мексиці або у філії в Литві, ми є сестрами в Сіоні, які мають величну роботу. І всі разом, під проводом пророка Бога, ми виконаємо її! Я сподіваюся, що ви відчуваєте мою любов до вас, любов, яку розділяють і мої радниці. Вони є великим благословенням для мене.

Сказати, що я була приголомшена, коли Президент Хінклі покликав мене служити Генеральним президентом Товариства допомоги—це нічого не сказати! Ви можете мене зрозуміти. Але тремтячим голосом я відповіла: «Ось я, пошли мене». Коли моя єврейська подруга дізналася, в чому полягає моє покликання, то поглянула на мене, ніби я втратила глузд, і запитала: «Бонні, навіщо тобі це?» (В подібні моменти я часто кажу собі те ж саме!) Але є лише одна причина, чому я зробила це: я увійшла в завіт з Господом, і я знаю, що це означає. Крім того, я знала, що ви і я служитимемо разом, і коли я погоджувалася, то знала, що погоджуюся від імені всіх нас.

Протягом століть праведні жінки охоче приймали рішення приєднатися до справи Христа. Багато з вас лише нещодавно охристилися; ваші завіти ще свіжі у ваших серцях, ваші жертви ще свіжі у пам’яті. Коли я думаю про вас, то згадую Присциллу Стейнс з Уілтшіру, Англія. Дев’ятнадцятирічна Присцилла приєдналася до Церкви у 1843 році. Зовсім одна. Через переслідування сусідів і негативне ставлення сім’ї вона крадькома вийшла з дому вночі, щоб охриститися. Дівчина писала: «Ми дочекалися півночі,… а потім ішли до струмка чотири кілометри. Вода в ньому… замерзла, і старійшина пробив ополонку, досить велику, щоб провести хрищення. Ніхто крім Бога і Його ангелів та кількох свідків, які стояли на березі поруч з нами, не чув мого завіту. Але в урочистості тієї північної пори мені здалося, що вся природа слухала, і ангел-літописець записував наші слова у книгу Господню»².

Її слова «ніхто крім Бога і Його ангелів… не чув мого завіту» зворушили мою душу, бо, так само, як Присцилла —незалежно від віку, нашого знання євангелії, «стажу» в Церкві,—ми всі є жінками завіту. Цю фразу ми часто чуємо в Церкві, але що вона означає? Яким чином завіти визначають, ким ми є, і як ми живемо?

Завіти, або зв’язуючі обіцяння між нами й Небесним Батьком, є важливими для нашого вічного розвитку. Крок за кроком Він навчає нас, залучаючи до Своєї роботи, щоб ми стали такими, як Він. Під час хрищення ми вступаємо в завіт любити Його всім серцем, а також любити наших сестер і братів, як себе самих. У храмі ми поглиблюємо завіт бути слухняними, безкорисливими, вірними, чесними, милосердними. Ми вступаємо в завіт приносити жертви й посвятити все, що маємо, Богові. Скеровані владою священства наші завіти, яких ми дотримуємося, приносять благословення, поки не наповнять наші чаші аж надміру. Як часто ви розмірковуєте про те, що ваші благословення не обмежуються смертним життям, але зв’язують вас з Божественним? Вступаючи в завіти, ми показуємо бажання нашого серця; дотримуючись завітів, ми показуємо вірність нашого серця.

На папері це виглядає просто, чи не так? Але тільки на справі ми доводимо те, ким у дійсності є. Отже, кожного разу, коли ми ставимося до людей з любов’ю, терпінням, добротою, щедрістю, ми поважаємо свої завіти і говоримо: «Ось я, пошли мене». Як правило, ми промовляємо ці слова тихо, не отримуючи за це нагороди.

Чи бували випадки, коли інша людина завдяки дотриманню завітів з Господом благословила ваше життя, принесла спокій, живила вашу душу? Коли ми з чоловіком були місіонерами в Англії, то бачили багатьох старійшин і сестер, на життя яких прямо вплинули завіти вірних жінок. Я така вдячна за матерів, сестер, тітоньок, учительок—якими є багато з вас—чия повага до завітів принесла благословення іншим завдяки тому, що вони навчали тих майбутніх місіонерів.

Завіти не лише змушують нас залишати затишні куточки й освоювати щось нове, але спонукають інших робити те ж саме. Ісус сказав: «Ті діяння, які ви бачили, коли я робив, є тими, які ви теж будете робити»³. Його дотримання завітів заохочує нас дотримуватися своїх завітів.

Завіти оберігають нас від непотрібних страждань. Наприклад, коли ми послушні провідництву пророка, ми дотримуємося завіту. Він радив нам уникати боргів, мати запас продуктів і ставати самозабезпеченими. Коли ми живемо згідно з нашим достатком, це благословляє нас більше, ніж просто за послух цій заповіді. Це навчає нас вдячності, стриманості, безкорисливості; це приносить нам спокій через відсутність фінансового тиску й захист від жадоби до речей цього світу. Коли наші «каганці наповнені», це означає, що непередбачені обставини не завадять нам віддано промовити: «Ось я, пошли мене».

