Тату, ти не спиш?

Нещодавно я зі старійшинами Пейсом та Конді зустрілися з Першим Президентством. Коли ми ввійшли до кімнати, Президент Хінклі уважно подивився на нас, посміхнувся і сказав: «Як можуть три сивих, літніх чоловіки бути президентством Товариства молодих чоловіків цієї Церкви?» Ми тільки й відповіли на це: «Ви ж нас самі й покликали, Президенте».

Молоді чоловіки, ми сподіваємося, що ви з захопленням прийняли програму «Ааронове священство, наш обов’язок перед Богом». Її було представлено всім носіям Ааронового священства по всьому світі. Її задумано, щоб благословити вас духовно, фізично, соціально та розумово. Її вимоги значущі; вони змусять вас напружувати майже всі ваші здібності. Ви зможете поставити особисті цілі та реалізувати їх за допомогою ваших батьків та прекрасних провідників. У цій програмі, що реалізується по всій Церкві, є одна чудова і хвилююча річ. Ми хочемо, щоб кожен з вас став гідним отримання і отримав нагороду «Обов’язок перед Богом».

Багато років тому я взяв свого єдиного сина у його перший похід. Він тоді був ще [маленьким] хлопчиком. Каньйон був крутим, і спускатися було важко. Але риба ловилася добре. Щоразу, коли риба попадалася на гачок, я давав спінінг своєму хлопчику, який з захопленням і криками радості витягав красиву форель. Далеко за полудень, [коли] тіні подовшали і повіяло прохолодою, ми почали підніматися на гребінь, що височів над нами. Він швидко піднімався вгору, обігнавши мене і піддразнюючи: «Давай, тату, б’юся об заклад, я буду першим». Я почув цей виклик, але мудро його проігнорував. Його маленьке тіло, здавалося, пролітало над кожною перешкодою або ж під нею чи обабіч, у той час як кожний мій крок здавався кумедним і останнім. Він вибіг нагору і став там, підбадьорюючи мене. Після вечері ми стали навколішки і молилися. Його тихенький і ніжний голос підносився до небес, підсумовуючи наш день. Після цього ми забралися в наш великий подвійний спальний мішок; він трохи покрутився, і я відчув, як його маленьке тіло притулилося до мого, щоб мати собі в цю ніч тепло й захист. Я дивився на мого сина, що лежав поруч, і раптом я відчув, як моє тіло пронизав такий потік любові, що очі наповнилися сльозами. І саме в цю мить він обійняв мене своїми ручками і сказав:

«Тату!»

«Так, сину».

«Ти не спиш?»

«Ні, сину, не сплю».

«Тату, я люблю тебе мільйон, трильйон разів!»

Одразу після цього він заснув. Але я ще довго не засинав тієї ночі, висловлюючи палку подяку за такі чудові благословення, що ховалися в тілі цього маленького хлопчика.

Тепер мій син став чоловіком, і в нього самого є син. Іноді ми втрьох вирушаємо на риболовлю. Я дивлюся на свого рудого внучка біля його батька, і очі моєї пам’яті бачать образ тієї давньої і чудової миті. Те невинне запитання досі бринить у моєму серці: «Тату, ти не спиш?»

Я звертаю це запитання до кожного батька: «Тату, ти не спиш?» Чи ваші сини колись цікавилися, чи ви не спите, коли з ними відбувається те, що є для них найважливішим? Я думаю, що дещо показує, чи ми «бадьорі», чи «спимо»—в очах наших синів.

По-перше, наша любов до Бога і прийняття своєї ролі як провідника сім’ї у виконанні Його заповідей. Кілька років тому після конференції колу я відчув натхнення відвідати одного з братів, носія священства, який відпав від Церкви. Ми знайшли його за роботою на городі. Я підійшов до нього і сказав: «Дорогий брате, Господь Ісус Христос прислав мене, щоб я побачив вас. Мене звуть старійшина Хeммонд, і я один з Його слуг».

Ми обійнялися, як це заведено в Латинській Америці, і ввійшли до його красивого маленького будиночку. Він покликав свою дружину і трьох дітей. Двоє симпатичних юнаків і красива дівчина сіли поруч з батьком і матір’ю. Я спитав дітей, чого їм зараз хочеться більше всього на світі. Старший син сказав: «Якби тільки ми всією сім’єю могли повернутися до Церкви, ми були б такими щасливими—такими вдячними». Ми сказали їм, як сильно вони потрібні Спасителю і як Він любить їх. Ми проголосили перед ним свої свідчення і стали навколішки, щоб помолитися. Молився батько. Мати плакала. Тепер вони поновили своє повне товариство [в Церкві]. Діти пишаються своїм батьком. Вони щасливі.

