Я вірю, що зможу, я знав, що зможу

Мої дорогі брати у святому священстві, я молюся, щоб ви зрозуміли мене, коли я звертатимусь сьогодні до цієї широкої аудиторії. Як Президент Церкви Президент Гордон Б. Хінклі виконав нездійсненну кількість завдань. Однак колись він був молодим носієм Ааронового священства, як багато з вас. Ви, молоді чоловіки з Ааронового священства, в майбутньому станете провідниками Церкви. Цього вечора я хочу звернутися зі своїми зауваженнями, головним чином, до вас. Вам потрібно зрозуміти, що успіх, як у власному житті, так і в Церкві, буде залежати від вашої рішучості у виконанні роботи Господа. Кожному з вас потрібні будуть віра і впевненість, щоб рухатися вперед.

Кожному чоловікові й хлопцеві, які слухають мене сьогодні, ввірено найбільшу силу на землі—святе священство Бога. Це сила, щоб праведно діяти в ім’я Господа для розбудови царства Божого на землі. Я нагадую вам, що «права священства нерозривно пов’язані з силами небес, і що сили небес не можуть ні контролюватися, ні управлятися інакше, як принципами праведності»¹. Священство—це божественна свобода волі, і ми будемо відповідати перед Господом за використання цих величних повноважень.

Коли мені було біля 10 років, я вперше почув історію «Маленький паровозик, який зміг». Мені дуже подобалася ця історія, коли я був дитиною, тому що вагончики були наповнені іграшковими звірятами, клоунами, складними ножами, головоломками і книжками, а також солодощами. Однак паровозик, який тягнув потяг через гори, зламався. В історії розповідається, що поряд проїздив великий локомотив для пасажирського потягу, і його попросили перевезти вагончики через гору, але він не принизився до того, щоб тягнути маленький поїзд. Інший паровоз проїздив поряд, але й він не поставився поблажливо й не допоміг маленькому потягу проїхати через гору, тому що він був локомотивом товарного потягу. Старий локомотив проїздив поруч, але й він не допоміг, тому що казав: «Я втомився. Я не можу. Я не можу. Я не можу».

Потім на колії з’явився маленький блакитний паровозик і цю машину попросили перевезти вагончики через гору до дітей, які жили за цією горою. Маленький паровозик відповів: «Я не дуже великий і мене використовують лише для того, щоб перетягати вагони з колії на колію. Я ніколи не був за горою». Але цей паровозик хвилювався, що діти, які живуть за горою, будуть дуже засмучені, якщо не одержать того, що знаходиться у вагонах. Отже, він сказав: «Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу». І він причепив себе до маленького потягу. «Чух-чух, чух-чух,—їхав маленький блакитний паровозик.—Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу. Я думаю, що зможу». З таким настроєм маленький паровозик досягнув вершини гори і з’їхав з неї вниз, промовляючи: «Я розумів, що зможу. Я розумів, що зможу. Я розумів, що зможу. Я розумів, що зможу. Я розумів, що зможу. Я розумів, що зможу»².

Іноді у своїх покликаннях нам необхідно напружитися і зробити більше, ніж, на нашу думку, ми можемо зробити. Мені пригадався жарт президента Теодора Рузвельта: «Я лише звичайна людина, але, Джордже, я працюю над цим більше, ніж звичайна людина!»³ Ми розвиваємо свої таланти, спочатку думаючи про те, що ми можемо. Усі ми знайомі з притчею про таланти. Господар дав одному п’ять талантів, іншому—два, а ще іншому—один, «кожному за спроможністю його».

«А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними,—і набув він п’ять інших талантів

Так само ж і той, що взяв два—і він ще два інших набув.

А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю,—і сховав срібло пана свого».

Після довгого часу Господар запитав обрахунку. Той, хто отримав п’ять талантів, сказав, що набув іще п’ять і отримав похвалу: «Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе». Той хто отримав два таланти, набув іще два і також отримав обіцяння отримати більші володіння. Але той, хто отримав один талант, повернув свій єдиний талант, кажучи: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина,—ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав.

І я побоявся,—пішов і таланта твого сховав у землю»⁴.

