Милосердя ніколи не минає

Наші душі раділи цього вечора і сягали небес. Ми мали благословення слухати прекрасну музику і натхненні послання. Тут перебуває Дух Господа. Я молюся, щоб Він надихав мене зараз, коли я буду ділитися з вами деякими своїми думками й почуттями.

Я почну з короткої кумедної історії, що ілюструє тему, якої я хотів би торкнутися.

Молода пара, Ліза і Джон, переїхали на нове місце. Якось вранці за сніданком Ліза поглянула у вікно й побачила, що її сусідка розвішує випрану білизну.

“Як погано випрано!—вигукнула Ліза.—Наша сусідка не вміє як слід прати!”

Джон глянув туди, але нічого не сказав.

Щоразу, коли сусідка розвішувала сушитися випрану білизну, Ліза зауважувала те саме.

Через кілька тижнів Ліза здивувалася, коли глянула у своє вікно й побачила чудово випрану, чисту білизну, що висіла на подвір’ї її сусідки. Вона сказала своєму чоловіку: “Глянь-но, Джоне, нарешті вона навчилася прати як слід! Мені цікаво, як же це так вийшло”.

Джон на це сказав: “Люба, я тобі відповім. Може тобі буде цікаво дізнатися, що цього ранку я встав раненько і вимив наші вікна!”

Цього вечора я хотів би поділитися з вами кількома думками про те, як ми оцінюємо одне одного. Дивимося ми через вікно, яке потрібно вимити? Судимо ми, не знаючи всього? Що ми бачимо, коли дивимося на інших? Яку думку складаємо про них?

Спаситель сказав: “Не судіть”¹. Він продовжив: “І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?”² Або іншими словами, чому ти бачиш, на твій погляд, погано випрану білизну у сусідському домі і не бачиш брудного вікна у власному домі?

Ніхто з нас не є досконалим. Я не знаю жодного, хто б відкрито заявляв про свою досконалість. І все ж, чомусь, незважаючи на власну недосконалість, ми схильні вказувати на інших. Ми судимо їх за те, що вони роблять або що вони не роблять.

Справді, немає способу, яким би ми могли знати серце, наміри або обставини людини, яка може казати чи робити те, що ми знаходимо підстави критикувати. Отже, є заповідь: “Не судіть”.

Сорок сім років пройшло від генеральної конференції, на якій я був покликаний служити у Кворумі Дванадцятьох Апостолів. На той час я служив в одному із загальноцерковних комітетів священства, і перед тим як моє ім’я було названо для підтримки, я, як мені й належало, сидів разом з членами того комітету священства. А ось моя дружина не знала, куди їй іти і з ким сидіти; справді, вона не могла знайти у Скинії місце, де сісти. Хтось із наших подруг, яка була членом генерального правління однієї з допоміжних організацій і сиділа у секторі, призначеному для членів її правління, запропонувала сестрі Монсон сісти з нею. Та жінка ще нічого не знала про моє покликання, про яке мали оголосити невдовзі, але вона побачила сестру Монсон, відчула її переживання і люб’язно запропонувала їй місце. Моя дорога дружина відчула полегшення і вдячність за такий жест доброти. Однак, сівши, вона почула за собою голосний шепіт однієї жінки, теж члена цього правління, яка висловлювала людям навколо неї своє роздратування тим, що одна з членів їхнього правління мала нахабство запросити “cторонніх” сісти там, де місце відведено лише для них. Кого б не запросили сісти там, її недобрій поведінці виправдання немає. Але я можу тільки собі уявити, що відчула та жінка, дізнавшись, що “незваною гостею” була дружина новопокликаного апостола.

Ми схильні судити інших не лише за вчинками й словами, але багато хто з нас судить і за зовнішністю—одягом, зачіскою, розміром. Список можна продовжувати й продовжувати.

Прекрасна розповідь про судження за зовнішністю була надрукована багато років тому в одному національному журналі. Ця історія невигадана, може, хтось її вже й чув, але її варто розповісти ще раз.

Жінка на ім’я Мері Бертел мала дім, що знаходився якраз напроти входу в клініку, що була через дорогу. Її сім’я жила на першому поверсі, а кімнати на другому поверсі вони здавали хворим, які амбулаторно лікувалися у тій клініці.