Поновлення завітів зміцнює і освіжає стомлену душу. Кожної неділі, коли ми приймаємо причастя, що відбувається в наших серцях, коли ми чуємо ці слова: «Що вони завжди пам’ятають його»⁴? Чи стане наступний тиждень кращим через те, що ми будемо більше зосереджуватися на тому, що має найбільше значення? Так, ми постаємо перед важкими ситуаціями; так, їх подолання потребує напруження. Але чи задумувалися ви коли-небудь про те, як вижили наші сестри, яким довелося залишити Наву, багато з яких пішки подолали весь той шлях? Коли їхні ноги стомлювалися, їх вели завіти! Що ще могло б надати такої духовної і фізичної сили?

Завіти також захищають нас від того, щоб ми не «хита[лися] й [не] захоплю[валися] від усякого вітру науки за людською оманою та за лукавством до хитрого блуду»⁵. Жінки завіту стоять непохитно, коли зло називають добром, а добро злом. Чи то в аудиторії коледжу, чи в офісних коридорах, або слухаючи по телебаченню новоспечених «експертів» з вирішення всіляких проблем, пам’ятаймо, що наші завіти допомагають нам не збитися з дороги.

Завіти захищають і духовно готують нас і тих, кого ми любимо, ставити головне на першому місці. Наприклад, коли це стосується сімей, то ми не можемо дозволити собі байдужість і сварки. Дитинство—це швидкоплинне диво; мало хто зараз має такі безтурботні дні, як я, коли зростала на фермі. Президент Хінклі сказав: «Наші проблеми, майже кожна з них, мають коріння в домівках людей. Якщо потрібно щось… змінювати,… все це має починатися вдома. Саме тут навчаються істині, тут розвивають чесність, тут прищеплюється самодисципліна, тут насичують любов’ю»⁶.

Сестри, Господу потрібні жінки, які навчатимуть дітей працювати й учитися, служити і вірити. Незалежно від того, чи це наші діти, чи чужі, ми повинні встати і сказати: «Ось я, пошли мене доглядати твоїх маленьких, щоб зробити їх найголовнішим у своєму житті, щоб вести їх, захищати від зла, любити».

Іноді ми повинні дотримуватися своїх завітів, коли, як здається, не існує логічних пояснень того, навіщо це робити. Я чула розповідь одинокої сестри про те, як вона «навчилася повністю покладатися на Господа». Її життя складалося зовсім не так, як вона сподівалася. Це вам знайоме? Той період душевних пошуків був відзначений переходами з роботи на роботу, новими фінансовими труднощами, впливом мирських філософій. Поговоривши з сестрами свого приходу, вона побачила, що вони також знаходилися у пошуках миру, що приносить євангелія. Вона попросила благословення священства. Вона сміливо виконувала своє покликання. Вона навчалася і намагалася якомога повніше передавати Ісусові свою любов, вдячність і переконання. Вона молилася. «Я волала до Господа,—розповідала вона,—і казала Йому, що зроблю все, що Він вимагатиме». Вона робила все це, незважаючи на свої труднощі. І знаєте, що сталося? Ні, її вічний супутник не з’явився на порозі. Але мир оселився в її серці, життя покращилося.

Сестри, ми дотримуємося своїх завітів, коли ділимося життєвою мудрістю, щоб підбадьорити інших, коли ми відвідуємо їх і навчаємо зі справжнім співчуттям, коли ми допомагаємо молодій сестрі дізнатися, що її свіжий погляд на речі благословить наше Товариство допомоги. Ми можемо це зробити!

Коли юна Присцилла, яка була навернена в Британії у 1843 році, перепливла Атлантику, з нею подружилася жінка, яка за віком годилася їй у матері. Ця старша сестра також відчувала вогонь завітів, у які вона вступила. Вона була поруч із Присциллою, коли вони пришвартувалися біля причалу в Наву. Обидві вони, сміливі та сповнені віри, приєдналися до святих Бога⁷.

Духовна рішучість дотримуватися своїх завітів приходить тоді, коли ми постійно вивчаємо Писання, молимося, служимо і жертвуємо. Такі прості кроки живлять нашу душу, щоб ми могли сказати: «Пошли мене допомогти сестрі, у якої народилася дитина; пошли мене, щоб допомогти розгубленому студенту; пошли мене, щоб полюбити того, від кого всі відвернулися. Пошли мене туди, де ти мене потребуєш, і коли ти мене потребуєш».

Господь покликав нас робити все, що ми робимо, «зі святістю в серці»⁸. А святість є наслідком життя в завіті. Я люблю слова цього гімну і ті почуття, які він викликає:

Святість спонукає до слів: «Ось я, пошли мене». Коли Присцилла Стейнс вступила у свій завіт о півночі в крижаній воді, вона зробила крок у нове життя. Хоча її одяг майже вкрився льодом, однак її серце зігрівала радість: «Не було вороття,—сказала вона.—Я вирішила отримати нагороду вічного життя, довірившись Богові»¹⁰.

Президенте Хінклі, разом із сестрами Товариства допомоги в усьому світі я обіцяю вам, що ми стоятимемо в єдності як жінки завіту і слухатимемо ваш голос. У масі різних мов почуйте слова кожної сестри Товариства допомоги, коли ми казатимемо: «Ось я, пошли мене».

Нехай наші особисті завіти, які зв’язують нас з люблячим Небесним Батьком, ведуть, захищають, освячують і дають нам можливість робити те ж саме для всіх Його дітей, про це я молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.