Доповідаючи про своє управительство, цей лінивий раб приписав своєму господарю власні недоліки характеру⁵. Щонайменше він міг віддати гроші грошомінам і отримати процент замість того, щоб закопувати їх у землю. Його талант було забрано від нього і передано чоловіку, який мав 10 талантів. Потім Господар каже нам: «Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має,—забереться від нього й те, що він має»⁶.

Ми можемо розмірковувати, чи було справедливим забирати талант у того, хто мав найменше, і віддавати тому, хто мав найбільше. Однак з самого початку Господар пояснює, що кожна людина отримує здібності⁷.

Дехто з нас надто задоволений тим, що ми вже вміємо робити. Ми починаємо жити за принципом «їжте, пийте і звеселяйтеся», коли можливостей для зростання і розвитку надто багато. Ми втрачаємо можливість розбудовувати царство Боже, тому що нами оволодіває пасивний світогляд: хтось інший про це попіклується. Господар каже, що він дасть більше тим, хто має бажання. Їх буде звеличено у їхніх зусиллях, подібно до маленького блакитного паровозика, коли він віз потяг угору. Але від тих, хто скаже: «У нас є досить, від тих буде забрано навіть те, що в них є»⁸.

Господь ввіряє всім Своїм служителям, включаючи кожного носія священства, духовні таланти. Господь, Який обдаровує нас цими талантами, каже нам: «Я вірю, що ви можете. Я вірю, що ви можете». Оскільки ми маємо різний досвід, здібності і силу, ми маємо і різні можливості застосування духовних дарів, і всі ми будемо звітувати за використання дарів і можливостей, даних нам.

В історії Церкви описуються носії священства, які мали великі здібності. Деякі з них були просто блискучими особистостями, але в той же час непостійними і ненадійними, тому вони втратили духовні дари і таланти, якими Господь їх так щедро обдарував. Я б хотів розповісти вам про одного з них.

Сем’юел Бреннен на кораблі Бруклін повів святих навколо мису Горн. Перед тим, як причалити в бухті в Сан-Франциско, вони зробили коротку зупинку на Гаваях. Він був переконаний, що більша частина святих не повинна оселятися в Скелястих горах, а повинна вирушити до Каліфорнії. Отже, він поїхав на схід і на Грін-Рівер, штат Вайомінг, зустрів першу групу емігрантів під керівництвом Бригама Янга. Він використовував усю силу запевнення, намагаючись переконати Бригама Янга скористатися можливостями, які, на його думку, пропонувала Каліфорнія. Бригам Янг відповів: «Давайте підемо до Каліфорнії, і ми там не втримаємося й п’яти років; але давайте залишимося в горах, і ми зможемо вирощувати і їсти власну картоплю; я розраховую залишитися тут»⁹. Бреннен залишався з більшою частиною святих ще кілька днів, а потім, тому що він був впертим і самовпевненим, у серпні 1847 року повернувся до Каліфорнії.

Подібно до великого локомотива, який не принизив себе до того, щоб тягти вагони через гору, Сем Бреннен не був зосереджений на розбудові царства Божого. Натомість ним керувало бажання займатися бізнесом і заробляти гроші. Він став першим у Каліфорнії мільйонером з великою кількістю підприємств і великими земельними ділянками. Тому що він був провідником тієї групи, Бригам Янг попросив у нього звіт про десятину, яку він збирав від членів Церкви в Каліфорнії, включаючи тих, хто піддався золотій лихоманці, але Сем Бреннен цього не зробив. Він також не використав ті гроші на встановлення Церкви чи на допомогу членам Церкви у Каліфорнії.

Протягом якогось часу Бреннен мав великий успіх у заснуванні підприємств і придбанні землі для власної вигоди, але згодом для нього настали важкі часи. Його сім’я розпалася. Коли він помирав, то був зовсім самотнім, розбитим фізично, духовно і фінансово. Протягом 16 місяців його тіло ніхто не забирав. Згодом його поховали на кладовищі Маунт Хоуп у Сан-Дієго. Сем Бреннен багато чого досяг у своєму житті, але в кінці він заплатив страшну ціну за те, що не шанував силу священства і не послухав пророка Бога¹⁰.