Якось увечері дуже потворний на вигляд старий чоловік підійшов до дверей і спитав, чи не знайдеться для нього кімнати, щоб переночувати. Він був згорблений і зморщений, його обличчя було перекошеним від опуху—червоного й кровоточивого. Він сказав, що шукав кімнату з самого полудня, але безуспішно. “Я здогадуюсь—це через моє обличчя,—сказав він.—Я знаю, воно жахливе, але мій лікар каже, що після тривалішого лікування його стан може покращитися”. Він сказав, що радий був би спати навіть у кріслі на ґанку. Розмовляючи з ним, Мері зрозуміла, що цей невеличкий старий чоловік мав надто велике серце, втиснуте в його дуже маленьке тіло. І хоч у неї всі кімнати були й зайняті, вона запросила його сісти й почекати і сказала, що знайде для нього місце на ніч.

Коли настав час лягати спати, чоловік Мері заніс в дитячу кімнату розкладачку для того чоловіка. Зайшовши вранці у цю кімнату, вона побачила акуратно складену постіль, а сам чоловік стояв на ґанку. Він відмовився від сніданку, але вже перед від’їздом свого автобуса він спитав, чи можна йому буде повернутися до них наступного разу, коли він знову приїде на лікування. “Я вам зовсім не буду заважати,—пообіцяв він.—Я посплю й на стільці”. Мері запевнила його, що йому будуть раді, коли він знову приїде.

Упродовж кількох років, поки він приїздив на лікування і зупинявся вдома у Мері, цей старий чоловік, який був рибалкою, завжди привозив у подарунок морепродукти або ж овочі зі свого городу. Бувало, що він присилав посилки поштою.

Отримуючи ці подарунки, що давалися від щирого серця, Мері часто думала про слова сусідки, сказані нею після того, як цей спотворений, згорблений старий чоловік вийшов з дому Мері того першого ранку. “Ти що, прийняла до вас на ніч цього потворного старого? А я його прогнала. Ти можеш втратити постояльців, якщо даватимеш притулок таким людям”.

Мері знала, що можливо вони раз чи двічі таки і втрачали постояльців, але вона подумала: “О якби тільки вони знали його, тоді, можливо, їм було б легше переносити свої хвороби”.

Після смерті того чоловіка Мері розмовляла з подругою, яка мала оранжерею. Розглядаючи чудові квіти своєї подруги, вона помітила прекрасну, золотавого кольору хризантему і була здивована, що та росла у пом’ятому, старому, іржавому відрі. Подруга їй пояснила: “У мене не вистачало горщиків, і, знаючи, якою прекрасною буде ця хризантема, я подумала, що поки її можна буде посадити у це старе відро. Ще трошки, і я пересаджу її в сад”.

Мері посміхнулася, уявивши собі подібну сцену на небесах. “Ось особливо прекрасна душа,—міг би сказати Бог, підійшовши до душі того невеличкого старого чоловіка.—Для нього буде неважливо, що він почне життя у цьому маленькому, потворному тілі”. Це було дуже давно, і якою ж високою повинна була вже вирости ця чудова душа у Божому саду!³

Зовнішність може бути дуже обманливим, таким ненадійним мірилом для оцінки людини. Спаситель застерігав: “Не судіть за обличчям”⁴.

Член однієї жіночої організації якось виявила невдоволення, коли якусь жінку вибрали представляти цю організацію. Вона ніколи не зустрічалася з цією жінкою, але бачила її фотографію і їй не сподобалося те, що вона побачила—вибрана жінка мала надлишкову вагу. Вона сказала: “З тисяч жінок цієї організації можна ж було знайти кращу представницю”.

Дійсно, жінка, яку вибрали, не була “тендітною моделлю”. Але ті, хто знали її і знали, яка вона, бачили в ній набагато більше, ніж видно було на фотографії. Фотографу вдалося показати, що вона мала дружню посмішку і впевнений вигляд. А ось що не вдалося фотографу показати, так це те, що вона була прихильним і співчутливим другом, жінкою-інтелектуалкою, яка любила Господа і яка любила Його дітей і служила їм. З фотографії не видно було, що вона була волонтером у громаді і тактовною та турботливою сусідкою. Одним словом, з фотографії не видно було, якою вона була насправді.

Я запитую: якби ставлення, вчинки і духовні схильності відбивалися на зовнішності, то чи було б обличчя жінки, яка висловлювала невдоволення, таким же чудовим, як обличчя тієї, кого вона критикувала?

Мої дорогі сестри, кожна з вас неповторна. Ви багато чим відрізняєтеся одна від одної. Є одружені. Одні з вас залишаються вдома зі своїми дітьми, а інші десь працюють. У декого з вас вже спустіло гніздо. Дехто з вас заміжні, але не мають дітей. Є розлучені, є вдови. Багато хто з вас є одинокими. У когось є університетська освіта, у когось її немає. Є ті, хто дозволяють собі йти в ногу з модою, і є ті, хто відчувають себе щасливцями, маючи хоч одну одежу, яку можна надіти в неділю. І цим відмінностям майже немає кінця. Чи підштовхують нас ці відмінності до осудження одне одного?

