Відеофільм: Ось Я, пошли Мене

Сто шістдесят один рік тому на пагорбі, що височів над містом Наву, Іллінойс, святі останніх днів заклали наріжний камінь дому Господа. І через рік по тому Господь, через пророка Джозефа Сміта, започаткував Товариство допомоги для жінок. Необхідно, як сказав пророк, завершити організацію Церкви. Те товариство сестер було надзвичайно важливим для будівництва цього славетного, дивовижного храму і його завершення. Ми, дочки Бога, які склали завіт з Ним, маємо у цьому Товаристві духовний спадок, який бере свій початок у «місті Прекрасному». Храм у Наву—це зримий символ того, що ми досягли, що ми можемо досягнути і що Небесний Батько приберігає для Своїх вірних дочок.

На тому першому зібранні Товариства допомоги було лише 20 сестер. Серед них були і юні, і новонавернені, і молоді мами, і самотні. Цей склад дуже нагадує Товариство допомоги сьогодні! Ця організація доволі швидко зростала, згуртовуючи у своїх лавах самих різних жінок; і кожна сестра була потрібна—так само як потрібна і зараз. Великі випробування були у тих сестер: смерть дітей, нестатки, відречення сім’ї, переслідування, ослаблення віри. Та все ж завдяки завітам, укладеним з Господом, вони прислухалися одна до одної, підтримували одна одну, наставляли одна одну. Вони ділилися і їжею, і одягом, і почуттями. Як написано було в патріаршому благословенні юної Ненсі Трейсі, «Ти знаєш голос доброго пастиря, і коли Він прийшов зібрати Своїх овець, ти почула і прийняла Його поклик з радістю і задоволенням»¹. Зобов’язання і навернення цих сестер перетворилися на дії, через які виявлялися милосердя, співчуття і міцне сестринство.

Наші сестри з тодішнього Товариства допомоги були так схожі на нас! То були часи, коли молоді і літні, переселенці і новонавернені відчували себе самотніми, непотрібними і безпорадними в умовах, в яких вони опинилися. Та, сповнені віри, ці сестри пішли вперед, об’єднані виконанням своєї частини у будівництві Господнього дому. І вони, кожна окремо взята, пропонували свої дари: віддавали тканину, якої в них було обмаль, шили одяг, годували працівників, віддавали свої сімейні коштовності, надавали тимчасовий притулок тим, хто його потребував, турбувалися про хворих і старих людей, навіть пошили завісу для храму. Їхні пенні, які можна було б використати на їжу та одяг для сім’ї, вони віддавали, щоб придбати цвяхи для будівництва храму і скло для його вікон. Одна сестра так розказувала про це: «З чистими намірами віддати свої пожертвування я пішла до приміщення, де їх збирали. Несподівано на мене напали сумніви… бо ж ці гроші зараз так були б потрібні моїй сім’ї. Та ці сумніви я відігнала геть. Я сказала собі: «Нехай цілий тиждень щодня їстиму сам хліб, а ці гроші таки віднесу у скарбницю»². Наші сестри з тодішнього Товариства допомоги вбачали привілей в тому, щоб «покласти [свої] лепті»³, аби допомогти Братам побудувати Господній Дім. Вони з готовністю казали: «Господи, ось я, пошли мене».

Від самого початку цілями Товариства допомоги було спасати душі, знаходити бідних і нужденних, втішати пригнічених, зміцнювати одне одного. Коли ті сестри працювали, щоб допомогти у будівництві храму, а потім отримували свій ендаумент, вони набували того спокою і мужності, які будуть так потрібні їм під час важкої подорожі, що у них була попереду. Так само і з нами сьогодні. У Наву Господу була потрібна кожна сестра—незалежно від її віку, освіти, прибутку, мови, досвіду,—щоб допомагати у будівництві Його царства.

І сьогодні так само! Ми всі потрібні у Товаристві допомоги. Наш живий пророк попросив нас йти далі і виконувати наші обов’язки, щоб спасати душі. Дійсно, ми склали священний завіт робити це. Початковий обов’язок, даний Джозефом Смітом, «допомагати бідним», «спасати душі»⁴, стосується і нас. Ми також повинні обняти когось за плечі, полегшити тягарі, поділитися своїм свідченням і вірою в Ісуса Христа. Мені подобається, як Зіна Янг, одна з наших сестер-попередниць, сказала про сестринство в Товаристві допомоги: «Це ж благословення—зустрічатися разом… Божий Дух перебуває тут, і коли ми спілкуємося, то це нібито олива переливається з однієї чаші в іншу»⁵.

Сестри, ось звідки починається наш спадок віри. Дивлячись на цей відбудований дім Господа, ми повинні пам’ятати, що Ісус Христос дав нам повноваження, у ці останні дні, допомагати у будівництві Його царства. Ми повинні дивитися на Нього, шанувати Його священство і жити за нашими завітами. Незалежно від наших обставин і де б ми не жили, ми можемо—і ми повинні—йти вперед як дочки Бога і твердо заявляти: «Господи, ось я, пошли мене!»