Кожен батько в Церкві має виконувати в сім’ї роль патріарха. Він має бути духовним лідером і вести свою сім’ю. Він не може делегувати ці обов’язки матері; він не має права їх ігнорувати. Він повинен скликати домашніх на сімейну молитву, на сімейний вечір, для читання Писань, а також проводити час від часу батьківські співбесіди. Він є захисником і охоронцем; він є доброзичливим джерелом дисципліни. Саме батько має вести, об’єднувати і зміцнювати сім’ю, прийнявши священство Боже і приймаючи покликання та привілеї, пов’язані з повноваженням священства. Його стосунки з Богом і Його Сином Ісусом Христом є одним з маяків, що вестимуть його синів і дочок через штормові мілководдя цього життя.

Якщо тато є істинним учнем Ісуса Христа, то сини слідуватимуть за ним, як ніч слідує за днем. «Тату, ти не спиш?»

По-друге, стосунки, які ми маємо з нашими дружинами—їхніми матерями. Якщо розглянути все інше, що ми робимо, то те, як ми поводимося з дружиною, може найсильніше вплинути на формування характеру наших синів. Якщо батько у будь-якому ступені завинить, скривдивши словом чи дією свою супутницю життя, його син, вірогідно, навіть поставиться до нього з презирством. Але що цікаво—коли вони стануть дорослими і одружаться, вони скоріш за все слідуватимуть тій самій моделі—вони будуть кривдити своїх дружин. Наше суспільство відчайдушно потребує батьків, які поважають своїх дружин і поводяться з ними ніжно й з любов’ю.

Нещодавно я чув про одного батька, який нерозумно назвав свою прекрасну, розумну дружину «нерозумною» та «тупою» і зробив це в дуже принизливій манері—за якусь маленьку помилку, яку вона ненавмисно вчинила. Діти це почули, зніяковіли і стали боятися за свою матір. Її принизили на очах тих, кого вона любила найбільше. Хоч усе закінчилося вибаченнями і прощенням, біль і сором за той безглуздий момент все ще залишаються.

Не слід чекати, що Дух Господній благословлятиме наше життя, якщо ми вперті у своєму гніві, нечутливості та жорстокості щодо своїх дружин. Ми не можемо чекати, що наші сини розвинуть у собі повагу і ніжність стосовно своїх матерів, якщо ми не будемо для них належним прикладом. Президент Девід О. Маккей сказав: «Найважливіше, що батько може зробити для своїх дітей—любити їхню матір» (quoted from Theodore Hesburgh, Reader’s Digest, Jan. 1963, 25; in Richard Evans’ Quote Book [1971], 11). «Тату, ти не спиш?»

По-третє, дисциплінувати справедливо і з любов’ю. Надто часто від свого розчарування та слабкості ми піднімаємо руку на дитину, і звичайно це робиться, щоб егоїстично захистити нашу власну гординю. Кожну дитину доводиться дисциплінувати. Діти не тільки потребують дисципліни, вони чекають, що їх будуть дисциплінувати і хочуть цього. Дисципліна дає напрям і навчає самоконтролю, але вона завжди має супроводжуватися праведним судженням і чистою любов’ю.

Коли я був маленьким хлопчиком, моя овдовіла мати надала мені найсуворіший урок. Вона сказала зі сльозами на очах: «Сину мій, ти мене дуже розчарував». Моє серце [просто] не могло терпіти той біль, що пронизав його. Навіть тисяча ударів ремінцем так не поранили б мене. Я знав, що така огуда могла бути продиктована тільки чистою любов’ю, бо якщо і було щось, у чому я був упевнений, так це в тому, що моя мати любить мене. Я твердо вирішив, що більше ніколи не стану для моєї ангельської матері розчаруванням і не буду розбивати їй серце. Я вірю, що не зрадив того рішення.

Коли настає час дисциплінувати—«Тату, ти не спиш?»

Татусі, є абсолютно необхідним, щоб ті питання, які я згадував, були вирішені в нашому житті, якщо ми хочемо, щоб наші сини були духовно та емоційно зрілими людьми. Якщо ми будемо це робити, вони не будуть соромитися нас, вони ніколи не будуть соромитися самих себе. Вони стануть людьми честі, поваги, людьми, сповненими любов’ю, бажаючими служити Спасителю і підкоряти свою волю Його волі. Тоді ми будемо радіти тому, що [наші діти] будуть нашими віковічно. Вони казатимуть: «Тату, ти не спиш?»

І ми будемо відповідати: «Ні, сину, я не сплю».

В ім’я Ісуса Христа, амінь.