Мати Тереза, католицька монахиня, яка більшість свого життя пропрацювала серед бідних в Індії, сказала таку важливу істину: “Якщо ви судите людей, у вас немає часу їх любити”⁵. Спаситель нагадував: “Оце Моя заповідь,—щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив”⁶. Я запитую: Чи можемо ми любити один одного, як це наказав нам Спаситель, якщо ми судимо один одного?” І я відповідаю—разом з матір’ю Терезою—“Ні, не можемо”.

Апостол Яків навчав: “Коли ж хто гадає, що він побожний, і свого язика не вгамовує, та своє серце обманює,—марна побожність того!”⁷

Цього року девізу вашого Товариства допомоги виповнюється сто років. “Милосердя ніколи не минає”⁸. Що ж є милосердям? Пророк Мормон навчає нас, що “милосердя є чиста любов Христа”⁹. У своєму прощальному зверненні до ламанійців Мороній говорить: “Якщо ви не матимете милосердя, ви ніяк не зможете бути спасенними в царстві Бога”¹⁰.

Я вважаю, що мати милосердя,—або “чисту любов Христа”,—це не критикувати і не осуджувати. Говорячи про милосердя, я зараз не маю на увазі полегшення страждань через жертвування того, що нам належить. Це, звичайно, робити треба і це правильно. Однак цього вечора я маю на увазі милосердя в його виявленні—коли ми толерантні до інших і терпимі до їхніх вчинків; про милосердя, що прощає, про милосердя, що терпить.

Я маю на увазі милосердя, яке спонукає нас бути чуйними, співчутливими і милосердними не лише в часи хвороби, горя і страждань, але й в часи слабкості чи помилок, які переживають інші.

Є велика необхідність у милосерді, яке звернене до тих, кого не помічають, яке дає надію тим, у кого опустилися руки, яке надає допомогу тим, хто страждає. Справжнє милосердя—це любов у дії. Милосердя потрібне скрізь.

Потрібне милосердя, яке не шукає задоволення в слуханні чи повторенні розповідей про нещастя, яке прийшло до інших; це можливо робити тільки в тому разі, якщо цим можна якось допомогти тим, хто переживає нещастя. Американський педагог і політик Горас Менн одного разу сказав: “Пожаліти в стражданнях—це по-людськи, а полегшити їх—це по-Божому”¹¹.

Мати милосердя—це терпеливо ставитися до людини, яка розчаровує нас. Це не піддатися імпульсу легко образитись. Це приймати слабкості й помилки. Це приймати людей такими, якими вони є. Це помічати не фізичну зовнішність, а риси, які з часом не потьмяніють. Це не піддатися імпульсу розділяти інших на категорії.

Милосердя, ця чиста любов Христа, виявляється, коли група молодих жінок з приходів для неодружених їде за сотні кілометрів, щоб бути на похороні матері однієї з сестер Товариства допомоги. Милосердя виявляється тоді, коли віддана візитна вчителька повертається місяць за місяцем, рік за роком до тієї самої байдужої, дещо критично налаштованої сестри. Воно проявляється, коли про літню вдову пам’ятають і приводять у приход чи на заходи Товариства допомоги. Воно відчувається, коли сестру, що сидить самотньо на зборах Товариства допомоги, запрошують: “Ідіть сюди, сідайте з нами”.

Існують сотні непомітних способів, якими всі ви можете носити на собі мантію милосердя. Ні для кого з нас життя не є ідеальним. Перш ніж засуджувати і критикувати одне одного, давайте краще мати чисту любов Христа до своїх супутників у цій подорожі життям. Давайте усвідомлювати, що кожна робить все якнайкраще, щоб справлятися з труднощами, що виникають на її шляху, і давайте все робити, щоб ми якнайкраще допомагали в цьому.

Милосердя визначили як “найвищий, найблагородніший, найсильніший вид любові”¹², “чисту любов Христа…; і т[а], хто матиме його в останній день, з н[ею] усе буде добре”¹³.

“Милосердя ніколи не минає”. Нехай же цей довго існуючий девіз Товариства допомоги, ця не підвладна часу істина, направляє вас у всьому, що ви робите. Нехай він проникне в саму вашу душу і знайде вираження в усіх ваших думках і вчинках.

Я висловлюю свою любов вам, моїм сестрам, і молюся, щоб благословення Небес прийшли до вас. В ім’я Ісуса Христа, амінь.