Ті з нас, хто має відповідальність священства за цю Церкву, повинен іти за нашим пророком Гордоном Б. Хінклі і підтримувати його.

Подібно до «Маленького паровозика, який зміг», нам потрібно бути на правильній колії та розвивати таланти. Нам слід пам’ятати, що священство можна використовувати лише в праведних цілях. Якщо його використовують у «будь-якій мірі неправедності, ось, небеса віддаляються; Дух Господа засмучується; і коли він віддаляється, амінь священству або повноваженням того чоловіка»¹¹.

Щоб бути на вірній колії, ми повинні шанувати й підтримувати тих, хто тримає ключі священства для управління. Нам нагадують, що багато «покликаних, але обраних мало»¹². Коли нас обрано? Нас обрано Господом лише тоді, коли ми робимо все, на що здатні, щоб рухати цю священну роботу вперед, докладаючи свої освячені зусилля і таланти. Наші зусилля повинні завжди керуватися праведними принципами, встановленими Господом у 121 розділі книги Учення і Завіти.

«Жодна сила або вплив не можуть і не повинні підтримуватися силою священства інакше, як переконанням, довготерпінням, м’якістю, лагідністю і любов’ю непритворною.

Добротою, чистим знанням, яке збільшує душу без лицемірства і без обману»¹³.

Священство дано, щоб благословляти життя інших. Президент Девід О. Маккей сказав: «Сама суть священства—вічна. Коли воно знаходить відображення в житті, то проявляє силу. Уявіть собі силу священства, як потенційну силу, яку має гребля. Така сила стає дієвою і продуктивною у справі добра лише тоді, коли звільнена сила активізується на полях, садах і в щасливих домівках; отже, принцип сили проявляється лише тоді, коли він активізується в житті людей, повертаючи їхні серця й бажання до Бога і спонукаючи служити ближнім»¹⁴. Якщо ми не служимо іншим, тоді священство не приносить користі й нам, тому що воно не є пасивною силою. Брати, будьте щедрими в силі благословляти, яка приходить через священство, особливо до членів вашої сім’ї. Пам’ятайте, що Господь сказав: «Кого ви благословите, я благословлю»¹⁵.

Де ми будемо, готуючись до часу, коли звітуватимемо перед Богом за своє особисте використання священства? Пам’ятайте, що «охоронець воріт є Святий Ізраїля; і він не наймає ніякого слуги для того»¹⁶.

Я сподіваюся, що ми не будемо подібними до великого локомотива пасажирського потягу, надто гордовитими, щоб прийняти призначення, яке нам дають. Я молюся, щоб ми не були подібними до людини у добре відомому вірш, яка сказала:

Я також сподіваюся, що ми не будемо подібними до локомотива товарного потягу, який не хотів проїхати «ще одну милю» в служінні. Господар навчав нас, що «хто б не примусив тебе пройти милю, пройди з ним дві»¹⁸. Найбільшу винагороду ми отримуємо тоді, коли проходимо «ще одну милю» в служінні, коли тіло просить відпочинку, але наше краще єство виступає на перший план і промовляє: «Ось я, пошли мене»¹⁹.

Або, подібно до старого локомотива, чи скажемо ми, що надто втомилися чи надто старі? Я нагадую вам, що Президенту Хінклі 92 роки й він повен сил!

Я сподіваюся, що ми всі будемо подібні до «Маленького паровозика, який зміг». Він не був дуже великим, його використовували для перетягування вагонів з колії на колію, і він ніколи не переїздив через гору, але він хотів. Маленький паровозик причепився до потягу, який зазнав труднощів, і, пихкаючи, поїхав до вершини гори, а потім, випускаючи димок, спустився з гори, промовляючи: «Я розумів, що зможу». Кожен з нас повинен долати гори, на яких раніше не бував.

Брати, величною є наша робота і серйозною відповідальність у священстві. Я сподіваюся й молюся, щоб ми могли йти вперед, виконуючи цю святу роботу смиренно, з молитвою, об’єднані проводом Духа Господа і під керівництвом Президента Гордона Б. Хінклі, в ім’я Ісуса Христа, амінь.